Анастасія Поліщук виїхала з Донецька у 2014 році. Зараз, перебуваючи у декретній відпустці, вона створює дитячі книжки. Нещодавно жінка зробила книжку про рідне місто для свого маленького сина, щоб він знав про його символи, зокрема футбольний клуб «Шахтар» та шахтарську працю. Так Анастасія намагається зберегти частину свого дому.
Поїхала на літо до родичів, але додому вже не повернулася
Анастасія народилася в місті Харцизьк на Донеччині. Навчалася у школі №25 «Інтелект» в україномовному класі. Вона добре знала українську ще з першого класу, хоча у повсякденному житті не розмовляла нею постійно.
Щоліта Анастасія разом із бабусею їздила до її двоюрідної сестри в село Кашперівка на Київщині. У 2014 році вони поїхали туди так само, але цього разу Анастасія залишилася в селі. Вона думала, що побуде там до серпня, а потім повернеться додому і почне готуватися до нового навчального року. Однак цього не сталося.
«Я пам’ятаю, як мені подзвонила мама і сказала: «Настю, ти тепер залишаєшся з бабусею жити в селі. На жаль, ми до свого будиночка більше не повернемося. Повернемося, коли вже буде менше бойових дій або коли російські агресори вийдуть з нашого міста». Для мене це був шок, тому що я не розуміла, що відбувається. Я вже була більш-менш підлітком, мала щось розуміти, але на той момент у мене був якийсь дикий страх. Я не розуміла, чому мій будинок забрали. Чому я більше не можу до нього приїхати? Чому не можу знову побачити свою школу, прийти в новий клас? У той момент я просто не могла зрозуміти, як це — мати дім і раптом більше не мати змоги до нього повернутися».
Анастасія зовсім не думала про переїзд. Після 11 класу вона планувала навчатися журналістиці в Донецький національний університет імені Василя Стуса. Але через війну вступила на цю ж спеціальність у Києві до Державного торговельно-економічного університету.
«Мені здається, якби не моя мама та бабуся, мені було б дуже важко переїхати. Бабуся завжди була поруч зі мною, завжди підтримувала, як і мама. Мама — людина, яка втратила свій бізнес і повністю змінила своє життя. Вони для мене були прикладом. Я розуміла, що мені, як дитині, теж потрібно триматися. Якщо я буду засмучуватися, то і мені, і їм буде ще важче. Потрібно було налаштовуватися на інший ритм життя, зовсім по-іншому жити, тому що тут уже все було не так, як у Донецьку. Потрібно було шукати нових друзів. І через це я, знаєте, якось дуже швидко подорослішала».
У 2023 році Анастасія народила сина Лева. Поява дитини змінила її уявлення про декрет — вона зрозуміла, що навіть у цей період може працювати й займатися творчістю. Уже приблизно через тиждень після народження сина вона знову почала працювати, адже не звикла сидіти без справи й завжди цікавилася різними сферами.
«З чоловіком поговорили і вирішили, що можна спробувати друкувати картки по місяцях. Це коли друкуєш таку картку: один місяць дитині, два місяці, три місяці — і після цього можна з цією карткою дитину сфотографувати. Мені було це цікаво. Тоді ми якраз купили мені принтер. Я почала цим займатися: купувати папір, фотопапір, дивитися, що і як. Але дуже швидко вигоріла, тому що там потрібно було робити багато фізичної роботи, постійно щось вирізати. А мені хотілося чогось більш творчого — створювати якісь дизайни, щось такого плану».
Підтримка чоловіка і перша книжка
Взимку 2026 року Анастасія вирішила створити для своєї похресниці книжку на липучках. Оскільки ламінатора в неї тоді ще не було, вона спробувала зробити все за допомогою праски — і в неї вийшло. Книжечку Анастасія подарувала похресниці, яка дуже полюбила з нею гратися.
«Потім я вирішила створити своєму синові таку ж книжку. І зрозуміла, що для мене це важкувато, тому що там багато потрібно вирізати, особливо якщо немає плотера. Плотер — це такий апарат, який сам вирізає всі ці детальки. Я зрозуміла, що робити книжки мені набагато важче, і якось закинула цю справу, думаючи: «Та, напевно, це не моє». Навіть уже думала продавати свій принтер, пакувала його, щоб усе ж таки продати. Але чоловік мене відговорив: «Та, можливо, малому колись потрібно буде щось у школі роздрукувати». І я все ж таки вирішила залишити принтер собі, бо подумала, що, напевно, він мені ще потрібен».
Важливою підтримкою для Анастасії є її чоловік. Він завжди підтримував її ідеї, якими б вони не були. Познайомилися вони ще в селі Кашперівка, куди Анастасія переїхала у 2014 році після початку окупації Донецька. Батьки майбутнього чоловіка здавали будинок переселенцям, і саме там вони вперше зустрілися.
На початку літа Анастасія побачила в інтернеті, що можна створювати не лише книжки, а й ігри на липучках. Тоді вона вирішила, що паралельно розвиватиме свої соціальні мережі та показуватиме у відео процес створення таких ігор.
«Відео я зараз створюю сама. У мене є TikTok, де я розповідаю, як усе починаю, як створюю, де знаходжу замовників, де і що купую. Тобто я цим усім ділюся. І завжди кажу, що якщо ви напишете мені в коментарях або в особисті, я завжди відповім. Ніколи нічого не буду приховувати. Коли я почала створювати відео, до мене почали приходити замовлення, і я почала на цьому заробляти. Я була дуже цьому рада. Плюс я почала вести свій платний Telegram-канал, де виставляю всі свої шаблони. Створюю їх за допомогою Canva та ChatGPT. У Canva я все збираю, а в ChatGPT можу згенерувати якусь картинку. У Threads час від часу публікую фотографії. Я завжди наголошую, що якщо ви починаєте якусь свою справу, потрібно обов’язково займатися соціальними мережами, розповідати, як і що ви починаєте. Людям цікаво спостерігати за чиєюсь історією».
Донецьк у дитячій книжці
Саме у Threads журналістка «Свої» Ганна Курцановська познайомилася з Анастасією. Її зацікавили фотографії книжки про Донецьк — рідне місто Ганни.
«Як мені прийшла ідея створити книжку про Донецьк? В мене тато шахтар. І я хочу створити для свого сина таку книжечку, щоб пояснювати йому символи, які пов’язані з моїм містом. Щоб він розумів, звідки я, що це за місце, що його дідусь — шахтар, а це дуже важка і важлива професія. Дуже багато було випадків, коли гинули шахтарі. Це великий труд».
У дитинстві Анастасія їздила зі школою на безкоштовні екскурсії на «Донбас Арену» та до футбольного клубу «Шахтар». Пізніше вона сама почала працювати у футбольній школі клубу — була адміністраторкою. Їй подобалося працювати у цій сфері та бути частиною клубу свого міста.
«Я вирішила показати своїй дитині символи мого рідного міста, щоб він знав і пам’ятав, що Донецьк був, є і завжди залишиться Україною. Він ще маленький і багато чого не розуміє, але я намагаюся йому щось пояснити, показати символи маминого міста. Мені дуже прикро, що зараз мій син не може поїхати зі мною в Донецьк і побачити, де жила його мама, яким було це місто. Мені хотілося б, щоб він побачив будинок моєї бабусі з дідусем і мою квартиру, де я народилася та виросла».
Анастасія переважно робить не книжечки на липучках, а ігри на липучках, за допомогою яких дитина може вчити кольори, букви. У цій сфері вона працює лише два місяці, але через те, що активно веде свої соцмережі, її вже почали впізнавати.
Вона розповідає про свою роботу і навіть проводить різні інтенсиви зі створення ігор на липучках. Також навчає матусь, логопедів і вихователів, щоб вони могли заробляти на цьому. Анастасії не подобається, що зараз багато книжечок на липучках повторюються своїм дизайном, тому вона виступає за унікальність.
За її словами, якщо створювати власний унікальний дизайн, то зараз, зі світом АІ, це не так важко зробити. Тому Анастасія розповідає, як цьому легко навчитися, спробувати та створювати різні цікаві ігри.
«Я не можу зараз відразу дозволити собі купити супер великий ламінатор або супердорогий принтер. Моя мета — показати, що навіть на такому обладнанні можна гарно заробити. І це головне. Особливо якщо ви в декреті. Є ігри на липучках, які можна створювати. Я навіть планую надалі робити книжечки, але це потребує більше часу, а як мама я все одно не маю його стільки, скільки хотілося б».
Анастасія каже, що сумує за Донецьком і час від часу згадує його вулиці, думаючи, як хотіла б знову побувати у рідному місті. У Борисполі вона живе з 2014 року й за цей час уже облаштувала своє життя. Водночас зазначає, що Бориспіль не має такого масштабу, як Донецьк.
Нещодавно разом з подругою Анастасія взяла участь у ярмарку, де вони продавали свої вироби та збирали гроші для 46-ї аеромобільної бригади.
Бахмут оживає у малюнках. Як містикиня Машика Вишедська документує спогади про дім, війну та пам’ять
Зберегти житло в окупації. Як переселенці зі сходу проходили фільтрацію в Шереметьєво і що вийшло
Ця вишиванка стала оберегом родини Гетьманських. Її дизайн намалював їхній шестирічний син Марк