Політика
Україна представила нові мирні ініціативи: Зеленський
Світ
Нові правила тимчасового захисту в Чехії: сотні українців залишилися без статусу
- Україна
- Київ
- Дніпропетровськ
- Харків
- Одеса
- Черкаси
- Чернігів
- Бровари
- Політика
- Економіка
- Надзвичайні події
- Світ
- Спорт
- Стиль життя
- Здоров’я
- Культура та шоу-бізнес
- Пресс-релізи
- Наука і техніка
- Суспільство
- Курйози
- Інші розділи
- Економіка
- Надзвичайні події
- Світ
- Спорт
- Наука і техніка
Актуальні новини
-
Економіка 22.07.2026
Власник Ajax Systems постачає продукцію до РФ через Казахстан — дані торгових декларацій
-
Надзвичайні події 17.07.2026
Швейцарське притулок афериста Віталія Юрченка
Актуальні новини
-
Суспільство 08.07.2026
Екокатастрофа в центральному регіоні України: під загрозою одна з найчистіших річок
-
Здоров’я 07.07.2026
Невдале керівництво: як екс-міністр Ілля Ємець перетворив дитячу кардіохірургію на заручницю власного «ефективного» менеджменту
- Головна /
- Надзвичайні події
16:43 / 18.08.2026 Надзвичайні події Професія медичного брата – це не лише про виконання процедур, але й про людську підтримку та вміння знайти правильні слова для пацієнта і його близьких.
У 2022 році Валентин Чучук почав життя практично з нуля.
Після окупації рідного села на Харківщині він виїхав через росію та країни Балтії. Мав можливість залишитися за кордоном, але повернувся в Україну. Сьогодні допомагає цивільному населенню, яке постраждало внаслідок війни, та ветеранам проходити реабілітацію в Івано-Франківську, яке поступово стало для нього новим домом.
Майже два роки він працює медичним братом у Центрі фізичної та реабілітаційної медицини Івано-Франківської обласної клінічної лікарні та чотири роки – у Прикарпатському обласному клінічному центрі психічного здоров’я. Каже: «Я жодного разу не шкодую, що повернувся сюди».
Часто родичі потребують підтримки більше, ніж самі пацієнти
Валентин Чучук у медицині вже понад 30 років. До повномасштабної війни чоловік працював медичним братом у Харківській обласній психіатричній лікарні, у селі Стрілеча, що неподалік українсько-російського кордону. Після переїзду на Прикарпаття влаштувався до Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я, а згодом долучився до команди Центру фізичної та реабілітаційної медицини обласної лікарні.
Сфера реабілітації стала для нього новою. Довелося багато навчатися: проходити курси, брати участь у тренінгах, переймати досвід українських і закордонних фахівців. Вважає, що саме війна змусила українську медицину ще швидше освоювати сучасні підходи до реабілітації: «Коли я прийшов сюди, то побачив дуже багато людей із важкими пораненнями, ампутаціями, травмами. Чесно кажучи, думав, що тут буде дуже похмуро. Але пацієнти, які проходять відновлення, — молодці. Вони так тримаються. Я не думав, що вони будуть настільки підняті духом».
Валентин розповідає, що його робочий день починається зі звичної для медиків передачі зміни. Далі – вимірювання температури й артеріального тиску пацієнтів, перев’язки, встановлення катетерів, медичні маніпуляції, допомога людям із порушеннями опорно-рухового апарату і тим, хто проходить реабілітацію після травм.
Та професія медичного брата, з його погляду, – це не лише про виконання процедур, а й про людську підтримку, моральну та психологічну, про вміння знайти правильні слова, заспокоїти та розрадити.
На думку Валентина, саме розмова часто стає першим кроком до відновлення. Не менш важливим, ніж ліки чи фізична терапія. Особливо це стосується ветеранів, які проходять тривалу реабілітацію після травм, адже вони швидше адаптуються до нових обставин, а сім’ї мають навчитися жити з цими змінами.
Опановуючи сферу реабілітації, Валентин пройшов цілий ряд навчань, які проводили українські та іноземні спеціалісти. На одному з таких тренінгів йому запам’яталася проста, але дієва порада: не поспішати допомагати людині лише тому, що вона пересувається на візку, а спочатку запитати, чи потрібна допомога. «Дуже часто більше підтримки потребують родичі, ніж самі пацієнти», — зауважує Валентин, адже процес відновлення змінює життя всієї родини.
Що найважче для нього в професії? На це запитання відповідає: «Я навіть не можу сказати, що найважче. Для нас цього немає. Найважче тим, хто проходить реабілітацію після серйозних поранень. А ми тут уже допомагаємо».
Робота, яку неможливо було залишити
24 лютого 2022 року Валентин Чучук зустрів удома, у селі Стрілеча на Харківщині, що розташоване просто на кордоні з росією. «Я все бачив на власні очі, як усе летіло о 4 чи 5 ранку, — згадує Валентин. — Ось моє вікно — і вже кордон, метрів за 150-200. Спалах такий був, гул стояв. Відразу зникло світло, трохи пізніше — мобільний зв’язок».
Попри початок повномасштабного вторгнення він, як і інші працівники Харківської обласної психіатричної лікарні, продовжив ходити на роботу. Каже: залишити пацієнтів не могли. Багато з них навіть не усвідомлювали, що відбувається навколо. Незабаром у лікарні зникли світло, вода й газ.
«Ми не могли кинути пацієнтів. Холодно було так — ну, лютий місяць, нуль градусів у відділеннях. І їсти не було чого їм», — згадує Валентин.
Медики намагалися готувати їжу для всіх самі. Спочатку працівники готували вдома, поки ще був газ, потім — на вогнищах. Усі, хто мав господарство, приносили те, що залишилося в погребах.
Майже три місяці Валентин із родиною був змушений жити в окупації. Російські військові регулярно приходили з обшуками, перевіряли будинки, шукали зброю та українських військових. Валентин — голова мисливського колективу громади, тож розумів, що може опинитися в особливій небезпеці: «Приходили озброєні, розділяли нас із дружиною по різних кімнатах, обшукували будинок, горище, підвал, господарські приміщення. Питав, що вони шукають. Відповідали: “нациків”».
Виїхати на підконтрольну Україні територію тоді було неможливо. Довелося вибиратися через росію. Разом із дружиною та матір’ю Валентин вирушив у дорогу: після росії шлях проліг через Латвію, Литву, Польщу та Словаччину, після чого родина нарешті в’їхала в Україну через Закарпаття.
На російському кордоні їхню машину затримали майже на вісім годин. «Усіх пропускали, а мене відвели вбік. Уже потім латвійські прикордонники сказали: “Вони тебе хотіли забрати. Ти що, не зрозумів?” І тільки тоді до мене дійшло це все».
За кордоном Валентин пробув лише кілька днів, дорогою до України. Каже, мав можливість залишитися в Європі, але без вагань поїхав в Україну: «Багато людей залишилися. А ми вирішили повернутися сюди. І я жодного разу не шкодую, що повернувся».
«Я вже тут свій»
До Івано-Франківська Валентин Чучук приїхав у липні 2022 року. Каже, місто обрав випадково: «В’їхали сюди, і чомусь, я не знаю чому, зупинився в Івано-Франківську. І дуже цьому радий, що я тут залишився».
Перший час, зізнається, постійно думав про повернення додому. Та зараз розуміє: повертатися нікуди, того дому, який будував разом із родиною майже п’ять років, більше немає. Про те, що будинок зруйнований, він дізнався приблизно два роки тому. Перед повномасштабним вторгненням Валентин саме завершив будівництво власного дому, який допомагала будувати вся родина: «Будиночок, двоповерховий, з мансардою».
Разом із будинком залишилася й частина життя. Як і багато українців навесні 2022 року, Валентин був переконаний, що їде ненадовго: «Ми всі думали, що виїжджаємо на два тижні». Тож більшість речей залишили вдома, з собою взяли лише найнеобхідніше. «На машині все не забереш. Там багато фото залишилося, багато дисків, касет, флешок. Я ж думав, через два тижні повернуся».
Попри пережити, Валентин каже, що на Прикарпатті від самого початку почувався своїм, стереотипів про “схід” і “захід”, зізнається, не відчув: «Мене дуже гарно тут прийняли, і в цій лікарні, і в тій. Вже не можна сказати, що я тут чужий. Уже багато товаришів тут є».
Поза роботою він разом із колегами ходить у гори, бере участь у спільних мандрівках. Каже, саме так колектив стає командою не лише в лікарні.
Порада від АіФ UA:
Ця історія надихає та демонструє неймовірну стійкість українців. Вона підкреслює важливість професійної підтримки у складні часи та показує, що навіть втративши дім, можна знайти нове місце та продовжувати допомагати іншим. Це приклад людяності та професіоналізму, який може бути корисним для кожного, хто стикається з труднощами.