12:03 сьогодні, 25 серпня 2026
У червні канадський науковець, історик та літературознавець Мирослав Шкандрій відвідав Україну, аби представити свою монографію “Український націоналізм. Політика, ідеологія та література”. Українською мовою видання побачило світ у “Локальній історії”. У київській книгарні “Сенс на Хрещатику” автор у діалозі з літературним критиком та публіцистом Євгенієм Стасіневичем обговорив генезу, розвиток та еволюцію українського націоналізму. Пропонуємо увазі читачів фрагмент цієї цікавої розмови.
Анастасія-Анна Демків
журналістка
Детальніше
“Хтось мусить написати глибший твір”
— Розкажіть, будь ласка, про обставини, які спонукали Вас десять років тому взятися за написання монографії “Український націоналізм”. З якої потреби виникла ця книга?
– Тема українського націоналізму є доволі суперечливою як в Україні, так і, особливо, на Заході. Ця полеміка загострилася у 1980-х, продовжилася у 1990-х, а згодом, під час Революції Гідності, розгорілася надзвичайно гостра дискусія. Про Україну та український націоналізм тоді публікувалося чимало хибних тверджень. Я відчув особисту відповідальність висвітлити цю тему, адже вважав, що перебуваю у вигідній позиції: володію знаннями про Україну, маю доступ до необхідних матеріалів та фаховий досвід, що дозволяє аргументовано висловлюватися. Я міркував: “хтось мусить написати глибший твір”, який би пояснив розвиток, еволюцію міжвоєнного та повоєнного поколінь і дав відповідь на питання “що ж таке український націоналізм?”.
Здебільшого я пишу свої праці з метою інтегруватися в західний науковий дискурс. Відтак, основною аудиторією “Українського націоналізму” є західні читачі. Окрім того, я виховувався в українській діаспорі, як це заведено називати в Україні, і прагнув, щоб мої діти не стали заручниками поверхових дискусій про український націоналізм, а мали змогу прочитати про покоління своїх батьків та дідусів.
Мирослав Шкандрій
Усі фото: Софія Несин <p>Мирослав Шкандрій</p>
— В Україні та за її межами вже опубліковано значну кількість робіт, присвячених українському націоналізму. Чим Ваша монографія вирізняється з-поміж них?
— Перша частина книжки присвячена огляду політичних аспектів, друга — ідеології. Міжвоєнному галицькому поколінню націоналістів часто інкримінують фашизм та расизм. Тому я намагався дати відповіді на вельми прості запитання: чи відповідали ці звинувачення дійсності? Мені пощастило: ще в еміграції я мав доступ до особистих листувань, що зберігаються в архівах. У Вінніпезі, Канада, діє архів “Осередок”. Там зберігається бібліотека Євгена Коновальця, яка містить його листування з відомими постатями та книжки з його коментарями. Саме завдяки цьому архіву я мав змогу дослідити кореспонденцію та внутрішній діалог між лідерами, ввівши до наукового обігу інформацію, яку раніше не знаходили чи не використовували інші дослідники.
Друга частина монографії зосереджена на літературі. Я вибрав для аналізу творчість семи письменників. Їхні твори стали для мене справжнім відкриттям: читаючи їх, я глибше зрозумів процес міфотворення, що був закладений в ідеологію ОУН. Не знаю інших дослідників, які б так глибоко проаналізували твори цих авторів.
Придбати книгу “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” Мирослава Шкандрія можна в інтернет-крамниці видавництва.
Бандерівці та “двійкарі”
— У своїй праці Ви розглядаєте еволюцію в середовищі ОУН та пов’язаних з нею колах. Як би Ви коротко охарактеризували цей шлях від 1920-х до 1950-х років, і чому розповідь про нього завершується саме 1956 роком?
— Поразка у визвольних змаганнях 1917–1921 років змусила міжвоєнне покоління аналізувати причини невдач. Саме тоді деякі старшини та колишні вояки УГА і УСС вирішили створити напіввійськову організацію — УВО. Вони зацікавили молодь та залучили її до своїх лав. Вже у 1929 році була заснована ОУН.
У 1938–1939 роках стався розкол на дві фракції: мельниківців і бандерівців. На той час ОУН сповідувала тоталітарний підхід і була категорично проти парламентської системи, адже вважала, що демократичні уряди в Європі себе не виправдали. Більшість мешканців Галичини, однак, були прихильниками демократії та віддавали голоси за партію УНДО.
У 1943 році ОУН почала відходити від протототалітарних методів, було створено УПА. Її керівництво, УГВР, стало спробою повернутися до демократичних засад. У працях ідеологів ОУН-УПА, датованих 1949–1950 роками, чітко простежується антиколоніальна та антиімперська політика.
Мирослав Шкандрій і Євген Стасіневич
<p>Мирослав Шкандрій і Євген Стасіневич</p>
В еміграції перебувало чимало членів ОУН(б), які не сприймали нових ідей і дотримувалися довоєнних позицій. Через це їх звинувачували у “вождизмі”. Часто, коли вояки УПА прибували на Захід, вони вступали у конфлікт з еміграційними колами, які не вірили в настільки демократичну позицію УГВР в Україні. Внутрішня боротьба в організації тривала протягом 1940–1950-х років. Частина інтелігенції, переконані демократи, відійшла від ОУН, усвідомивши неефективність старих підходів. Саме тому у 1956 році було створено ОУН(з) — закордонні частини. Їх ще називали “двійкарями”, оскільки в керівництві було двоє осіб — Зенон Матла і Лев Ребет. Пів століття виходив друком часопис “Сучасність” — найкращий журнал в еміграції; видавництво “Пролог” опублікувало безліч цінних книг, зокрема твори дисидентів.
Я виріс у поколінні 1960-х років, яке пережило студентські революції, прагнення до демократизації суспільства, фемінізм, протести проти війни у В’єтнамі та втручання США в справи Південної Америки. На жаль, у багатьох із цих процесів ОУН(б) підтримувала колоніальну політику Америки, що змусило мене зайняти критичну позицію.
Мій батько був старшиною Української дивізії “Галичина”, інтелігентом, поетом, а згодом в Англії він інспектував українські суботні школи. Іншою причиною мого скептичного ставлення до членів ОУН(б) в еміграції була моя мати. Вона походить з Донбасу, тоді як більшість емігрантів були зі Східної України. Часом вони зверхньо ставилися до людей зі східних регіонів, адже ті пережили сталінізм і були “збільшовичені”.
— Після Третього Великого Збору ОУН у 1943 році відбувся, а потім завершився у 1956 році другий великий розкол в організації. Чи був цей перехід людей від ОУН(б) до більш демократизованих націоналістичних поглядів свідомим вибором, чи радше неминучим кроком? Адже сповідувати міжвоєнний авторитарний націоналізм у повоєнній Європі вже було неможливо…
— Гадаю, що їхня зміна поглядів була щирою. Хоча певний конформізм також відігравав роль: люди опинилися на Заході, бачили, як функціонує суспільство, їхні діти росли та навчалися там. Атмосфера була зовсім іншою, ніж та, що панувала в Польщі у міжвоєнний період чи під час німецької окупації України.
Існували певні пільги та допомога. Все це сприяло переходу на більш демократичні позиції. Американці надавали фінансування для видавництва “Пролог” та журналу “Сучасність”. У той час вони діяли достатньо мудро, розуміючи, що це найкращий спосіб допомогти. Для порівняння, достатньо згадати журнал “Культура”, який видавали поляки під керівництвом Єжи Ґедройця в еміграції. Це схожа історія: підтримка демократії, свобода слова, правове суспільство, антисталінська та антисовєтська позиція. Українці багато чому навчилися від “Культури”.
Світлі й темні сторони
— Ви згадали “Сучасність” — один із найвидатніших українських часописів XX століття. Його спонсорували праві кола, проте в керівництві журналу, на диво, часто опинялися люди лівих поглядів: Кошелівець, Шевельов. Це свідчить про певну демократичність у стосунках між цими різними осередками. Чи відомі Вам слушні інтерпретації націоналізму зсередини цього поля — від дослідників, які критично подивилися на себе та своє найближче оточення і створили якісну критику? І чи буде коректно вважати Вашу працю поглядом на націоналізм зліва?
— У своїй книжці я саме аналізую тих діячів, які вийшли з ОУН до “двійкарів” і проводили внутрішню критику організації, показуючи не лише світлі, а й темні сторони ОУН. Саме так називається одна з праць Лева Ребета. У 1930-х він очолював ОУН у Галичині після арешту Бандери поляками. Його дружина, Дарія Ребет, також активно писала. Про розкол 1956 року у своїй книзі розповідає КричевськийРоман Ільницький, а професор Іван Лисяк-Рудницький ґрунтовно описував ОУН.
Щодо другого питання: я вважаю себе демократом, бо переконаний, що демократія — це надзвичайно радикальна позиція. Ті люди, які були справжніми демократами, на мою думку, майже всі дотримувалися лівих поглядів. Якщо ви вірите, що кожна людина має цінність, що думки та слова кожної особи слід враховувати, що голос кожного важливий — це дуже радикальна позиція.
Демократ не може підтримувати монопольну систему влади, чи то правої, чи лівої. Тому згодом я почав розчаровуватися не лише в правих, а й у лівих. Я бачив, як сталінізм глибоко проник у західний дискурс: чимало істориків та політичних теоретиків і донині перебувають під впливом недемократичних прокомуністичних рухів.
— Майже 30 років тому, на початку 1990-х, вийшла Ваша книга “Модерністи, марксисти і нація”, присвячена масштабній літературній дискусії 1920-х років, яка згодом вийшла за межі суто літературної. Коли я дізнався про видання Вашої монографії “Український націоналізм” англійською мовою, то одразу побачив у цьому своєрідну дилогію: спочатку Ви описали низку дискусій у лівоорієнтованих колах радянської України 1920-х років, а тепер, через кілька десятиліть, пишете про праві дискусії в середовищі українських правих на окупованих територіях, в еміграції та діаспорі. Чи був це Ваш свідомий задум?
— Ні, відверто кажучи, я не планував цього саме так. Однак, у мене була думка: спочатку я мушу написати книгу, яка дасть мені підстави для написання наступної, а та, своєю чергою, для ще однієї, і так далі. Написавши про 1920-ті роки, я здобув право писати про імперію та євреїв в українській літературі. Після дослідження теми євреїв в українській літературі, я вважав, що маю право писати про українських націоналістів. Таким чином, ніхто не міг би закинути мені звинувачення в антисемітизмі чи крайньому праві.
Ці книги пов’язані з полемікою. Я виріс в умовах доволі напруженої атмосфери в Англії, відвідував збори, де точилася боротьба. Мене захоплювало, як люди з крайньо правими та крайньо лівими поглядами могли вести дискусії між собою. Я полюбив полеміку і почав розуміти, що саме через неї можна дістатися до глибинних джерел та механізмів, які спонукають людей до боротьби та формують їхню ідеологію. Так, через полеміку, я завжди заглиблювався в історію, літературу та політику.
“Наголошувати на еволюції”
— Наша дискусія відбувається на тлі чергового українсько-польського загострення, чергового епізоду “війни пам’яті”. Чи можна сприймати Вашу книгу як підручник, допоміжний матеріал, зокрема в цій дискусії?
— Я був би дуже радий, якби вона стала комусь у пригоді. Проте, я не вважаю своїм завданням вказувати, хто і що саме має читати. Але якби я міг дати пораду дипломатам, то сказав би: звертайте увагу на еволюцію. Покоління українських націоналістів змінювалося та розвивалося. Тому я умовно розділяю їх на три великі внутрішні течії, хоча не всі дослідники погоджуються з таким поділом.
Перша течія — це галицький демократичний націоналізм 1930–1940-х років. Це люди, які голосували за партію УНДО і вірили в парламентську систему, в європейські демократії.
Була менша течія, що зблизилася з ОУН. Здебільшого це була галицька молодь, “гарячі голови”, які прагнули здобути незалежну Україну і були готові боротися проти Польщі, Радянського Союзу, Румунії та Чехословаччини. У цій течії спостерігався певний максималізм, присутність тероризму та антипарламентаризму. Водночас, це був організаційний націоналізм, керований старшинами, військова формація.
Третя течія — донцовська. На мою думку, Дмитро Донцов був фашистом, який сповідував расистські погляди, зокрема й щодо українства. Його не цікавила організаційна діяльність, він ніколи не належав до ОУН, але підбурював до фанатизму, революції в душі.
Ці три течії співіснували. Люди починали як демократи, долучалися до ОУН, захоплювалися Донцовим, поверталися до вихідних позицій. Важливо враховувати це, розуміти гнучкість людської поведінки. Я б наголошував на здатності до еволюції в колах націоналізму та здатності одночасно утримувати в полі зору дві, а то й три ідеї. Це не так просто, як декому може здатися.
— В Україні сприйняття Вашої книжки та її перекладу тільки починається. Однак, у діаспорі вона вже здобула певне визнання. Що Ви чули від українських спільнот, які не є англомовними? Якою є реакція та сприйняття “Українського націоналізму” серед них?
— Кожного разу, коли я брався за написання книги, мене відмовляли: казали, що це спричинить проблеми, що мене критикуватимуть. Але реакція була переважно позитивною. Минуло багато років, і ті, хто сьогодні належить до ОУН(б), є демократами. Їм сподобалася книга, хоча певні моменти, що стосуються 1930–40-х років, могли викликати неприємні емоції. Гадаю, ОУН(б) також пройшла певну еволюцію.
Життя людини складне, і у своїй книзі, у її другій частині, я намагався зобразити реальних людей. Себе я вважаю популяризатором і бачу своє завдання в тому, щоб прокладати шлях для інших. Адже я мав доступ до матеріалів і міг підготувати ґрунт для інших науковців та ширших дискусій. Тому я задоволений, що багато людей відчули, ніби моя праця їм допомогла.
Траплялося, до мене підходили люди й казали, що тепер вони можуть обговорювати цю тему: книга надала їм необхідний словник та спосіб ведення дискусії. Те саме мені казали про мою книгу про дивізійників. Нарешті, ці налякані люди, які жили в еміграції і боялися говорити про те, що з ними сталося, отримали таку можливість.
— Ви завершуєте книгу твердженням про існування різних внутрішніх наративів, які часто конфліктують між собою. Для кращого узгодження цих наративів потрібне якомога ширше ознайомлення з джерелами та відкриті дебати. Чи спостерігаєте Ви еволюцію у наших внутрішніх розмовах про націоналізм?
— Я не проживаю в Україні, тому не можу повноцінно відстежувати події, що тут відбуваються. Вважаю, що необхідно бути чесним та враховувати всі позиції. Своїх студентів я вчив, що варто брати до уваги найсильніший аргумент опонента, не оминати його, адже тоді ваша відповідь буде найпереконливішою. Часто страх перед дискусією зупиняє людей, але не слід ховатися чи уникати певних тем. Я завжди був оптимістом і вірив, що істина та любов переможуть брехню та ненависть.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- інтерв’ю
- книги
- націоналізм
“Більшість підозрюваних виїхала до Росії”, — Євгенія Закревська про суд над убивцями Небесної сотні
Детальніше
Заново відкритий Володимир Івасюк
Детальніше
Анастасія Левкова: “Є запит на тексти про інший Крим — Крим, якого не знали”
Детальніше
“Сучасний Шевченко — це культ здорової людини”, — Михайло Назаренко
Детальніше
Середньовічний лицар на війні
Детальніше
Юрій Юзич: “У 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами”
Детальніше
“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько
Детальніше
“Щоб любити країну, не треба вигадувати про неї”, — Андрій Оленич
Детальніше
“В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у тих містах обнадіює”, — ізраїльський фотограф Едуард Капров
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця глибока розмова з Мирославом Шкандрієм дає унікальну можливість зрозуміти еволюцію українського націоналізму, відійшовши від стереотипів. Книга “Український націоналізм. Політика, ідеологія та література” є цінним джерелом для тих, хто прагне глибше осягнути складні історичні процеси та сформувати зважену думку, враховуючи різні погляди та етапи розвитку.