Чи існує Донбас як окрема територія? Кандидат історичних наук, дослідник публічної історії та меморіалізації Антон Лягуша переконаний: ні. Він вважає, що термін “Донбас” є продуктом радянської, а згодом і російської соціальної інженерії. У подкасті “Пороблено” історик пояснив, звідки взявся міф про “особливих донбасян”.
Чи коректно вживати термін “Донбас”
“Якщо ми робимо наукове дослідження, де описуємо, як радянська влада формувала цей конструкт, то очевидно коректно. Якщо ми говоримо про повсякденне вживання цього терміну — я категорично проти”, — говорить Лягуша.
Історик пропонує перевірити самостійно: чи входить до Донбасу Східна Дніпропетровщина, де є вугільні підприємства? Або північне Приазов’я з Маріуполем? Чи Слов’янськ та Святогірщина, які географічно належать до Донецької області, але фактично є південною Слобожанщиною?
“Така уявна географія цього терміну дозволила нам дуже сильно ним маніпулювати”, — каже Лягуша. Він зазначає, що хоча формально можна апелювати до Донецького вугільного басейну, публічно термін використовують зовсім в іншому сенсі — “як якусь окрему територію в рамках єдиної держави”.
Історик згадує риторику часів Революції гідності: “Донбас годує всю Україну”. “Ми начебто спільно легітимізуємо право на якусь окремішність цієї території. Якщо ми говоримо про те, що Донбас як якась протодержава існує, це означає, що “ДНР” та “ЛНР” — легітимні псевдодержави. А так не є”, — підкреслює він.
Мовний критерій також не витримує перевірки: “Донбас міський, урбаністичний, здебільшого російськомовний. Донбас сільський — це абсолютно україномовна територія. Питання: де у нас вододіл?”
Радянська інженерія
Витоки терміну Лягуша шукає в політиці розпилення на початку XX століття, що полегшувало управління регіонами. “Ми пам’ятаємо спроби створити Криворізьку республіку, Одеську, Донецько-Криворізьку. Мета Леніна була розмити єдину українську географію і відібрати право в борців за українську незалежність боротися за цю державу, якої начебто не існує”, — пояснює історик.
Далі радянська система відбирала у східних територій право на українськість, формуючи “усереднену радянську людину”. Настала сталінська індустріалізація, і регіон наповнювався переселенцями, зокрема вихідцями з в’язниць.
Лягуша застерігає щодо гордості мешканців регіону за його поліетнічність: “Це була політика заради одного. Люди різних народностей один одного можуть зрозуміти якою мовою? Очевидно, російською. Тобто це така політика русифікації та радянізації цього регіону”.
Європейський регіон, який змусили забути
Період першої, нерадянської індустріалізації виглядає ще цікавіше. “Це був не радянський і навіть не імперський, і менше український, окрім сіл. Унікальний регіон, який наповнювали іноземні інвестиції. Працювати або відкривати шахти і заводи приїжджали британські, бельгійські, французькі, німецькі інженери”, — розповідає історик.
Інженери привозили дружин, а ті — європейську культуру, стиль одягу та запит на театри. “Бахмут — пам’ятаємо місце, в якому одним із перших з’явились театри, і побудували його європейці”, — зазначає він. Різниця відчутна навіть візуально: історик посилається на Олену Стяжкіну, яка порівнювала радянські бараки з будинками робітників Донецька.
І ключове: “Ми не знайдемо в прямих промовах цих європейських представників, щоб цей регіон вони називали Донбасом”.
За словами Лягуші, радянська система забороняла людині мати і українське, і європейське минуле. Він цитує Платонова: “Он не вытерпел жить — умер”. “Радянська система хотіла одного, щоб люди терпіли життя. А для того, щоб терпіти життя, треба було міфологізувати”, — пояснює історик.
Міф про золоту землю
Так народжується міф про Донбас як золоту землю, підживлений стаханівським рухом: сильні шахтарі й металурги, Паша Ангеліна, яка переорює поля.
“І немає людини, — наголошує історик. — Виходить, що там є тільки великі шахтарі, сміливі металурги і жінки, які можуть їздити на тракторі і весь час працювати, а не жити, не кохати, не вмирати, не спілкуватися”.
З’являється цілий цикл промислових романів. Лягуша згадує “Віддавали Катрю” Григорія Тютюнника: батько каже доньці, що вона їде “в цей Донбас, у цю холодну, незрозумілу, жорстоку землю”, а мати тішиться, що чоловік — “цілий інженер”, хоча Волгу на весілля той взяв напрокат. “Це чудово показує цю гру в статусність”, — зазначає історик.
“Окремий народ”, якого немає
У 1990-ті та 2000-ні багато хто намагався знайти “елітарну родовід” вихідців із регіону. “І ця виключність дала їм право стверджувати, що це окремий якийсь народ. Російська пропаганда дійшла до того, що каже, ніби це окремий етнос, що ще смішніше”, — зауважує історик. Він звертає увагу на деталь: у пісні співається “вийшов в степ донецьку”, а не “донбасскую”.
Всередині великого міфу існують менші: про Краматорськ як місто машинобудівників, Маріуполь як місто сталеварів, Донецьк як місто шахтарів. “Виходить, що цей міф насправді невідомо що. І це фізично місце, якого не існує. Але в нашій уяві, в нашій ментальній географії воно існує”, — констатує Лягуша.
Його особисто вразило запитання освічених людей: яка у вихідців із регіону окрема ідентичність. “Ви хочете, щоб я описав якийсь окремий тип людини, як тваринки в зоопарку? Є хороші й погані люди, є добрі і злі, є високий відсоток україномовних і є російськомовні”, — відповідає він.
Як шахтарі “виховали” Павличка
Українська незалежність, нагадує Лягуша, починалася, зокрема, з протестів шахтарів. На фестиваль “Червона рута” до Донецька приїхав Дмитро Павличко і заявив, що Україна має стояти однією ногою на пагорбах Києва, іншою — на Говерлі.
“Я бачу, як відбувається якесь бурління, люди піднімаються, прям починають пробиратися до цього Павличка”, — переказує він розповідь місцевої активістки. Того ж вечора на площі Артема поет виступав уже інакше: “Україна однією ногою має стояти на териконі, а іншою на Говерлі”.
Сам історик пропонує іншу назву для регіону: “Краще я буду це називати диким степом. І сьогодні це дикий степ, безжалісний у своєму бажанні поглинати жертви”.
Протестантська етика замість “особливої ідентичності”
Ведуча визнає: до 2014 року в неї було враження, що люди з Донецька діють конкретніше, за принципом “сказав — зробив”.
Лягуша пояснює це європейським заселенням: “Це люди з протестантською етикою. Це не протестанти, але тип поведінки — той, який був описаний Вебером”. Ідеться про права приватної власності, відповідальність, працьовитість. “Якщо ти сьогодні скажеш і не виконаєш, то знаєш, що завтра ти звернешся до когось — і тобі скажуть “ні””, — пояснює він.
Далі з’являється нав’язана ідентичність: образ шахтаря як суворої людини, яка не бачить сонця. “І люди починають вірити в те, що їм нав’язують. Так діє пропаганда і сьогодні. Жінки кажуть: “Ми дружини сильних чоловіків, і тому ми також маємо бути сильними””.
Віра у власну унікальність підживлювалася спортом, “Шахтарем”, кіно, піснями, літературою. Але мало хто замислювався, чому центральний універмаг у Донецьку назвали “Білий лебідь”. “Це один з таборів у Пермі, у яких загинув Стус. Мені здалося це певним актом знущання і проявом маркування, привласнення просторів. І супротиву не було”, — зазначає історик.
Окремий шар — кримінальність 1990-х. “Оця блатна протестантська етика була обов’язком для виживання”, — каже історик. “Як і у львів’ян, як і у волинян, є свої спільні міфи, тому що міфи є дуже сильними ідентифікаторами свого і чужого”.
Від “маленької Москви” до Донбас Арени
Пальма Мерцалова була створена для міжнародної виставки і викувана на підприємстві — “історія про здатність працівників металургії робити унікальні речі”. Але головними символами історик вважає інше: “Символіка нової міфології — Донбас Арена, символіка старої — футбольний клуб “Шахтар””.
Донецьк почав змінювати бренд, називаючись бізнес-столицею України. “Я навіть пам’ятаю жахливий момент на початку 2000-х, коли Донецьк навіть в офіційному дискурсі любив себе називати маленькой Москвой”, — згадує Лягуша. З’явилися консульства, представництва міжнародних компаній, а Євро-2012 закріпило нову міфологію поверх старої: “А ще ми спортсмени, а ще у нас була Лілія Подкопаєва і Сергій Бубка, а тут краща балетна школа”.
Роль політики історик визнає, але додає ще один чинник: “Українці не були проти Донецька ніколи. Проти Януковича — так. Донецьк ніколи не розглядався як “ви не наші”. І Донецьк ніколи не розглядав себе як неукраїнське”.
Метафора ключів
Щороку до Дня міста в соцмережах помітніша хвиля спогадів про місто мільйона троянд. Ці дописи Лягуша називає метафорою ключів — за розповіддю Олени Стяжкіної, яка носить у сумці ключі від донецької квартири.
“Це носіння з собою того, чого вже скоріш за все не буде ніколи, а якщо буде — воно точно буде іншим. Це бажання закарбувати пам’ять або, якщо хочете, оживити мертве тіло”, — пояснює він.
“Для багатьох Донецьк сьогодні — це якийсь ідеальний простір, у якому люди не дожили те, що мали б дожити”, — говорить він. І додає: “Оця недожитість проявляється в намаганні обійняти оце минуле і почути якесь відлуння. А воно, сволоч, мовчить”.
Стела як нове місце пам’яті
Сьогодні Донецьк став ще й місцем пам’яті для тих, хто там воював. Народжуються й нові символи — зокрема стела на в’їзді в область. Історик згадує скандал, коли волонтери відновили і пофарбували її, стерши підписи людей, багатьох з яких уже немає серед живих.
Але реакція виявилася показовою: “Волонтери, військові, представники різних бригад не тільки стали залишати підписи, наклейки, а ще й прапори своїх частин. І це місце перетворилося на партисипативний ландшафт пам’яті”.
Стела стала ідентифікатором території війни: “Після в’їзду ти можеш через Добропілля їхати на північ і потрапити в Дружківку, Краматорськ, Слов’янськ і далі Ізюм, Харків — оця вся лінія горя. І ти можеш їхати вниз, прямо на Покровськ”.
То що ж існує?
“Існує Україна, східні українські території, південно-східні, північно-східні. Існує ця прекрасна Україна однією ногою на териконі, а іншою на Говерлі”, — відповідає Антон Лягуша.
Ведуча побажала йому повернутися у свою донецьку квартиру — і щоб ключі підійшли до того самого замка. “І того самого бажаю мільйонам донеччан, які носять із собою ключі від своєї квартири”.