10:50, 13 липня 2026
Битва під Бродами: Спогади Ветерана Дивізії “Галичина”
Липень 1944 року назавжди закарбувався в літописі української військової звитяги. Бій під Бродами став справжнім бойовим хрещенням та суворим випробуванням для вояків Дивізії “Галичина”. Незважаючи на тривалі дискусії навколо цих подій, спогади безпосередніх учасників залишаються безцінним джерелом для розуміння фронтового буття та психологічного стану бійців тих часів.
Представляємо вашій увазі мемуари ветерана Дивізії, які вперше побачили світ на сторінках української преси діаспори у 1975 році, до 31-ї річниці Бродівської битви. Ці свідчення красномовно демонструють, як збережена в еміграції пам’ять комбатантів стала фундаментом для формування ідентичності української спільноти у повоєнному світі. Публікацію підготував Данило Кравець, старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Національного університету “Львівська політехніка”.
Минає вже понад три десятиліття відтоді, як із юнацьких грудей лунало славне бойове “Слава!”, змішуючись із гуркотом кулеметів та вибухами артилерійських снарядів, нагадуючи ворогу про незламний дух українців та їхню боротьбу до переможного кінця.
Того чудового сонячного ранку, сповненого українським теплом, вояки Дивізії “Галичина” розпочали прорив із сталевих лещат оточення. Це був бій, що не поступається славетним подвигам Маківки, Лисоні та іншим, які стали легендами Українських Січових Стрільців. Згадуючи цей незабутній бій, криваву жертву Дивізії “Галичина” та полеглих побратимів, ми схиляємо голови перед їхньою пам’яттю, адже вони відійшли у вічність з непохитною вірою в ту істину, що доки житимуть українці, готові боротися за власну державу, доти житиме й наближатиметься до втілення мрія про Українську Державність!
Згадуючи цей бій нині, у 31-шу річницю, як його безпосередній учасник, хочу зупинитися на подіях, що передували формуванню Дивізії “Галичина”, розповідаючи їх так, як я їх сприймав, і так, як би це зробив будь-який інший юнак, що мріяв про здобуття Української Держави зі зброєю в руках, наслухавшись розповідей батька про визвольні змагання часів Першої світової війни.
Танки охороняють прорив. Броди, липень 1944 р.
Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua
Танки охороняють прорив. Броди. Липень 1944 р.
Це був пам’ятний 1943 рік. На Сході вирішувалася доля Другої світової війни, ширилася думка про неминучий крах нацистської Німеччини, а майбутнє виснаженої радянської держави залишалося невизначеним. У цій атмосфері, коли два тоталітарні титани безжально нищили людські життя заради перемоги, багато східних народів постали перед дилемою: як зберегти власне існування та підготуватися до захисту своїх прав на державність у випадку краху обох імперій.
Перед українським народом постало аналогічне питання подвійної оборони: збереження фізичного існування та реалізація національного визволення. Для цього виникли два шляхи: повстанські формування УПА, що саме формувалися на Волині, та легальна, модерно вишколена, оснащена найновішою зброєю Дивізія “Галичина”.
Приблизно половина з нас, випускників Фахово-Технічної Школи у Львові, обрала один із цих шляхів. Про виїзд на заробітки до Німеччини ніхто з нас навіть не замислювався.
Ідея повстанського руху набирала обертів, а сама Повстанська Армія перебувала на стадії формування. Однак бракувало досвідченого старшинського та підстаршинського складу. Тому чимало юнаків, усвідомлюючи своє патріотичне завдання, обрали Дивізію, хоча серце прагнуло до лісу, звідки, як вони сподівалися, можна буде повернутися після вишколу. Дивізія “Галичина”, пройшовши річний курс підготовки в різних таборах тогочасної Німеччини, була готова до бою. Близько 15 000 добре вишколених вояків поповнили її лави.
Тим часом лінія фронту змістилася далеко на захід, від Сталінграда до західноукраїнських земель. Гострий дефіцит людських резервів для боротьби з радянськими військами змусив німецьке командування направити Дивізію на український фронт. Попри побоювання німців щодо можливого переходу частини Дивізії до УПА (що вже траплялося з окремими підрозділами, які раніше воювали проти більшовицьких партизанів), були й інші міркування: український вояк, борючись на рідній землі, захищатиме її до останнього.
Серед вояцтва ширилися радісні чутки про дислокацію Дивізії в різних регіонах Галичини — Станіславові, Карпатах тощо. Кожен юнак мріяв про можливість побачити рідних, кохану чи сім’ю перед виходом на фронт. Тому кожен прагнув якнайшвидше опинитися на рідній землі, щоб стати на її захист.
Пор. Мих. Ліщинський у товаристві 4-х стрільців. Броди, липень 1944 року
Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua
Пор. Мих. Ліщинський у товаристві 4-х стрільців. Броди, липень 1944 року
Настали пам’ятні дні червня 1944 року. Після польової Служби Божої підрозділи один за одним вирушали на Схід. Радість і хвилювання охоплювали кожного з нас: радість від повернення на рідну землю після річного вишколу в таборах Німеччини, і хвилювання перед невідомим фронтовим життям.
Дивізійники ніколи не забудуть тих днів, коли на залізничних станціях народ вітав своє військо. Дехто з нас мав нагоду зустріти рідних, а хтось лише кинув погляд на рідний дім — як це сталося зі мною, адже поїзд спішив на Схід. Люди вітали нас, чим мали, і з вірою в перемогу проводжали. Фронт був уже зовсім близько.
Від 15 червня до 5 липня Дивізія передислокувалася на визначену ділянку східного фронту, вивантажуючись на станції Ожидів. Саме тут довелося вперше пройти бойове хрещення. Я командував чотою зенітної артилерії — “двійкою”, моїм завданням було прикривати важку зенітну артилерію від низьколітаючих ворожих літаків, а також захищати її від наступу піхоти. Ще до того, як ми повністю розвантажилися, радянські “Ілюші”бойові літаки “Іл” вже привітали нас вогнем на станції.
У багатьох випадках, займаючи бойові позиції, деякі наші підрозділи виявляли, що ділянки фронту були порожніми або вже зайняті ворогом, і доводилося силою вибивати його звідти. Ми не були до цього повністю готові, проте українські вояки усвідомлювали, що захищають останній клаптик рідної землі. Сміливо й героїчно займали призначені позиції, намагаючись їх утримати, незважаючи на великі втрати. Дивізія опинилася в епіцентрі бою, займаючи ділянку від околиць Бродів до Золочева. Загальне відчуття тривоги наростало, щось було не гаразд, здавалося, що ми потрапили в засідку.
Ворог розпочав безжальний наступ, намагаючись знищити Дивізію ще на початковому етапі її бойових дій. Вони знали, що в її лавах, поруч із ветеранами Першої світової, стоїть цвіт української нації, який залишив книжки, рідних, а чимало — дружин і дітей, щоб продовжити боротьбу українського народу з агресором. Хитро розкидані ворогом листівки та відозви не мали жодного впливу на вояцтво — кожен з нас знав одне: боротьба до перемоги або до загину!
Перше бойове хрещення вояцтво витримало героїчно, але недовго. Настав пам’ятний день, коли Дивізія “Галичина” опинилася в сталевих обіймах ворога, оточена з усіх боків.
Наче перед бурею, на нашому відтинку фронту, навпроти Суходолів, було відносно спокійно. Скориставшись нагодою, ми з поручником поїхали в сусіднє село у справах. Не встигли ми оговтатись, як до села прибув зв’язківець, який негайно наказав нам повертатися на позиції, бо приїхав командир нашого батальйону. Важко було повірити, коли командир повідомив, що ми оточені ворогом.
Це був пам’ятний і сумний день для всієї Галицької землі, адже саме тоді ворог прорвав оборону і пішов у наступ на всьому галицькому фронті. Дивізія опинилася в кільці: Буськ — Ожидів — Олесько — Гута — Майдан — Княже — Красне.
На нас, оточених з усіх боків, розпочалася безжальна атака ворожих частин. Зі сходу до світанку на Дивізію та рештки 13-го корпусу безперервно налітали ескадри винищувачів, паралізуючи нашу оборону. З двох боків нас обстрілювали артилерія та танки, не кажучи вже про піхоту, яка розпочала генеральний наступ. Наші оборонні лінії почали сипатися. Лави оборонців рідшали з кожним днем, застеляючи поле бою полеглими…
Дедалі відчутніше бракувало боєприпасів та пального для автомашин, адже Дивізія за час перебування на фронті не отримала жодного постачання, користуючись лише зброєю та боєприпасами, привезеними з вишкільного табору. Під натиском ворога рештки 13-го корпусу почали фатально скупчуватися, що давало ворогові можливість ще ефективніше їх нищити.
Розбиті вояки Дивізії здебільшого зосередилися в лісі, селах Підлісся, Ожидів та в околицях могили Шашкевича. Саме тут, біля підніжжя могили, були наші останні позиції важкої зенітної артилерії, що залишилася після відступу із Суходолів, де нам довелося прикривати відхід нашої піхоти 30-го полку. Під час відступу важка зенітна артилерія також прикривала наш відхід в околицях Ясенева проти радянських танків, які несподівано з’явилися, щоб відрізати шлях відступаючим частинам.
Перша спроба прорватися в напрямку Буська не мала успіху. Несподівано надійшла звістка: слід пробиватися в бік околиць Золочева, куди ззовні оточеного кола прямували дві танкові дивізії, щоб допомогти в прориві.
Відділ зв’язку. Ожидів, липень 1944 р.
Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua
Відділ зв’язку. Ожидів, липень 1944 р.</p>
***
Часом, коли бачимо молодих людей, які байдуже ставляться до долі свого народу, виникає думка: скількох зусиль і звершень могли б досягти для України ті, кого ми залишили під Бродами? Ті, хто не питали, що їм дасть Україна, а своєю жертвою молодого життя засвідчили безмежну любов до Батьківщини.
І так, через Білий Камінь, Белзець ми дісталися села Почапи. На цьому шляху ворожі літаки збирали своє найстрашніше жниво: вздовж усієї дороги палало суцільне вогнище, де горіли залишки військового спорядження, а навколо все було встелене людськими та кінськими трупами.
У Почапах ми провели ніч, а зі сходом сонця розпочали подальший наступ, який був перерваний появою ворожих танків, що остаточно зламали наші лави. Довелося знову відступати в село, залишаючи на полі багато вбитих.
Основна маса наших вояків прямувала на південь, намагаючись перетнути місток під залізницею. Ворог спрямував туди весь свій вогонь. Із заходу в нашу колону врізалися ворожі танки, безжально трощачи все на своєму шляху. У головній колоні зросло замішання. Всі кинулися в паніці через залізницю в напрямку гори під лісом. Усю площу перед залізницею заливав ворожий вогонь. Лише ця смуга землі відділяла нас від лісу, куди відступала основна маса наших вояків.
Разом із нашими військами багато місцевого населення намагалося прорватися крізь ворожі позиції, воліючи смерть, аніж залишитися під гнітом більшовиків. І тут постає ще один трагічний образ у моїй пам’яті, що закарбувався назавжди: коли мені вдалося щасливо перебігти через долину та залізничний шлях, я дістався краю лісу під охорону дерев і спіткнувся об два тіла — труп українського старшини та поруч нього — смертельно поранену дівчину в передсмертних муках. Цей образ не дає забути, що українська нація бореться як єдине ціле, що немає різниці, чи це чоловік, чи жінка — всі разом стоять у боротьбі й несуть криваві жертви.
Коли я востаннє кинув погляд у бік долини, там ще кипіла битва, а над горою кружляв ворожий літак, наче зловісний ворон, що очікував кінця своєї жертви.
Лише кілька сотень щасливців врятувалися з цього прориву. За приблизними підрахунками, 2 500 вояків повернулися до складу іншої дивізії, 4 000 вступили до УПА, 2 500 потрапили в полон. З нашої зенітної артилерії, яка складалася з трьох сотень з допоміжними частинами, тобто з 860 вояків, повернувся лише вісімдесят один. Решта полягли на полі бою, зрошуючи кров’ю брідські поля — свою українську землю.
Більше про Другу світову війну у спецвипуску “Локальної історії”
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва
Взято з: Телюк І. У річницю Бродів. [Газетна вирізка]. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд Анатоля Бедрія.
- битви
- дивізія “галичина”
- читанка
Схожі матеріали
Діаспора України, радянська пропаганда та мігранти | Руслан Сіромський
Детальніше
Дивізія військ СС “Галичина” | Роман Пономаренко
Детальніше
“Відновили традицію збройної боротьби за державність”. 80 роковини битви під Бродами
Детальніше
Є лише одна заковика. Віталій Ляска
Детальніше
Бойова група “Байєрсдорф”. Роман Пономаренко
Детальніше
Моє покоління. Спомини Ярослава Гуньки
Детальніше
Чиї злочини приписують Дивізії “Галичина” | Мирослав Шкандрій
Детальніше
“Се мій останій приказ і жадаю його виконання”. Тихий та щирий патріот Віктор Курманович
Детальніше
Шістнадцятирічний зв’язковий дивізії “Галичина”
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ці спогади є надзвичайно цінним історичним документом, що дозволяє глибше зрозуміти трагічні й водночас героїчні події української історії, а саме — Битву під Бродами. Знайомство з ними допоможе читачам краще усвідомити подвиг українських воїнів та важливість збереження національної пам’яті для формування майбутнього.