Фото до статті
21:52 сьогодні, 26 серпня 2026
Іван Франко був справжнім “лисом” у світі думки, а не “їжаком”, що чіпляється за одну істину. Він гнучко змінював свої погляди та переконання залежно від обставин. Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак, автор праці “Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886)”, вважає, що саме ця пластичність дозволила Франкові зробити те, що не під силу жодному іншому діячеві українського руху: він сконструював образ українця та наповнив ним Україну. В ексклюзивному інтерв’ю для “Локальної історії” Ярослав Грицак розповів, чому бідна Галичина стала “П’ємонтом” української нації, і підкреслив, що головним творінням Франка був він сам.
Віталій Ляска
історик, головний редактор журналу "Локальна історія"
Детальніше
— Галичина наприкінці XIX століття була депресивною, аграрною, периферійною, проте стала “П’ємонтом” України. Як ця периферія змогла трансформуватися в центр?
— Це сталося внаслідок трьох потужних перетворень, спричинених трьома значними поразками. Перша: Австрія, програвши війну Пруссії у 1866 році, стала на шлях реформ. Ключовою реформою було перетворення імперії на дуалістичну (Австро-Угорську) та надання її провінціям автономії у 1867 році. Через те, що більшість галицької еліти була польською, австрійська автономія Галичини фактично стала польською. Друга трансформація: польське повстання 1863-1864 років у Російській імперії закінчилося поразкою. Через жорсткі російські репресії польська еліта перенесла свій центр діяльності на Галичину, яка мала стати “польським П’ємонтом” – осередком відродження майбутньої польської держави. Третя зміна: український рух на Наддніпрянщині також зазнавав репресій, зокрема заборони української мови. Подібно до поляків, він переніс свій центр на Галичину.
Сукупний ефект цих трьох подій призвів до того, що Львів, як столиця Галичини, з периферійного міста на околиці Габсбурзької монархії перетворився на центральне місто одночасно для польського та українського просторів – своєрідну “приховану столицю”. Важливо пам’ятати: хоча Галичина була бідною, Львів залишався надзвичайно заможним містом. Образно кажучи, Львів став і трансформатором, і ретранслятором, поширюючи свої ідеї та впливи на значні території. Саме в цьому місті у 1876 році з’явився Франко.
Ярослав Грицак
Фото: Facebook / Ярослав Грицак <p>Ярослав Грицак</p>
— Ви пишете, що на момент народження Франка українцями вважали себе лише кілька сотень людей. Але вже на початку XX століття польський історик Станіслав Смолька говорив про “українське завоювання Галичини”. Яку роль у цих перетвореннях відіграв Франко?
— Сотня – це метафора. Кількість могла бути й більшою, і меншою. Головне, що їх було небагато. Переважна більшість тодішнього населення вважала себе “малоросами” або “русинами”. Річ не лише у назві, а й у суб’єктності: хто мав право на політичні переваги. А політичні права неможливі без високої культури. Саме Франко є творцем цієї нової, високої культури.
— Ви порівнюєте Франка з футбольним нападником, якого потребувала українофільська інтелігенція. Чи вся команда працювала на цього “форварда”?
— Якби ж то! Франко не мав легкого життя, він не вписувався у поведінкові стандарти тодішнього доволі консервативного суспільства. До того ж, слід врахувати одну важливу обставину: він був професійним автором, тобто заробляв виключно своїм пером. Тому до кінця XIX століття його біографія – це безперервні спроби або співпрацювати з чужими журналами та газетами, або створювати власні. З перших його часто виганяли через неконвенційність, а другі, через брак фінансування, існували недовго, були подібні до метеликів-одноденок. Лише коли до Львова приїхав Михайло Грушевський і очолив Наукове товариство імені Шевченка, надавши Франкові стабільну роботу, той знайшов ґрунт під ногами.
— Франко з однаковою легкістю приймав ідеї соціалізму, фемінізму, націоналізму, атеїзму. Звідки така гнучкість? Це риса його генія чи особливість тогочасного українського націєтворення?
— Це його особиста риса. За це його критикували не лише недоброзичливці, а й найближчі друзі, такі як Михайло Драгоманов чи Михайло Павлик, називаючи його “флюгером”. Я спираюся на концепцію Ісаї Берліна, який поділяє інтелектуалів на “їжаків” та “лис”. Їжак знає одну істину і тримається її до кінця, а лисиця знає багато. Франко – типовий приклад “лиса”. Він змінював свої погляди під впливом обставин, тому часто заходив набагато далі, ніж його друзі та однодумці.
Більше про Івана Франка читайте у спецвипуску “Локальна історія”
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва
— Ви досліджуєте Франка як історик, а не літературознавець. Що бачить історик у Франкові, чого не помічає літературознавець? І навпаки, що історик може пропустити?
— Літературні твори Франка є здебільшого політичними маніфестами. Він не просто писав, а як політик творив нову реальність: те, чого ще немає, але що має з’явитися. Тому для розуміння його текстів необхідно знати контекст. Літературознавці ж часто ігнорують контекст, сприймаючи твори Франка буквально. Моя кар’єра історика почалася з того, що я намагався з’ясувати історичну основу повісті “Борислав сміється” (саме цей цикл приніс Франкові першу славу). Франко стверджував, що в основі повісті – реальні історичні події. Я ж переконався, що він усе вигадав. Запитання: навіщо? А тому, що він конструював нову реальність. І однією з таких реальностей, яку створив Франко, є Україна та нова українська ідентичність. Кажуть, що Шевченко створив Україну. Але зверніть увагу: Шевченко жодного разу не вжив слова “українець”. Франко ж заселив цю Україну українцями. Він показав, що українцем може бути не лише селянин, який зберіг мову і традиції, а й інтелігент, робітник, освічена жінка, навіть жандарм чи єврей. Витоки сучасного “жидобандерівства” сягають саме Франка! Геніальність Франка полягає в тому, що він точно відчув “дух часу”: української нації ще не існувало, але вона неминуче мала постанути. І вона виникала з його творів.
Колись Редьярд Кіплінг писав: що можуть знати про Англію ті, хто знає лише Англію? Так само, що можуть знати франкознавці, які знають лише Франка? Без історичного контексту неможливо зрозуміти його тексти. Це саме те, чого часто бракує літературознавцям. А те, чого я не знаю як історик, нехай пояснюють літературознавці. Хочу, однак, звернути увагу на одну особливість української інтелектуальної традиції: у нас політична думка часто набувала і набуває літературних форм, що має як свої переваги, так і виразні хиби.
— Чи могла б модерна Україна існувати без Франка? Чи міг хтось інший виконати цю роль?
— Могла, адже постання України було зумовлене “духом часу” – епохою націй та націоналізмів, соціальної мобільності та демократизації політики. “Роль Франка” виконували сотні людей, які були українськими патріотами. Однак без Франка цей процес міг би вимагати від них більше зусиль і часу.
— Якби потрібно було назвати одну річ, яку Франко зробив для України і яку ніхто інший не зробив, то що б це було?
— Єдина річ, яку зробив Франко, і яку не зробив ніхто інший, – це те, що він сам себе створив. Як писав Михайло Рудницький, головним твором Франка був він сам. Йдеться не лише про його творчість, а й про його біографію. В українській та світовій історії не так багато діячів, чиє життя було б настільки насичене пригодами, як у Франка. Можна поставити його в один ряд із Гарібальді, Манделою або Черчиллем.
— Назва Вашої книжки відсилає до біблійного парадоксу про те, що пророка не шанують на батьківщині. Чи визнавали Франка за життя, і чи відповідає сучасне розуміння Франка його генію?
— Не знаю, наскільки читачі зрозуміли іронію цієї назви. Франко не мав Вітчизни: він нікуди не вписувався, його всюди витісняли, і навіть у рідному селі його не поважали. Позбавлений можливості вписатися в будь-яку існуючу Вітчизну, він створив свою – Україну, яка ще не існувала, але мала постати. Цю Вітчизну почали заселяти його найближчі друзі та колеги, які вже на 30-му році його життя почали називати його своїм пророком, своїм Мойсеєм. А масова Батьківщина постала за часів Першої світової війни та Української революції. Наприклад, січові стрільці відкрито говорили про те, наскільки вони завдячують Франкові.
— У своїй книзі ви свідомо обриваєте розповідь на 1886 році, тобто фактично на половині життя Франка. Чим ви обґрунтували для себе таку дату, і чи плануєте написати продовження?
— У мене готова нова біографія Франка. Вона існує в першому варіанті. Окрім розповіді про саме життя, я додаю окремий великий розділ про “життя після смерті”, усі основні політичні суперечки щодо Франка від 1916 року до наших днів. Я ніколи не здаю перший варіант у друк. Через війну у мене небагато часу, щоб доопрацювати готовий текст, але я спробую зробити це до кінця року. Якщо мені це вдасться, то книжка вийде наступного року. Але поживемо – побачимо.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- іван франко
- інтерв’ю
"Богами не обділені батьківщинами". Як українці перетинали імперський кордон на Збручі
Детальніше
“Інший Франко”. Фільм, який не подобається ні критикам, ні творцям
Детальніше
Нагуєвичі. Золота галицька провінція
Детальніше
"Будуємо надгробок Франкові!"
Детальніше
Як українські інтелектуали відпочивали в Карпатах понад 100 років тому
Детальніше
Довгий останній шлях Івана Франка
Детальніше
Кохання без міфів. "Локальна історія" та "Дім Франка" запускають спільний подкаст про Івана Франка
Детальніше
Село Уріж очима Івана Франка. Галина Пагутяк
Детальніше
"Не обійшлося без інцидентів". Газета "Діло" про відкриття пам’ятника Іванові Франку на Личакові
Детальніше
-
Порада від АіФ UA:
-
Ця публікація розкриває маловідомі аспекти формування української нації та ролі Івана Франка в цьому процесі. Ви дізнаєтеся, як історичний контекст впливав на погляди видатних діячів та чому Франко залишається однією з найважливіших постатей в історії України. Стаття допоможе глибше зрозуміти складність націєтворчих процесів та унікальність внеску Івана Франка.