12:06, 26 березня 2026
Євгенові Невинському — 49 років, проте він і досі захоплено працює з іграшками. Це його покликання: він є майстром театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок, а також актором-ляльководом у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Його професійний шлях на сцені та поза нею триває вже понад половину життя. Здебільшого глядачі не бачать його ані як актора, що керує персонажами за лаштунками, ані як майстра, котрий схилився над створенням нової ляльки у своїй майстерні. Проте Євген почувається комфортніше за ширмою, ніж під яскравими софітами.
Інтерв’ю з Євгеном Невинським було записано “Локальною історією” у 2022 році. Після початку повномасштабного вторгнення він долучився до лав Збройних сил України як доброволець. У липні 2023 року Євген зник безвісти на Запорізькому напрямку. У травні того ж року результати генетичної експертизи підтвердили його загибель.
Ярослава Тимощук
журналістка
Детальніше
Де живуть ляльки
За зачиненими дверима кипить півторагодинна вистава. Чути жваву музику, скрип, тупіт, містичний сміх, високі жіночі голоси, що сперечаються з глибокими чоловічими басами, і знову музика. Нарешті все стихає, лунають оплески. У Київському академічному театрі ляльок “Замок на горі” завершується вистава для сімейного перегляду “Ніч перед Різдвом” — одна з останніх прем’єр.
Після вистави ляльок несуть на “відпочинок”. У трьох кімнатах без вікон їх провітрюють на спеціальних вішаках. Подалі від сторонніх очей, ляльки мають вільний час, щоб згодом знову вийти на сцену, ожити в руках акторів і наповнити театральний простір звуками. Проте для Євгена Невинського лялька оживає ще до виходу на сцену.
Євген Невинський
Усі фото: Данило Павлов <p>Євген Невинський</p>
Саме він створив цих колоритних персонажів Гоголя. Після цього Євген прямує до своєї майстерні, аби взятися за витесування чергової заготівлі з дерева. На перший погляд, його робота може здатися суто технічною, але це лише для неосвіченого ока.
— Коли майструєш, лялька починає дивитися на тебе, — ділиться майстер. — Вона кліпає, відкриває рота в твоїх руках. Це схоже на народження дитини. Створюєш її, відпускаєш — і бачиш результат на сцені. Нещодавно я працював, а хтось поруч посадив у крісло Вовка з “Сімох козенят”. Я обертаюся — аж злякався. Іграшковий вовк, заввишки 180 сантиметрів, з рухомими суглобами, правдоподібними лапами — наче живий. Він схилив голову — я дивлюся, думаю: “Що ж він відчуває?”
Над цим питанням — про що думає лялька — Невинський міркує вже 28 років.
Завпост
У дитинстві Євгена вважали одним із найспритніших школярів у вигадках та розвагах. Однак було дещо, чого він дуже соромився — зайва вага. Ймовірно, цей комплекс так і не вдалося б перетворити на перевагу. Але одного разу класна керівничка розподіляла учнів по гуртках. Невинському випав театральний — не через якісь особливі здібності, а радше випадково. Так він потрапив до самодіяльного театру “Барвінок” при Будинку піонерів.
Хлопець жив у спальному районі Воскресенка на лівому березі Дніпра. До Будинку піонерів було недалеко — лише перейти через стадіон. Там можна було знайти заняття до душі: танцювати, співати, грати у виставах. Але Євген віддавав перевагу постановкам з ляльками.
— За ширмою я міг сховатися, розчинитися в образі свого героя, — пояснює чоловік. — Мене не видно, але водночас я можу висловити все, що хочу сказати.
Сцена приваблювала його менше, ніж можливість сидіти з голкою в руках у майстерні. Ще будучи другокласником, він виготовив свою першу маріонетку — гусінь із кульок синтепону, обтягнутих зеленим трикотажем і з’єднаних між собою. Вже тоді він вмів шити та малювати. Згодом, подорослішавши, освоїв складніші інструменти — лобзик чи дриль.
Євгена призначили завпостом театру, тобто завідувачем постановної частини. Він відповідав за ляльки та декорації. Реквізит створював власноруч. Разом із головною художницею вони розробляли ескізи, малювали, створювали форми з гіпсу або клеїли з пап’є-маше. Коли він згадує про гурток, його мовлення стає набагато жвавішим. Згадує екскурсії, подорожі, уроки про світовий театр, звітні концерти для батьків, конкурси між різними Будинками піонерів.
— Одного разу ми дійшли до республіканського рівня! — каже він з гордістю в голосі.
Домашня робота за вісьмох
У старших класах Євген повідомив батькам:
— Вступатиму в театральний.
Тоді він вже регулярно відвідував вистави Київського академічного театру ляльок і до останнього дня в школі не припиняв занять у самодіяльному гуртку. Однак батьки, інженери суднобудівного заводу “Ленінська кузня”, мали інші плани щодо майбутнього сина. Вони сподівалися, що він піде їхнім шляхом і вони зможуть допомогти йому з працевлаштуванням. Євген наполягав на своєму. На той час у Києві не існувало спеціальності “актор театру ляльок”, натомість така була в Харківському інституті мистецтв. Тож Євген запакував валізу й вирушив туди.
Він вступив без конкурсу, адже охочих стати лялькарями виявилося лише двоє. Ще шестеро його однокурсників не змогли вступити на драматичний факультет.
— Вважається, що драма — це вища ліга. Але ляльковий театр їй нічим не поступається. Навпаки, це синтез усіх театральних мистецтв: мовного, вокального, танцювального, драматичного виконавства, діалогів. Актор виходить на сцену, говорить — і отримує посмішку та оплески. У ляльковому спектаклі такого ж ефекту потрібно досягти через неживий предмет. Це значно складніше.
Самодіяльний театр надав йому міцну базу. Євген виконував домашні завдання за всіх. Якщо потрібно було зробити голову з пап’є-маше — він робив вісім. Після занять він усамітнювався в інститутській майстерні. Студенти готували концертні номери, для яких потрібен був окремий реквізит — переважно складні, механізовані тростинні ляльки. Він виготовляв їх з нуля або реставрував ті, що вже давно припадали пилом у сховищах.
Як оживити шматок матерії? Секрет Євгена простий, як і все досконале. Коли він береться до роботи, він вірить, що перед ним не тканинна заготовка, а жива істота. Його завдання — допомогти їй втілитися: рухатися, говорити, долати перешкоди та йти до своєї мети.
Більше про театр у спецвипуску “Локальної історії”
Купуйте електронну версію журналу тут
Без вигорання
Ще до завершення навчання Євген знав, де працюватиме. Оскільки розподілу для його спеціальності не існувало, він міг шукати роботу самостійно. На четвертому курсі він домовився про проби в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Йому потрібно було продемонструвати номер із лялькою або уривок вистави, щоб перевірити його сценічне мовлення. Журі оголосило: його беруть на роботу! У 1994 році він закінчив навчання і повернувся до Києва. Відтоді він не залишав це місце роботи. З 2007 року він також працює в академічному театрі ляльок, формально — на пів ставки. Насправді ж він проводить у тамтешній майстерні весь свій вільний час. Саме на роботі він познайомився зі своєю дружиною, художницею Ларисою.
— І все це без професійного вигорання? — питаю я, радше жартома.
— Я працював у різних іпостасях, — знизує він плечима. — На повній ставці — актором, на пів ставки — майстром-лялькарем. Пізніше почав викладати: в цирковій академії, в університеті Карпенка-Карого. Згодом покинув викладання — не зустрів жодного учня, для якого це також стало б справою життя. Молодь прагне заробляти гроші, ставати зірками, подорожувати за кордон. Їх не надто цікавить робота з голкою чи молотком.
Серед вихованців, якими він пишається, він виокремлює театр “Десаві”. Троє студентів циркової академії утворили цю назву з перших літер своїх імен. У 2012 році хлопці увійшли до десятки фіналістів телешоу “Україна має талант”. На хвилі цього успіху вони підготували ще кілька номерів, Євген виготовив для них ляльки — і вони вирушили в тур Туреччиною. Гастролювали кілька років поспіль, але зрештою всі розійшлися своїми шляхами — колектив розпався.
Двох однакових ляльок не існує
У майстерні ляльки визирають з-поміж шматків деревини, пластику та металу. Євген створює власне ляльки, а також — декорації та бутафорію. Він малює, креслить, працює з хімічними реактивами, залізом, цеглою, склом, електроінструментами. Для цього потрібна не лише фантазія, а й фізична сила. Нещодавно йому довелося розвантажувати 100 кілограмів товстого дроту. Для виготовлення маленької деталі потрібен лише метр такого дроту, але продають його лише великими мотками.
— Спершу режисер обговорює з художником задум, ідею щодо того, як мають виглядати персонажі вистави, — описує процес створення Невинський. — Художник створює ескіз, прописує розміри та параметри: чи має лялька відкривати рота, згинати руки тощо. Потім долучаємося ми з Ларисою. Я відповідаю за механіку: каркас тулуба, руки-ноги, очі, вуха, рот. Дружина виготовляє зліпки, робить набивні ляльки або ляльки з пап’є-маше. Далі ляльку передаємо до швейного цеху для виготовлення одягу.
Майстер мусить враховувати безліч нюансів: освітлення, розташування сцени, склад акторської трупи, кількість людей, що працюватимуть з однією лялькою. Наприклад, у виставі “Котигорошко” казкового дракона ведуть четверо осіб, і він з’являється на сцені частинами. Актори мають діяти злагоджено, добре відчувати одне одного.
Двох абсолютно однакових ляльок не існує, так само як не буває двох ідентичних дітей, переконаний Євген. Кожна робота — унікальна. Навіть коли створюється дубль — тобто копія основної ляльки на випадок, якщо з першою щось трапиться під час вистави.
— Десь відрізняються прорізи, десь сила пружини: вона може бути тугішою або слабшою. Я виготовляв двох вовків для вистави “Семеро козенят”: один — білий, другий — сірий. Морди однакові, але очі бігають по-різному. Матеріал той самий, але душа — інша. Лялька — це ніби жива істота, яка не має віку. Вона живе своїм життям, своїми думками. А ти перебуваєш поруч і вчишся в неї.
Всі їхні діти
Євген проводить нас до театрального музею. Тут виставлені ляльки, які вже відслужили свій термін. Мешканці підводного царства, зубаті дракони, бравые козаки, хтиві італійці з “Декамерона” Боккаччо. Майстер смикає за нитку маріонетку-жінку — біле мереживо опускається, оголюючи груди. Так, у ляльковому театрі є свої вистави для дорослих “18+”.
Він створив безліч персонажів: хижих звірів, граційних лебедів, вправних чортів, зуби та гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди він має час дивитися готові вистави. Але на генеральному прогоні він завжди спостерігає, як оживають іграшки, які він створив. Буває, він сердиться: актор може необережно поставити ляльку, кинути її на підлогу.
Темпи роботи — не повільні: за попередньої директорки щорічно ставили по 7 нових вистав. Щоб виготовити комплект ляльок для однієї такої вистави, потрібно до трьох місяців. Але Євген не міряє свій робочий час годинами. Він повністю віддається роботі, бо відчуває відповідальність:
— Театр ляльок — це перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов до мистецтва. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама по собі. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь дорослий. Вона щось говорить, доносить свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати враження глядача.
Скільки ляльок він виготовив, він ніколи не рахував. Приблизно, це сотні. Власної родини з дружиною вони не мають — у театрі всі їхні діти.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- київ
- репортаж
- театр
“Варвари на сцені”
Детальніше
Довга дорога на схід Леся Курбаса
Детальніше
Музична культура Галичини понад 100 років тому | Іван Остапович
Детальніше
Головний художник львівської Опери. Історія Євгена Лисика
Детальніше
Зі сцени — на футбольне поле
Детальніше
"Білосніжка і семеро гномів"
Детальніше
Партитура для “Тигроловів”
Детальніше
Корифеї за лаштунками. Олег Вергеліс
Детальніше
Софія Федорцева “«Березіль» на мандрівці”. Матеріал газети “Діло” 1930 року
Детальніше
Порада від АіФ UA: Цей матеріал розповідає про цікаву та неочевидну професію майстра театральних ляльок, показуючи її зсередини. Він допомагає зрозуміти, яка копітка праця стоїть за кожною ляльковою виставою, і як майстерність може перетворити звичайні матеріали на справжнє диво для глядачів. Інформація про створення ляльок та підхід Євгена Невинського може надихнути на власні творчі експерименти або просто розширити кругозір щодо світу театру.