01:01, 5 серпня 2026
На початку 2025 року в мережі з’явилася справжня скарбниця історичних матеріалів – онлайн-фотоархів Легіону Українських січових стрільців. Ця колекція, що налічує понад 3 тисячі раніше невідомих світлин, зроблених стрільцями переважно у 1914-1919 роках, стала справжнім відкриттям для науковців та поціновувачів історії. На цих унікальних знімках зафіксовано не лише бойовий шлях і побут вояків, але й неповторний колорит епохи: архітектуру українських містечок і сіл, портрети людей у вишитому вбранні, шкільні заняття, святкування Великодня та Шевченківських днів, а також затишні селянські домівки та величні храми. Оцифруванням та наданням вільного доступу до цих безцінних матеріалів займався Василь Лопух, уродженець Тернопільщини.
Аліна Брода
головна редакторка сайту “Локальна історія”
Детальніше
Знакова знахідка: шлях до світлин
— Пане Василю, як ви долучилися до цієї історичної місії?
— Я родом із Заліщиків, за освітою економіст. У 1990-х роках викладав у Тернопільському педагогічному університеті. 1998 року переїхав до Сполучених Штатів, де згодом очолив адміністративну службу Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) в Америці. На той час у НТШ-А працювало лише троє співробітників, а технічне оснащення складалося з двох комп’ютерів, факсу та копіювального апарату.
Про Легіон Українських січових стрільців я знав з дитинства. Двоє братів моєї бабусі служили в австрійській армії під час Першої світової. Не певен, чи вони були усусами. Від одного з них залишився унікальний сувенір – невеликий келих, привезений з Австрії. Його зберігала моя мама, а пізніше я забрав його до США. Вдома часто співали стрілецьких пісень, і я з дитинства пам’ятаю “Червону калину”. Ці теми завжди були близькі нашій родині.
Василь Лопух
Фото: Дарії Журавель <p>Василь Лопух</p>
Одного разу, працюючи в архівному сховищі НТШ-А, я натрапив на невеликі, гарно оформлені скриньки, схожі на футляри для CD-дисків. У них зберігалося близько 20 коробок, кожна з яких містила приблизно 50 фотонегативів на склі. Загалом це було 1026 кліше та 168 готових фотографій, що складали архів Українських січових стрільців. Тоді в інтернеті почали активно з’являтися фотографії періоду Першої світової війни з європейських архівів, тому я запропонував керівництву оцифрувати ці негативи. Для цього нам довелося придбати потужний сканер за 1500 доларів (приблизно 57 000 ₴ за курсом 2026 року).
Виявилося, що це надзвичайно копітка робота. Багато світлин перебували у критичному стані й потребували реставрації: вони були запилені, уражені пліснявою, а деякі були загорнуті в газети, відбитки з яких пошкодили зображення. Кожне кліше доводилося обробляти спеціальними емульсіями для очищення від нальоту. На жаль, не всі фото вдалося врятувати: деякі просто розсипалися в руках під час сканування. Однак, навіть якщо фізичний оригінал втрачено, цифрова копія залишилася.
Я працював над скануванням у вільний час, зазвичай по дві-три години на день протягом літа. Минали роки, але я не поспішав, і ніхто мене не квапив. Виникла ідея створити індексний каталог із мініатюрами всіх фото та інформацією про місце їхнього зберігання, щоб дослідники могли легко працювати з архівом і отримувати цифрові копії за запитом.
Стан фотонегативів на склі перед скануванням
<p>Стан фотонегативів на склі перед скануванням</p>
Коли каталог був готовий, до мене звернулася Любов Волинець, кураторка Українського музею та бібліотеки у місті Стемфорд. Вона виявила бажання, щоб я оцифрував і їхню колекцію. Я добре знав цей музей, адже там зберігається чимало цікавих артефактів, зокрема найбільша колекція українських платівок, записаних у Канаді та Америці. Проте про стрілецький архів мені не було відомо. Виявилося, що музей зберігав понад три тисячі кліше з зображеннями січових стрільців – це втричі більше, ніж я встиг оцифрувати на той час. Відтак моя робота стала ще інтенсивнішою.
Загалом процес оцифрування тривав 20 років. Якби це був повноцінний робочий проєкт із відповідною оплатою, я б впорався за рік-два.
Детальніше про Легіон Українських Січових Стрільців читайте у спецвипуску “Локальної історії”
Електронну версію журналу можна придбати в онлайн-крамниці видавництва
Історії, що перетнули океан
Іван Боберський у Відні, 2 січня 1916 року
Усі фото з колекції Українського музею та бібліотеки у Стемфорді <p>Іван Боберський у Відні, 2 січня 1916 року</p>
— Які обставини сприяли тому, що стрілецькі архіви опинилися за океаном?
— Ці кліше протягом багатьох років зберігалися у різних місцях. Після завершення Першої світової війни багато січових стрільців опинилися в Австрії. У 1960-х роках українська діаспора в США організувала експедицію кількох осіб, які знали про місцезнаходження архівів і мали на меті вивезти їх до Америки. Мені про це розповів один з учасників тієї групи. Шкодую, що тоді я не до кінця усвідомив масштаби знахідки і не розпитав детальніше.
Історія перевезення цих матеріалів тісно пов’язана з Іваном Боберським. Під час війни він очолював “Пресову кватиру”, яка займалася поширенням інформації про діяльність УСС. У 1920 році його було відряджено повноважним представником Державного секретаріату ЗУНР до США та Канади. Професор Боберський привіз із собою 600 прозірок (так тоді називали кліше), які демонстрував публіці під час численних показів у різних містах США та Канади. Його лекції супроводжувалися доповідями на тему “Як будувалася українська Держава за послідних сім літ: 1914–1920”.
У своїх виступах Боберський розповідав про діяльність українських урядів Великої України та Галичини. В одних зі спогадів я знайшов цитату з його промови: “Мова про діяльність українських урядів Великої України, Галичини, Прикарпаття, світлини Українських Армій, які боролись за Київ, Львів, Борислав, Одесу, світлини, як наші близькі і далекі приятелі розвалили наш край, підпалили і скровавили його”. Чи не є це символічним відлунням сучасних подій в Україні? Архів, привезений Боберським, залишився у Вінніпезі, де нині існує Фонд його імені.
Усуси святкують Зелені свята. Село Пісочна на Львівщині, 1917 рік
<p>Усуси святкують Зелені свята. Село Пісочна на Львівщині, 1917 рік</p>
Після Другої світової війни значна частина фотонегативів потрапила до Реґенсбурга (Німеччина), де функціонував табір для переміщених осіб. У 1948 році колишні січові стрільці організували там Братство Українських січових стрільців, метою якого було збереження пам’яті та вшанування подвигу УСС. Вони заснували видавництво “Червона Калина”, збирали архівні матеріали та артефакти. Згодом, коли більшість учасників переїхала до Америки, Братство перенесло свою діяльність до США. З часом організація почала занепадати через похилий вік її членів. Їхній архів, що включав майже три тисячі фотонегативів на склі, був переданий на зберігання спочатку Об’єднанню колишніх вояків українців Америки, а згодом – Українському музею та бібліотеці у Стемфорді.
Крім того, кілька сотень кліше з зображеннями січових стрільців були передані до Стемфорда з Українського музею в Нью-Йорку. Отже, колекція музею у Стемфорді, що налічує 3302 фотонегативи, пов’язані з УСС, нині є, ймовірно, найбільшою. Всі ці матеріали доступні на сайті віртуального фотоархіву.
Віртуальний архів: цифрова спадщина
— Оцифрування архівів зазвичай є завданням інституцій. Ви ж зуміли зробити це самотужки. Як ви структурували матеріали на сайті і яким бачите подальше функціонування ресурсу?
— Ідея створення віртуального архіву виникла два роки тому. Маючи попередній досвід, я кількома роками раніше започаткував сайт із архівними фото та відео про моє рідне місто Заліщики – zalishchyky.net. Проте, працюючи зі стрілецькими світлинами, я зіткнувся з проблемою систематизації. Багато фотографій мали підписи: вказувався рік, місце, прізвища. Усю цю інформацію доводилося вручну вносити до опису кожної світлини. Зрештою, мені вдалося згрупувати знімки за роками (1914-1919) та за регіонами бойових дій чи перебування: Закарпаття, Волинь, Київ. Є навіть кілька фото усусів з Одеси. Окремо виділено авторські добірки відомих фотографів, серед яких такі знакові постаті, як Юліан Буцманюк, Осип Курилас, Микола Угрин-Безгрішний та інші.
Приблизно 2000 світлин залишилися без підписів. Я щиро вдячний людям, які надсилають історії про численні знімки та зображених на них людей. Значну частину світлин ідентифікував Юрій Юзич. Я щасливий, що маю можливість дізнаватися більше про фотографії, які вдалося зберегти.
Січові стрільці в Одесі
<p>Січові стрільці в Одесі</p>
Сайт функціонує як депозитарій. Я не є власником цих зображень, а лише адміністратором та автором проєкту. Тому кожне фото містить інформацію про його походження. Під час використання в публікаціях важливо вказувати саме ту інституцію, яка зберігає світлину.
Одним із найцінніших надбань сайту є персональні та родинні колекції. Завдяки Тамарі Скрипці, хранительці фондів Української вільної академії наук, архів поповнився збіркою Михайла Гайворонського. Це був січовий стрілець, диригент, скрипаль, також уродженець Заліщиків. У його колекції є фотографії пізніших років, аж до кінця 1940-х, де зафіксовані з’їзди ветеранів УСС, українські хорові та музичні колективи в США.
Чесно кажучи, я думав, що сайт буде статичним ресурсом: люди зайдуть, подивляться – і все. Але зараз я бачу, що це моя повноцінна робота на роки вперед. Мені відомо, що в Україні є колекціонери, які володіють артефактами січових стрільців, оригіналами світлин, листівками. Я запрошую їх долучатися до проєкту, висвітлюючи свої персональні колекції на цьому сайті. Важливо зберегти й передати історичну пам’ять про січових стрільців молодому поколінню українців.
Хорунжа Олена Степанів
<p>Хорунжа Олена Степанів</p>
— Які світлини справили на вас найбільше враження?
— Мене надзвичайно вразили молоді обличчя на знімках. Вони такі красиві! Важко усвідомити, кого ми втратили в тій війні. Це був справжній генетичний фонд нації. Варто звернути увагу на взуття: майже на всіх фото, особливо в офіцерів, воно до блиску начищене.
На цих світлинах я вперше побачив Київ 1918 року. На Арсенальній площі, де зараз стоїть гармата, на фото видно пам’ятники двом зрадникам – Кочубею та Іскрі. З цих знімків я дізнався, що в Києві тоді існувала вулиця Львівська. Поруч розташовувалися греко-католицька церква та Галицький базар.
А хто бачив січових стрільців в Одесі? Цікаво, що коли стрільці прибували до нового регіону, вони одразу ж створювали гуртки, гуморини, вели просвітницьку роботу. Їхньою головною метою була українізація наших людей. Особливо вражають фото з Волині, де стрільці навчають дітей у школах, які самі ж організували.
На зимових фотографіях усуси в окопах часто не мають відповідного зимового одягу. Від цих світлин мене аж проймав мороз. Як вони витримували такі умови, особливо в Карпатах?! В колекції НТШ є фото, де на білому засніженому полі, біля могили стрільця, стоїть вершник зі своїм конем, схиливши голову над місцем поховання. Це надзвичайно емоційний знімок.
Доля українських скарбів
Волинянка у народному строї, 1916 рік
<p>Волинянка у народному строї, 1916 рік</p>
— Оцифроване вами видається вражаючим, але це лише частина спадщини Легіону УСС. Наскільки повним є уявлення дослідників про архів січового стрілецтва? Де ще можна знайти подібні колекції?
— Можу назвати кілька інституцій, які зберігають значні українські архіви. Окрім фотографій, Український музей та бібліотека у Стемфорді володіють чималою кількістю документів січових стрільців. Наукове товариство імені Шевченка в Америці має архів стрільця та адвоката Степана Ріпецького. Окремий стрілецький фонд зберігається в Українській вільній академії наук у США.
Не можу точно сказати, де ще можуть бути архівні фонди УСС, але є українські інституції, що зберігають великі архівні колекції. Наприклад, Український інститут Америки в Нью-Йорку має фантастичну збірку мистецтва. Релігійне товариство “Свята Софія” у Філадельфії, засноване Йосипом Сліпим, також має архів. Проєкт “Українське село” у Пармі раніше займався скануванням документів, переважно пов’язаних із таборами для переміщених осіб. Певна частина матеріалів має зберігатися в Українському вільному університеті в Мюнхені.
На жаль, великий архів занепадає у французькому містечку Сарсель, і Україна не має можливості його належно зберегти. Там працювали Володимир Кубійович та інші автори “Енциклопедії українознавства”. Я мав нагоду побувати там, сидіти за столом Володимира Кубійовича. Це величезний архів газет, документів, мікрофільмів, старих світлин, але все це руйнує цвіль. Сама будівля потребує ремонту та догляду. Якби українська держава чи Академія наук свого часу подбали про цей архів, там міг би бути потужний центр україністики. Українська діаспора у Франції була менш чисельною і не такою фінансово спроможною, як, скажімо, американська, тому вони не могли належним чином утримувати всі ці цінності.
Сім’я у сільській хаті. Будятичі, Волинь, 1916 рік
<p>Сім'я у сільській хаті. Будятичі, Волинь, 1916 рік</p>
— Проблема збереження українських архівів за кордоном є доволі масштабною. Це наводить на думку про необхідність розробки системного підходу України до пошуку, збереження артефактів та формування електронних каталогів. Чи це взагалі реально?
— Документувати, описувати та надавати вільний доступ для дослідників було б надзвичайно цінно. Мій сайт – це лише невеличкий приклад. Але інтерес до нього не згасає навіть через кілька місяців після запуску.
Спілкуючись із молодою польською аудиторією, я помічаю, що вони значно краще обізнані зі своєю історією. Це формує відчуття державності, гордості та розуміння причин національних трагедій. Довгий час поруч із будівлею НТШ у Нью-Йорку розташовувався Польський інститут Пілсудського. Польща активно надавала ґранти, скеровувала науковців до США, щоб вони досліджували та інтегрували польську історію у світовий контекст. Натомість українськими архівами за кордоном займалися переважно поодинокі ентузіасти.
Я не прихильник перевезення архівів до України. Але я хотів би, щоб держава інституційно займалася цими питаннями. Архіви розпорошуються, і ми ризикуємо їх втратити назавжди. Деякі матеріали можуть бути знищені, щоб стерти історичну пам’ять. Тому надзвичайно важливо зберегти цю спадщину і передати її молодому поколінню українців.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- інтерв’ю
- українські січові стрільці
- фото
Схожі матеріали
Трагедія вчителя у військовому однострої. Історія Гриця Коссака
Детальніше
Степан Шухевич “Мобілізація”
Детальніше
Генерал Тарнавський серед колишніх бійців Галицької армії у таборі для військовополонених у Тухолі. Фото 1920 року
Детальніше
Країна Роксоланія: українки в Першій світовій війні
Детальніше
Приречений стати адвокатом свого народу. Історія легендарного військовика та політика Дмитра Вітовського
Детальніше
Храм, не схожий на жоден інший
Детальніше
Австрійський військовий цвинтар у Львові, якого більше немає
Детальніше
Воєнний фольклор українців | Оксана Кузьменко
Детальніше
Генерал Осип Микитка: велет у тіні історії
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця публікація – справжня знахідка для тих, хто цікавиться історією України, зокрема періодом Українських січових стрільців. Ознайомлення з віртуальним фотоархівом Василя Лопуха дозволяє побачити минуле очима його учасників, відчути дух епохи та дізнатися про неоціненний внесок січовиків у формування української державності. Ресурс є безцінним для істориків, краєзнавців та всіх, хто прагне глибше пізнати свою національну спадщину.