Віра Бонь ділиться першими враженнями від музею Івана Франка

12:54, 14 липня 2026

• 

• 

• 

Найвідданіший працівник музейної справи в Україні, Віра Бонь, присвятила понад 70 років свого життя роботі у Домі Франка. Її спогади є безцінним джерелом інформації. Пані Віра не лише брала активну участь у формуванні експозицій та зборі експонатів, але й особисто спілкувалася з дітьми видатного письменника, а також виступила ініціаторкою створення музею-садиби Франка у Нагуєвичах.

Марічка Крижанівська

журналістка

Детальніше

“Іван Франко творив у їдальні, поки діти гралися в індіанців”

Кілька років тому мені випала нагода відвідати ексклюзивну екскурсію від Віри Бонь у день її 90-річчя. Згадую, як пані Віра захопливо розповідала, що здавалося, ніби сам Франко стоїть поруч. Я відчувала аромат свіжоспеченої паски від його дружини Ольги, чула дитячий сміх, муркотіння кота та гавкіт собак. Пані Віра майстерно перенесла нас у минулу епоху:

— Іван Франко сидів тут, у їдальні, і працював над науковою статтею. Його кіт лежав йому на плечах, а діти ганяли довкола, граючись в індіанців, — ділилася вона спогадами.

Нині Вірі Лук’янівні 98 років, і я знову прямую до неї на інтерв’ю, цього разу — до її оселі. Ця надзвичайна жінка зустрічає мене з привітною усмішкою та добрим гумором, як завжди. Саме за це її цінують колеги у Домі Франка, безмежно поважаючи і вважаючи професійним та моральним взірцем.

Віра Бонь

Усі фото надав Дім Франка <p>Віра Бонь</p>

Жінка запрошує мене до свого домашнього кабінету. Ми сідаємо біля столу, заваленого численними нотатками та паперами. Одразу видно, що тут досі кипить робота, адже пані Віра й досі є активною співробітницею Дому Франка, яку колеги характеризують як надзвичайно креативну.

— Віро Лук’янівно, Ви часто розповідаєте про збір безцінних артефактів для багатьох музеїв, але ніколи не згадуєте про себе. Чи могли б Ви поділитися історією свого життя та родини? — запитую.

— Так, це маловідомо широкому загалу. Є чим поділитися, адже я пережила надзвичайно багато! — пані Віра занурюється у спогади.

Історичні корені села, заснованого козаками

— Я народилася у селі Седлиська, що на той час входило до Замостського повіту Люблінського воєводства. Це територія сучасної Польщі, але наші мешканці були переважно українцями. Народилася я у 1928 році. Мої батьки, Лука та Анна, були заможними селянами. Мала двох братів: Бориса та Сергія. Наше село мало давню історію. За розповідями старожилів, коли Богдан Хмельницький прямував до Замостя, тут осіло семеро його козаків, від яких і пішла назва нашого села.

Українська громада Седлиська гуртувалася навколо місцевої церкви та її настоятеля, який був не лише духовним лідером, а й активним громадським діячем.

— Це був отець Лазука, людина освічена та енергійна. У нашому селі функціонувала лише польська школа з обмеженою програмою, де все викладання велося польською мовою. Я закінчила там шість класів до війни. Отець Лазука ж, використовуючи нашу рідну говірку, навчав нас релігії в тій школі. Він дуже доступно пояснював нам Святе Письмо цим діалектом.

— А неподалік нашого дому, в центрі села, знаходилося приміщення, яке сьогодні можна було б назвати будинком культури. Там проводилися всілякі зібрання, концерти, театральні вистави. Я пам’ятаю постановки “Наталки Полтавки”, “Ой, не ходи, Грицю”. Мені це надзвичайно подобалося, адже все українське в школі було заборонено.

За громадським та церковним життям українців ретельно стежила польська влада, пригадує Віра Лук’янівна. Навіть у церкві часом чергувала поліція.

— Поліцейські мали контролювати, чи проповіді виголошуються польською мовою. Але наш отець Лазука знайшов вихід. Він сказав: “Щойно я почну говорити польською, ви, діти, дружно гукніть і виходьте з церкви”. Ми так і робили. Він промовляв два слова польською, а ми: “Гуррааа!”, й тікали геть. Близько 1938 року стосунки між українцями та поляками суттєво загострилися.

Більше про Івана Франка читайте у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Батьківська мужність: переховування військовополонених

Друга світова війна застала родину Віри Бонь у рідному селі. На початку війни, у 1939 році, через Седлиська проходили радянські війська.

— Ми їх так радо вітали! — згадує пані Віра. — Адже ми жили серед поляків, а тут прийшли свої. Багато солдатів були українцями, мобілізованими радянською владою. Тоді ми ще не знали справжніх намірів цієї армії! Вони пробули в нас лише два-три тижні й пішли далі. Пам’ятаю, коли розпочалася війна між Німеччиною та Радянським Союзом, неподалік нашого села, біля Замостя, був жахливий німецький концентраційний табір, де утримували радянських військовополонених. Була пізня осінь, дощі, заморозки, а ці солдати — серед них було багато українців — стояли просто неба. Мої батьки разом із односельцями їздили туди й кидали їм хліб через колючий дріт. Згодом ці полонені зуміли втекти від німецької охорони. Найбільше їх прибуло до нашого села, адже їм сказали, що тут живуть “наші”, русини (нас так називали). У кожній хаті люди переховували військовополонених. Мої батьки також тримали кількох у підвалі. Вони пробули в нас з осені 1941-го до березня 1942 року. Навесні вони таємно перетнули лінію фронту до своїх. А як вчинили з ними радянські війська? Заарештували або розстріляли. Ми зберегли їх від німців, а “свої” знищили.

Під час німецької окупації родину пані Віри примусово виселили із села, а українські господарства передали так званим фольксдойчам. Їхню сім’ю прихистили українці в Грубешівському повіті. Коли радянські війська повернулися, родина змогла повернутися до Седлиськ.

— Ми застали наше село зруйнованим. Його спалили німці. Неушкодженими залишилося лише кілька хат. Ми поселилися по кілька родин в одній хаті. А приблизно через два місяці наших хлопців мобілізували до радянської армії. Їх кинули на фронт без жодної підготовки. Серед них був і мій брат, а також мій майбутній чоловік, Кимак Михайло. Я його тоді ще не знала. От і серед “своїх” трапляються різні люди. Один “свій” доніс на нього, що нібито мій чоловік працював листоношею за німців. А він тоді був хлопцем і лише підробляв, розносячи пошту. Його засудили на десять років, і він відсидів у в’язниці. Так само ув’язнили ще з десяток наших хлопців, які добровільно вступили до радянської армії.

Нова домівка: Верхня Хортиця

Родина Віри Бонь не чекала на примусові депортації українців з боку поляків. Вони стали одними з перших, хто вирішив виїхати добровільно — по суті, втекли, рятуючись від міжетнічних конфліктів.

— Це була жахлива боротьба між поляками та українцями! — Віра Лук’янівна хитає головою, згадуючи ті часи з жахом. — Одного дня горів українське село, наступного — польське. 21 березня 1944 року поляки спалили село Берест, де працював мій брат Борис. Він розповідав, як уранці поляки оточили село і почали стріляти запальними кулями. Селяни тікали, а вони продовжували стріляти. Моєму братові вдалося врятуватися. Це було справжнє пекло. Ми просто боялися залишатися серед поляків, бо нас могли знищити. Ми виїхали на Запоріжжя, до села Верхня Хортиця.

— Приїхавши до тієї Хортиці, ми побачили велику бідність, майже голод. Ми взяли з собою борошно, сало, крупи, навіть коня, і так вдалося вижити. Єдине, що рятувало людей, — це фрукти. У Верхній Хортиці був величезний сад площею 100 гектарів: абрикоси, сливи, яблука. Життя було дуже складним.

— Пам’ятаю, як оголосили про завершення війни. Ми всі вибігли на вулицю, раділи, обіймалися, цілувалися. А потім почали повертатися з фронту ті, хто вижив, і розповідати жахливі історії.

— На Запоріжжі я навчалася у 8 та 9 класах. Мені буквально “накладали знання на голову лопатою”! Усі мені допомагали: вчителі, діти. Бо я мало що знала після польської школи. У Хортиці приходить вчителька і пише на дошці “x+y”. Я кажу до Валі Проценко, з якою потоваришувала: “Валю, то якась дивна вчителька, вона додає букви”. Я не мала жодного уявлення про алгебру, хімію, фізику. Але, здається, мала хист до навчання, бо зуміла все скласти наприкінці року.

“У Львові нас посадили на ослячу лавку, як Івана Франка”

Через скруту сім’я Віри Бонь знову була змушена переїхати. Цього разу до Луцька, а згодом — до Львова.

— Тоді поляки масово виїжджали зі Львова, і можна було придбати кам’яницю в центрі міста. Мій брат Борис після демобілізації лікувався у Львові, а потім оселився біля Дріжджового заводу. Там були вільні будинки, де вже мешкали наші колишні односельчани. Брат взяв собі скромну хатинку, але поруч був великий город. А мої батьки — селяни: їм потрібна не кам’яниця, а шмат землі.

З Великої Хортиці батьки пані Віри забрали до Львова і її подругу Валентину Проценко на прохання її родини, взявши над нею опіку.

Віра Бонь проводить екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік

<p>Віра Бонь веде екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік</p>

— Відтоді ми з нею стали як сестри: жили разом, навчалися. Добре пам’ятаю, як ми вперше прийшли до львівської школи на вулиці Курковій. Ми були сільськими дівчатами, скромно одягненими, і помітно відрізнялися від міських. Вчителька відвела нас до 10 класу. Дивлюся: а там сидять такі елегантні панянки, гарно вбрані та зачесані. Львів’янки є львів’янки. І як вони на нас подивилися! Нас із Валею посадили на задню лаву, “як Івана Франка”. І тут контрольна з фізики. Валя спочатку зробила свою роботу за 15 хвилин, потім допомогла мені. Тоді до неї почали звертатися всі ті панянки. Вона написала для всіх їхні варіанти.

— Валя допомогла мені підготуватися, і я вступила до Львівського університету на філологічний факультет. То були складні часи, багатьох студентів відраховували через їхню біографію. Одного дня ми з Валею йдемо, і раптом назустріч стоїть її батько, який вважався зниклим безвісти. Виявилося, що він був поранений і втік до Львова. Хтось повідомив в університет про Валиного батька. Її викликали і хотіли виключити. Але мій батько пішов туди і заявив, що всі ці роки він був її батьком. Так Валю вдалося врятувати від відрахування.

Музей Франка: від ідеології до спадщини

Після закінчення навчання Віра Лук’янівна отримала направлення до музею Івана Франка у Львові. Вона й не здогадувалася, що це місце стане її другим домом на наступні 70 років. Коли жінка згадує свій перший день там, її обличчя осяює усмішка.

— Я добре пам’ятаю той день. 1955 рік. Приходжу до музею. На порозі мене тепло зустріли наглядачка Софія Дудко та наглядач Михайло Гавур. Привітавшись, Софія Дудко сказала: “Ходіть, я вас познайомлю з нашими”. І повела мене до кімнати. Дивлюся, там сидять Марія Гула-Давидова і Левко Полюга. А я ж жила з ними в гуртожитку. Це була така зворушлива зустріч, мене вітали “свої”!

Експозиція, яку Віра Лук’янівна побачила вперше, шокувала її. Вона була надмірно ідеологізованою: починалася з погрудь Маркса, Енгельса, Леніна та Сталіна. На стінах висіли картини, які, ймовірно, Іван Франко спалив би, якби побачив.

Працівники музею Франка, 1978 рік

<p>Працівники музею Франка, 1978 рік</p>

— Це була суцільна політика. Наприклад, зображення Франка, який читає Маркса або “Що робити?” Чернишевського. Або ось картина: Франко читає селянам політичну статтю. Потім величезне полотно: Франко відмовляється від сповіді і виганяє священика. Хоча існують достовірні спогади про те, як проходила сповідь: він нікого не виганяв. Навпаки, Франко сказав отцю: “Зайдіть до мене ще раз, бо я люблю з вами розмовляти”. Ми розуміли, що така експозиція недоречна, і поступово, один за одним, прибирали ці політичні експонати. Натомість розміщували перші видання творів Франка, документи. Меблів у музеї на той час ще не було.

Щойно Віра Лук’янівна почала працювати в музеї, наступного, 1956 року, згідно з рішенням Всесвітньої ради миру, було оголошено про святкування 100-річчя від дня народження Івана Франка. До львівського музею рікою потекли міжнародні делегації. Однак їх неможливо було пригощати радянськими ідеологіями.

— Мене лише трохи навчили проводити екскурсії, коли до нас приїхало багато відвідувачів з-за кордону, особливо з Канади. Їм потрібно було розповідати не “радянську правду”, вони б цього не сприйняли. Ми зосереджувалися на сухих фактах з біографії та творчості. Нам було заборонено розповідати про сина Петра та його дітей, про доньку Анну — ніби у Франка не було таких дітей. Переважно ми говорили про Тараса та його родину.

“Ми ходили за Анною по п’ятах, записуючи, де що стояло в їхньому домі”

У 1967 році відбулася справді історична подія для музею: з-за кордону приїхала донька Івана Франка, Анна. У юному віці вона поїхала погостювати до свого дядька на Київщину. Там на Анну чекала Перша світова війна, і вона не змогла повернутися додому. Змушена була емігрувати спочатку до Німеччини, потім на Закарпаття, а згодом — до Канади. Кілька разів Анна відвідувала Львів, навідуючи матір, але батька вже не застала живим. У 1967 році це був не перший її візит до рідного дому, але не менш зворушливий.

— У Львові жила дружина Петра Франка — Ольга Федорівна. Ми з нею були дуже близькі, — згадує Віра Бонь. — І від неї ми дізналися, що приїде донька Франка, Анна. Я подумала: “Яка це для нас подія!” Анна прийшла до музею зі своєю невісткою. Дивлюся: підходить жінка середнього зросту, середнього віку — звичайна, але приємна. Ми стояли на сходах, чекаючи її з букетом. А вона повільно ступала сходами, оглядаючись довкола. Сказала: “Тут росли дерева, і тепер ростуть, але нові. О, а тут колись росли настурції”. І ми, до речі, наступного року посадили там настурції. Анна зайшла до будинку, а там вже не помешкання Франка, як було за його життя, а літературна експозиція. До того ж, ще й з тією радянською ідеологією та тими картинами. Вона оглянула все і сказала: “Ну, то літературна експозиція, а не меморіальна”.

Анна Франко з працівниками музею, 1971 рік

<p>Анна Франко з працівниками музею, 1971 рік</p>

Тоді пані Віра разом із колегами попросила Анну Франко-Ключко розповісти, як виглядало помешкання за часів Івана Франка. Жінка погодилася і щодня працювала з ними, аби якомога точніше відтворити атмосферу.

— Щодня вона приходила, і ми запитували, що де розташовувалося. Вона розповіла: “У нас був ґанок, добудований у 1912 році, бо вітер задував у двері. Перша кімната була невелика: тут висів вішак, а тут стояв столик. У другій кімнаті була Франкова бібліотека, третя — спальня Франка та його сина Андрія. Четверта — їдальня, п’ята — спальня Ольги та Анни. Далі — кабінет. Саме так, як нині представлено на експозиції. Вона детально все описала, ми записали, де що стояло. Але де ж це взяти? Не можна ж просто поставити сучасний столик. Ми почали шукати. З’ясувалося, що найбільше меблів родини Франків зберігалося у дружини Петра, Ольги Федорівни. І ми почали поступово викуповувати їх у неї, бо вона жила дуже скромно. Мала двох доньок, багато онуків. Також ми записали багато спогадів від сина Франка Тараса та його дітей. Вони згадували, що Іван Франко часто працював у шумі, серед дитячого гомону. Анна також розповідала, що коли її мама пекла паски, дітям суворо заборонялося навіть рипати дверима, аби не викликати протягу і не зіпсувати випічку.

Бур’ян на місці батьківської хати у Нагуєвичах

Віра Бонь

<p>Віра Бонь</p>

— Коли ми вперше потрапили на подвір’я батьків Франка у 1956 році, там панували густі бур’яни та кропива. Випасали коней, корів, гусей. Нічого не залишилося.

Віра Бонь є однією з творців музею Івана Франка у Нагуєвичах. Доля закинула її туди з нагоди того ж всесвітнього відзначення 100-річчя Івана Франка.

— Ми троє — я, Марія Гула-Давидова та Левко Полюга — прибули туди з чітким завданням: відновити музей. До ювілею мали приїхати делегації з усього світу, включно з Нагуєвичами. А там не було нічого. Тому нас трьох терміново викликали туди за розпорядженням облвиконкому. Ми оселилися в сусідній хаті і щодня йшли через двір Франків. Бачили, що територія заросла травою, не було жодних ознак минулого. Спочатку ми звернулися до влади з проханням скосити траву, і на цьому місці спорудили святкову арку з написом, що тут колись стояла хата батьків Франка. Пізніше було збудовано садибу. Великою мірою цьому сприяв наш директор Семен Васильович Стефаник. Він згуртував творчу групу для проєктування, а потім знайшов необхідне фінансування.

— До речі, Семен Стефаник був надзвичайно освіченою та гостинною людиною. Він часто запрошував нас до себе в гості. Пригадую, як у нього ми зустрічали Рильського, Сосюру, Тичину, Братуня. А на Різдво до нього і до нашого музею приходив дівочий хор, і вони співали колядки. Про це ніхто не знав. Адже це було неможливо!

“Голос Крушельницької звучав так дзвінко на її останньому концерті”

— Я знаю, що Ви особисто чули виступ Соломії Крушельницької на її останньому концерті у 1949 році. Будь ласка, поділіться цими спогадами, — прошу Віру Лук’янівну.

— Це було так. Ми жили в гуртожитку. І тут приходить Володимир Овсійчук, який тоді теж був студентом, і каже: “Сьогодні відбудеться вечір радянської армії, і там виступатиме Соломія Крушельницька”. Я запитую: “А хто це така?” Я вперше про неї почула. А він відповів, що це співачка світового масштабу. Тож ми з Овсійчуком та іншими товаришками пішли до філармонії. Спочатку виступали радянські співаки, співали дуже гарно. А потім, у другій частині, оголосили Соломію Крушельницьку. На сцену вийшла жіночка з паличкою. Вона спочатку сіла на стілець, потім встала, спираючись на крісло, і заспівала пісні. Я пам’ятаю “Родимий краю, село родиме”. Як же це було красиво! Такий дзвінкий, божественний голос! Її викликали на біс знову і знову. Вона сідала, відпочивала і знову співала, співала без упину.

Вдала помилка, що започаткувала музей

На концерті Віра Бонь ще не знала, що через багато років вона збереже та дослідить першу тисячу експонатів для майбутнього музею Соломії Крушельницької у Львові.

— Коли я працювала в музеї Франка, ми часто відвідували Одарку Карлівну Бандрівську, племінницю Соломії Крушельницької. Її батько був опікуном Івана Франка, а сама Одарка допомагала Крушельницькій. Бандрівська надавала нам матеріали про Франка. Якось я прийшла, а вона була хвора і сказала: “Ой, донечко, сьогодні не будемо писати. Але ти так далеко до мене їхала, то сідай і відкрий собі ту шухляду”. Я відкрила не ту, де були матеріали про Франка, а іншу. Дивлюся, а там — матеріали про Соломію Крушельницьку. Зачинити ту шухляду я вже не змогла. Протягом місяця я працювала з тими фотографіями та листами, описувала їх. А Бандрівська не заперечувала, навіть іноді привозила ці матеріали до мене додому. І вдома ми разом все оформлювали.

Працівники Дому Франка, 2025 рік

<p>Працівники Дому Франка, 2025 рік</p>

Серед цих артефактів були листи, фотографії, а також сценічні костюми та навіть меблі Соломії Крушельницької.

— Потім, коли ми створювали музей Крушельницької, ми виставили той одяг та всі ці речі. Матеріали від Бандрівської стали основою для фондів музею. Його створення зайняло роки, але ми маємо все це завдяки Одарці Бандрівській.

На завершення розмови Віра Бонь зауважила:

— Я часто згадую ці епізоди свого життя. Давно це було, але надзвичайно цікаво. За стільки років Іван Франко став мені близькою людиною. Але він мав тяжке життя. З нього намагалися зробити радянського соціаліста, а не таким, яким він був насправді. Це ж зовсім різні поняття: радянський та західний соціалізм. Для мене Франко — це Людина, демократ. Велика, всеосяжна душа, яка працювала для людей.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!

• іван франко
• інтерв’ю
• музеї

Схожі матеріали

"Більшість підозрюваних виїхала до Росії", — Євгенія Закревська про суд над убивцями Небесної сотні

Детальніше

Заново відкритий Володимир Івасюк

Детальніше

Анастасія Левкова: "Є запит на тексти про інший Крим — Крим, якого не знали"

Детальніше

"Сучасний Шевченко — це культ здорової людини", — Михайло Назаренко

Детальніше

Середньовічний лицар на війні

Детальніше

Юрій Юзич: "У 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами"

Детальніше

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Детальніше

"Щоб любити країну, не треба вигадувати про неї", — Андрій Оленич

Детальніше

"В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у тих містах обнадіює", — ізраїльський фотограф Едуард Капров

Детальніше

---

Порада від АіФ UA:

Ця стаття є цінним джерелом інформації про життя та діяльність надзвичайної жінки, Віри Бонь, яка присвятила себе збереженню національної історії та культури. Її спогади розкривають маловідомі факти про життя видатних особистостей та важливі історичні події, що є надзвичайно корисним для тих, хто цікавиться історією України та прагне глибше зрозуміти спадщину видатних діячів.

Джерело