13:18, 29 червня 2026
Напередодні початку Першої світової війни у Львові відбувся масштабний Другий Шевченківський здвиг. Захід зібрав тисячі юнаків і дівчат з організацій “Сокіл”, “Січ” та “Пласт”, ставши потужною демонстрацією національної єдності. Однак, в розпал масових заходів на стадіоні “Сокола-Батька” надійшла звістка про сараєвське вбивство, яка перетворила патріотичне піднесення на тривожне очікування війни.
Пропонуємо вашій увазі спогади учасника тих подій — Ярослава Гриневича, січового стрільця, хорунжого Української Галицької армії та Армії УНР. Ці записи були опубліковані у пресі української діаспори у 1974 році. Оригінальне написання збережено. Матеріал розшукав Данило Кравець, старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Національного університету “Львівська політехніка”.
Ярослав Гриневич
військовий УГА та Армії УНР
Детальніше
Поштівка “Сокола” 1914 року, присвячена Шевченківському здвигу у Львові.
Фото: photo-lviv.in.ua <p>Сокільська поштівка 1914 року, приурочена Шевченківському здвигу у Львові </p>
Львів — моє рідне місто, де жили ще мої діди та прадіди. Того дня він сколихнувся від багатотисячного натовпу, залунав українською мовою, заграв барвами…
Деякі міста мають не лише особливий вигляд та історію, а й власну душу. Такою душею наділений і Львів. Виростаючи тут, у столичному місті австрійської провінції Королівства Галичини та Володимирії, я спостерігав, як воно змінюється з кожним роком: з’являються нові вулиці, будівлі, нові форми життя. Я бачив, як сусіди намагалися надати місту виключно польського характеру. Однак, на сторожі українського Львова стояли велична українська Княжа Гора, славетний собор Святого Юра, що своїм положенням нагадував середньовічну фортецю, численні українські церкви та інші споруди.
За душу цього міста століттями тривала завзята боротьба: з одного боку — вороги, яким служив адміністративний апарат та колоністи із Заходу, з іншого — українське духовенство та міщанство.
Серед цієї тривалої боротьби душа міста здавалася неспокійною, життя перебігало мов у лихоманці.
Проте бували у моєму рідному місті моменти, коли здавалося, що воно відроджується, наче змерзле дерево, що пускає нове листя. Це траплялося, коли до міста приїжджало “село”.
Таким радісним днем для Львова стало 28 червня 1914 року. Що ж сталося того дня? На перший погляд, нічого особливого: здвиг “Соколів” і “Січей”. Але який вагомий був цей день для світу, а особливо для українського народу! Минуло багато років, але здається, ніби це було вчора.
І досі пригадую той ясний ранок, що того дня вставав над Львовом. Сонячний, з блакитним небом. Пам’ятаю гамір людських мас у святковому національному одязі, що стікалися звідусіль. Вони прибували потягами на Головний Вокзал, Підзамче та Личаків, а підводи безперервно доставляли їх із сіл та містечок. Військові таборувалися на околицях, а приїжджі поспішали до місця збору.
Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вулицею Академічною (нині просп. Шевченка), 1914 рік.
Фото: zbruc.eu <p>Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вулицею Академічною (нині пр-т Шевченка), 1914 рік</p>
Львівщина, Перемишльщина, Станиславівщина та Тернопільщина зібралися тут, у місті, аби засвідчити українськість Княжого міста. Тим часом у місті тривав звичний рух: на вулицях — перехожі, дзвенять трамваї, тупотять фіакри. Промарковував відділ австрійських вояків. Вулицею проїжджає кінний поліціянт у “чако” (жорсткому військовому головному уборі) і з півмісяцем на грудях.
На львівській ратуші б’є годинник. Вулицями міста проходять гамірні соколи й січовики. Перехожі зі здивуванням вітають справжніх господарів цієї землі, які прибули у столицю. Крім гостей з Поділля, видно також наших верховинців. Зловтішна посмішка польського міського обивателя змінюється на подив, коли він бачить українських горян.
Серед буяння українських національних кольорів місто оживилося. Згодом, з місць збору, вулицями Львова рушив величний похід кількох десятків тисяч учасників здвигу.
Цього дня була чудова погода. Над Львовом стояла безхмарна блакить, сонячні промені золотили куполи церков. Здавалося, сам Бог велів природі вітати гостей.
Вздовж маршруту походу зібралися незліченні натовпи міського населення, переважно українців. Вони вигуками “Слава!” та квітами вітали маршируючі відділи. У багатьох міщан на очах виступали сльози зворушення.
На чолі походу, на вороному коні, їде голова здвигу австрійського королівства. Одягнений у козацький стрій, він вітає львів’ян, розмахуючи козацькою шаблею з червоними піхвами. Поряд з ним, на конях, — кілька старшин у козацьких одностроях.
За ними їде кінний відділ “Сокола-Батька”, який очолює сам на білому коні старшина Осип Доманик.
Далі маршує відділ сокільських стрільців, озброєних гвинтівками, під командуванням старшини д-ра Степана Шухевича.
Іде подібний стрілецький відділ під командуванням старшини Романа Дашкевича. А за ними — “Соколи” …
Урочисті збори осередку “Сокіл” у селі Нижня Ботівка (Львівщина), 1930-ті роки.
Фото: архів проєкту “Локальна історія” <p>Урочисті збори осередку "Сокіл" у селі Нижня Ботівка (Львівщина), 1930-ті роки</p>
***
Стрільці та Січовики, прибувши з Дрогобича, під командуванням д-ра Филипа Левицького, — він на рудому коні, виглядає як постать з картини “В’їзд Хмельницького до Києва”.
За ним — Л. Лепкий з кінним відділом бориславських УСС-ів, озброєних сучасними гвинтівками “Маузер”. Їх веде Клим Гутковський, і пізніше на площі “Сокола-Батька” вони продемонструють військові вправи.
Боже мій! Йдуть далі… На чолі — трембітарі з Верховини, Криворівні та Ворохти, тримаючи в руках сурми та трембіти. Бурхливі оплески та вигуки “Слава!” вітали гуцульські відділи “Січей” з Карпатської України, Коломиї, Косова, Надвірної, Делятина, Ворохти, Яворова, Жаб’я та інших. Легіні у прикрашених капелюхах, червоних штанях, з топірцями та тайстрами (традиційними сумками) йдуть легким, погойдуючим кроком, звикнувши до гірських стежок, а не до міської бруківки.
Дівчата з верховини — краса! Які пишні їхні сорочки, розшиті золотом, які коралі, гердани, дукачі! А вишивки — червоні й жовті, наче полум’я, або темно-сині, фіолетові й чорні, з візерунками, як на стародавніх церковних іконах.
Йдуть також відділи Січовиків з Поділля, у блискучих чоботях, у широких солом’яних капелюхах, прикрашених квіткою. Вони рослі, міцні, ступають впевненим кроком по рівній бруківці, вибиваючи чіткий ритм. Одягнені вони у чамарки (традиційний верхній одяг), іноді замість капелюха — селянський шалик. Через груди видніє малинова стрічка з жовтим написом місцевості.
Йшло також Покуття, багате вишиванками чудових кольорів та візерунків. У чоловіків вишивок небагато, зате в жінок на рукавах сорочок — широкі уставки.
Бурхливі оплески “Слава!” вітають маршируючі відділи “Пласту”. Це наші “наймолодші”. Вони одягнені в англійські однострої: капелюх з широкими крисами, темно-синя вовняна сорочка, короткі штани з пластовим поясом, сірі відзнаки на плечах. У руках поки що замість гвинтівок — дерев’яні палиці.
Хор товариства “Січ”, м. Печеніжин, 1906 рік.
Фото: архів проєкту “Локальна історія” <p>Хор товариства "Січ", м. Печеніжин, 1906 рік</p>
А далі йдуть відділ за відділом — спортивні товариства з усього краю.
Мовби прокинулося старе місто Львів, скидаючи чужий одяг, згадало часи давньої слави. Давнім відгуком відзивалися княжий Галич, першопрестольний Перемишль.
Відділи “Соколів” та “Січей” ввійшли на площу “Сокола-Батька”, дефілюючи перед своєю старшиною. Професор Іван Боберський призначив мене своїм зв’язковим. Це була велика честь для мене, пластуна, учня шостого класу гімназії.
Розпочалися вправи. Першими вправляли бориславські Січові Стрільці під командуванням сотника Клима Гутковського. Вони продемонстрували вправи в розстрільній та наступі на багнети. А потім вправляли окремі відділи “Соколів” та “Січей”.
Раптом на майдані виникло метушіння. Надійшла звістка: сьогодні, у Сараєво, вбито австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину Софію. Вбив сербський націоналіст Гаврило Принцип.
Звісно, вправи продовжувалися. Проте всі відчували, що незабаром станеться щось нове, і тоді вирішуватиметься доля Європи та доля українського народу.
За кілька тижнів уся Європа перетворилася на величезне, небачене в історії поле бою. А в моєму рідному місті Львові зібралися молоді добровольці до Українських Січових Стрільців. Зібралися курені. Вони вчилися військової справи на Кайзервальді, а 30 серпня 1914 року переїхали до Стрия, а потім на Закарпаття.
Багато з них походило з лав “Соколів”, “Січей” та “Пласту”. Взявши під покров меч гетьмана Івана Мазепи, вони пішли у “кривавий танок, визволяти братів-українців з московських кайданів”. Їхні відділи стали тією гранітною скелею, на якій відроджувалася українська збройна сила.
Давно, а може й нещодавно, бо історія вимірюється віками, а не роками, вулицями мого рідного Львова пройшов величний похід “Соколів” та “Січей”, залишивши у місті спомин про дисципліну та готовність українського народу, стверджуючи, що “Леополіс семпер фіделіс Україні!” (Львів завжди вірний Україні).
Чотири роки потому УСС-и, що здобули невмирущу славу в боях на Маківці, під Потуторами, на Лисоні, — знову завітали до мого рідного міста Львова, аби боронити його від ворога та закріпити владу над ним для самостійної соборної Української Держави. Адже душа цього міста — українська: на українській землі воно розташоване, збудоване українським королем Данилом серед моря багатомільйонного українського населення, під українським небом — моє рідне, з діда-прадіда, місто…
Більше про Січових Стрільців у спецвипуску “Локальна історія”
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва
Взято з Гриневич Я. У 60-річчя здвигу Соколу і Січей (Спомин). Вирізка газетної статті. Архів А. Бедрія. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника.
- львів
- пласт
- січові стрільці
- читанка
Схожі матеріали
“Народ не живе, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х
Детальніше
“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року
Детальніше
Михайло Скорик. Про назву “Бойки”
Детальніше
“Макогін псевдо Розумовський”. Іван Монолатій
Детальніше
Свіржський замок. Довбуш замість Д’Артаньяна
Детальніше
Провідник “молодих націоналістів”. Спогад про Степана Охримовича
Детальніше
“Львів – це не лише Вавилон, але й Содома Гомора”. Зі спогадів Степана Шаха
Детальніше
“В господарській незалежності ми бачили найпевнішу основу самостійності”. Спогади про Жовкву на межі ХІХ-ХХ століть
Детальніше
“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка
Детальніше
Порада від АіФ UA: Цей матеріал – цінне свідчення очевидця ключових історичних подій, що відбувалися напередодні Першої світової війни. Читання спогадів Ярослава Гриневича допоможе глибше зрозуміти атмосферу того часу, дух національної єдності та піднесення, а також усвідомити, як раптово патріотичні настрої могли змінитися на тривогу перед неминучим конфліктом. Ця стаття буде цікавою для тих, хто цікавиться історією України, зокрема періодом боротьби за незалежність.