До повномасштабного вторгнення Макс Грабовський працював журналістом, ведучим новин і редактором на телеканалах «Донбас» і «Сигма» у Маріуполі. З початком війни він залишався в рідному місті, документуючи події. Цей досвід він описав у книзі «Маріуполь. Перший місяць блокади», яка нещодавно вийшла друком. Нині Макс – військовослужбовець 104-го батальйону 109-ї окремої бригади тероборони, служить оператором дрона у підрозділі «Птахи Одина».
Видання «Свої» поспілкувалося з автором книжки, який зараз перебуває на Костянтинівському напрямку.
Після виходу з Маріуполя Макс відновив події за пам’яттю, фотографіями та відео
В анотації до книги Макс згадує, що Маріуполь був прифронтовим, але водночас сучасним, яскравим, активним і галасливим містом, яке жило в тривожному передчутті.
Та навіть найпесимістичніші прогнози його мешканців не могли передбачити того, що станеться насправді. З початком повномасштабного вторгнення росіяни почали буквально винищувати український Маріуполь та його мешканців.
«Повна блокада, килимові бомбардування з літаків та поквартальне винищення житлової забудови разом із цивільними. Щохвилинні обстріли з усіх наявних видів озброєння. І все це – в умовах відсутності зв’язку, електрики, води, газу та опалення за мінусових температур. Без можливості повноцінної роботи медиків, рятувальників та комунальників, без постачання провізії та ліків. Ця книга – про те, як декому все ж вдалося вижити під час цього геноциду та вибратись з оточеного росіянами міста», – йдеться в анотації.
Макс розповідає, що ідея фіксувати всі жахіття з’явилася ще в Маріуполі. Він носив із собою робочий зошит, де тезово записував події дня. Однак зошит залишився в Маріуполі. Тому книга – це реконструкція подій за його спогадами, фотографіями, відео та публікаціями в соцмережах.
Автор попереджає, що може плутатися в датах і годинах, однак фактаж викладено в первинному вигляді, без доповнень і прикрас. Тоді найважливішим було ухвалити хоча б якесь рішення, адже час на обмірковування часто дорівнював загибелі.
«Після виходу з міста доволі довго збирався з силами та думками. І лише коли звільнився з телеканалу, у мене з’явився вільний час, і я почав писати. Власне, чернетку я написав протягом серпня 2022 року в Кам’янці-Подільському. У вересні переїхав до Дніпра, аби вдруге спробувати долучитися до війська – вже через Дніпровський військкомат. Там теж мені відмовили. Редагував я чернетку у вересні 2022 року в Дніпрі. А з жовтня почав шукати видавництво», – розповів Макс.
Кілька років шукав видавництво, яке візьметься за його рукопис
Макс каже, що видавництво для книги шукав досить довго. Приблизно раз на 6-9 місяців надсилав рукопис у різні видавництва. Він хотів, щоб ніхто не міг звинуватити його чи видавництво в упередженості, тому не залучав сторонніх коштів.
«У січні цього року зі мною зв’язався директор київського незалежного видавництва «Ліра-К» Віталій Зарицький. Власне, тоді все й почалося. Ми домовилися про всі нюанси й почали редагувати книгу. Я дуже вдячний видавництву, тому що всю підготовку книги до випуску вони взяли на себе – і редагування, і підготовку до друку, і сам друк», – поділився Макс.
«Нава» називає книгу документом і наголошує на важливості журналістських свідчень
Передмову до книги написала Валерія «Нава» Суботіна – військовослужбовиця, журналістка та письменниця.
«Є книжки, які розповідають історію. А є ті, які не дають історії зникнути. Для мене книжка Максима саме така. У 2022 році він залишався в Маріуполі цивільним журналістом і волонтером. У місті, яке поступово втрачало світло, зв’язок, воду, знайомі будинки й цілі вулиці; він і далі робив те, що вмів: працював, допомагав, фіксував, говорив. І це, напевно, одна з речей, які найбільше вразили мене під час читання його спогадів. Бо в момент, коли навколо руйнується звичний світ, журналістика раптом перестає бути просто професією. Вона стає способом не дати зникнути правді разом із будинками, вулицями й людьми. Зафіксувати події тоді, коли ще ніхто не знає, яка буде їхня історія завтра. Запам’ятати імена. Зберегти деталі. Залишити свідчення про те, що відбувалось насправді. І, мабуть, справжню вагу цієї роботи до кінця розумієш лише через роки. Коли те, що журналіст записував як сьогодення, вже стало історією».
Коли навколо цієї історії з’являються брехня, маніпуляції та спроби переписати минуле – а в тебе лишаються зафіксовані факти, фотографії, матеріали, імена і голос людини, яка може сказати: я був там і я це бачив.
Максим був там і робив свою справу тоді, коли навіть можливість залишатися журналістом у Маріуполі вимагала сміливості. Він розповідає, як журналісти, попри все, працювали на місцевому телебаченні, коли Маріуполь уже був у вогні: виходили в ефір, попри погрози представників «днр».
Паралельно з журналістською роботою розвивалося волонтерство. Журналісти ставали волонтерами, цивільні – військовими. Хтось ішов у тероборону, хтось шукав ліки, воду та їжу.
«А хтось не припиняв вести інформаційної оборони міста. Максим залишився одним із тих, хто фіксував. І саме тому його книжка для мене має цінність не лише як особиста історія. Це документ. У ній немає безіменних персонажів, вигаданих для драматургії. Тут живуть реальні люди. Вони мають прізвища, голоси, професії. Вони ходять реальними маріупольськими вулицями. Вирішують те, що й здійснюють. Бачать те, що насправді відбувалося. У Максима залишилися фотографії. Матеріали. Свідчення. Деталі, які людська пам’ять із часом неодмінно починає стирати. І він зібрав їх у книжку, наче уламки розбитого міста, які вдалося винести із собою. Мені особливо важливо було її прочитати ще й тому, що я сама колись була маріупольською журналісткою. Ми з Максимом знали наше місто ще до того, як воно стало відомим усьому світу через війну. Те місто, де журналісти зустрічалися на знімальних локаціях, телефонували одне одному, знали редакції, операторів, фотографів, героїв майбутніх сюжетів. Де назва вулиці була просто адресою, а не координатою чиєїсь трагедії».
Не історія війни, а особистий досвід життя в блокаді навесні 2022 року
Макс зазначає, що ця книжка не про передумови війни чи історію спроб Росії знищити Україну. Вона також не аналізує те, що відбулося, і не має чіткої хронології подій.
Натомість книга розповідає про конкретний період життя в конкретному місті очима однієї людини. Про те, як почалася повномасштабна війна в Маріуполі, як місто опинилося в блокаді та як російські військові цілеспрямовано й цинічно почали його знищувати. За словами автора, ця книга – про особистий досвід на тлі глобальних потрясінь.
«Як би пафосно це не звучало, але книга – про виживання і боротьбу, про звичайних українців, які стали на заваді російським кровожерливим амбіціям. У ній є сум і страх, але водночас – надія і прагнення. Є іронія і злість, але також світло та взаємопідтримка. Це книга про смерті й життя, про зневіру і боротьбу, про людей і нелюдів. Загалом – про нас».
Макс пояснює, що, аби зберегти первісну атмосферу, намагався не доповнювати розповіді деталями, про які дізнався вже після виходу на вільну територію. Тому події, про які згодом стало відомо більше, він залишив у тому вигляді, в якому знав і сприймав їх у той період.
Він сподівається, що написане можна буде використати в подальшому як доказ того, що Росія є зайвою країною на мапі світу.