Українсько-польські дебати щодо історичних подій не вщухають, тому варто розглянути цю проблему під іншим кутом. По-перше, знищення цивільного польського населення – це очевидний воєнний злочин, який слід визнати. По-друге, не варто порівнювати кількість жертв з обох сторін. Вбивство будь-якої невинної людини через її національність є неприпустимим. Навіть одна жертва – це вже забагато, і жодні цифри не можуть виправдати насильство.
Якщо ми не порівнюємо кількість жертв, слід зосередитись на причинах конфлікту. У польському суспільному дискурсі часто українське насильство 1943 року розглядається як першопричина, а польські дії – як відповідь. Однак, цьому насильству передували десятиліття державного тиску на українське населення, що призвело до ескалації.
Історія співіснування українців та поляків на цих землях складна. Землі, де відбулося сплетіння двох народів, розташовувалися західніше, зокрема Холмщина та Підляшшя. Саме звідти у 1947 році комуністична Польща виселила понад 140 тисяч українців в рамках операції “Вісла”. Цей злочин, скоєний спільно з радянським керівництвом, значно рідше згадується у польській публічній пам’яті, ніж Волинська трагедія.
Волинь же не була територією, де українці були меншиною. За польським переписом 1931 року, українці становили від двох третин до 70% населення. Попри це, українці, будучи корінною більшістю на своїй землі, вимагали елементарних прав: шкіл, власної церкви та мови. Відповіддю польської держави стала політика пацифікації, що призвело до радикалізації настроїв.
Важливо вибудовувати послідовність подій правильно, а не так, як це робив, наприклад, Снайдер, вказуючи українське насильство як вихідну точку. Придушення прав корінного населення призвело до брутальних чисток, які, своєю чергою, викликали такі ж чистки з іншого боку. Це замкнене коло насильства.
Що ж робити для примирення за умов взаємних звинувачень? Історичні спроби примирення, як-от експеримент Юзевського, були згорнуті після смерті Пілсудського. Польська держава свідомо повернула до політики полонізації та знищення українських церков.
Наразі, коли наближається вступ до ЄС, примирення є особливо важливим. Необхідно усвідомити, що в епоху націоналізму спільна держава була майже неможливою, і українці мали право боротися за власну державу, якої вони тоді ще не мали. Також слід розуміти, що вшанування українських націоналістів в українській традиції пов’язане з боротьбою проти окупації, а не виключно з боротьбою “за Волинь”.
Розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину – це єдиний чесний шлях до порозуміння. Це дозволяє визнати провину без втрати власної історичної суб’єктності. Визнання заслуг історичних постатей не вимагає замовчування їхніх злочинів. Приклад Німеччини з опрацюванням минулого (Vergangenheitsbewältigung) свідчить про це.
Так само і щодо Бандери чи Шухевича: їхнє місце в історії зумовлене боротьбою за державність. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Вимога повного зречення цих постатей з боку Польщі, особливо в умовах війни, є замахом на ідею української боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна засудить воєнні злочини, не боячись очорнити своїх героїв. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Водночас Польща не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху легітимною. Польща має право зберігати пам’ять про жертви, але мусить визнати, що український національний рух виник з прагнення здобути власну державу, а не з “ненависті до поляків”. Артикуляція цих тверджень одночасно є ознакою зрілої історичної культури.