12:29, 31 липня 2026
Значну частину свого життя видатна українська письменниця присвятила боротьбі з туберкульозом. Незважаючи на обмежені можливості діагностики та лікування цієї недуги у ХІХ та на початку ХХ століття, лікарі, як традиційної, так і нетрадиційної медицини, докладали максимум зусиль, аби Леся Українка могла вести активне життя, творити та брати участь у громадському житті. Деякі медики стали для неї справжніми друзями, а їхні стосунки вирізнялися особливою теплотою та зворушливістю.
Уявні хвороби
Леся Українка в Ялті, 1897 рік
Усі фото з фейсбук-сторінки Тамари Скрипки <p>Леся Українка в Ялті, 1897 рік</p>
Перші ознаки захворювання у Лариси Косач зафіксовані у 1881 році. Згідно з офіційною та поширеною версією, 9-річна дівчинка застудилася під час Водохреща на річці Стир, промочивши ноги у валянках. Сучасні знання дозволяють стверджувати, що збудником туберкульозу є мікобактерія Коха. Цікаво, що Ольга Косач завагітніла Лесею, коли її старшому синові Михайлу виповнилося лише сім місяців. Вагітність та післяпологовий період супроводжувалися ускладненнями: у матері, за офіційними даними, розвинулася анемія, загальне виснаження організму, і вона не мала достатньо молока для немовляти. Жодна з годувальниць не підійшла новонародженій, тож її годували коров’ячим молоком. Цілком імовірно, що корова могла бути хворою на туберкульоз, і збудники могли потрапити до організму немовляти. Застуда ж, ймовірно, стала тригером для розвитку хвороби.
“У вересні наступного (1882) року у Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці, рука боліла і це заважало грати на фортепіано. Лікар Афанасьєв, що лікував Лесю, приписав мазь і рекомендував повезти її на море, але стан її не покращувався, вона почала носити руку підв’язаною, опухлість збільшилася”, — згадувала її сестра Ольга Косач-Кривинюк. Євген Афанасьєв був першим лікарем, до якого звернулися батьки дівчинки. Однак, відомий клініцист-терапевт, професор терапії Київського імператорського університету святого Володимира, не встановив діагнозу “туберкульоз”, надавши рекомендації, нібито для лікування ревматизму.
Навесні 1883 року у Лесі почала боліти не лише рука, а й права нога. Сім’я звернулася за консультацією до професора Фрідріха Мерінґа, одного з найавторитетніших київських медиків того часу. Діагноз звучав як “золотуха на тлі анемії”, а призначене лікування полягало у бальнеотерапевтичних процедурах та стандартних методах боротьби з недокрів’ям, що застосовувалися на той час.
Правдивий діагноз
Першим лікарем, який встановив діагноз “кістковий туберкульоз” Ларисі Косач, був земський лікар Борткевич. Саме він порекомендував звернутися до хірургів. У жовтні 1883 року Лесю Українку оглянув професор кафедри шпитальної медицини Київського університету Олександр Рінек. На консиліум він запросив свого наставника, видатного українського хірурга, професора Володимира Караваєва.
Двоє висококваліфікованих київських клініцистів-хірургів підтвердили діагноз земського лікаря. Восени 1883 року Ларисі Косач було проведено операцію: видалено уражені туберкульозом секвестри кістки з лівої руки. Ця перша хірургічна втручання допомогло зберегти функцію руки, хоча й частково. 26 жовтня в листі до матері Леся писала: “Мені зробили операцію 11-го числа в 11 часів ранку: я нічого не чула, тільки щось давило на тім’я. Ото хлороформ. Як зробили операцію, то мене однесли на ліжко, і я от уже лежу 4-й день. І кумедно було якось від хлороформу: все я чула, що коло мене говорили, а болісті не чула, і як руку чикали, не помітила. Прокинулась — голова крутиться, — і клініка, і все наче мені приснилося, а студенти несуть мене до ліжка. Зовсім дивовижа! Першу добу рука дуже боліла, а тепер зовсім не болить”. Однак, наприкінці грудня того ж року почала боліти та спухла права нога в коліні. Професор Рінек вважав хірургічне втручання недоцільним і призначив “витягування” хворої ноги з подальшим накладенням гіпсової пов’язки на два місяці, заборонивши ходити навіть з милицями.
Лариса і Михайло Косачі. Кримське узбережжя, 1897 рік
<p>Лариса і Михайло Косачі. Кримське узбережжя, 1897 рік</p>
Однак стан хворої змусив родину шукати інших спеціалістів. Через п’ять років після операції на руці, у травні 1888 року, Леся разом з матір’ю вирушила до Варшави на консультацію до Владислава Краєвського, визнаного авторитетного хірурга. Краєвський вважав, що Лесі потрібна операція на хворій нозі. Проте інші варшавські лікарі, яких він запросив на консиліум, мали іншу думку. Остаточно дійшли згоди, що хворий потрібен протез, який би допоміг їй ходити без болю та сторонньої допомоги. Леся користувалася ним тривалий час — до березня 1891 року.
Після цього вона проходила лікування грязьовими ваннами на Хаджибейському лимані поблизу Одеси. У 1889 році Лесю знову консультував професор Рінек. Він рекомендував протягом двох місяців проводити “витягування” хворої ноги та посилено харчуватися. У середині березня письменниця повернулася до Колодного. Там їй облаштували систему блоків для витягування ноги та підвісили 9-фунтовий вантаж (приблизно 4 кілограми). Знерухомлена, прикута до ліжка, вона знаходила в собі сили та енергію для дистанційної участі в молодіжному просвітницькому гуртку “Плеяда”, почала працювати над прозовими жанрами.
“Ся баба не мошенниця”
Однак навесні 1889 року стан дівчини погіршився. На той час їй було 19 років. Певною мірою розчарувавшись у наукових методах лікування, вона вирішила звернутися до народної цілительки Параски Богуш, яка проживала на хуторі Зелений Гай, що належав до села Косівщина (нині Сумщина). Протягом травня Леся Українка приймала гарячі ванни з трав’яними настоями, прогрівалася на селянській печі, пила відвари лікарських рослин. Особливо активно знахарка використовувала стебла та корінь аїру, з яких готувала відвари для хворих на туберкульоз.
Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік
<p>Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік</p>
Стан хворої покращився. Вона дещо набрала вагу, змогла зав’язувати шнурки на черевиках, покинула милиці та почала ходити з паличкою. 24 лютого 1895 року Леся Українка писала з Софії до товаришки Антоніни Макарової: “Коли я була на Харківщині, в Сумському повіті, у тієї баби, що лікує людей гарячими ваннами, то в неї було чимало хворих, таких, як Ваш брат, і вони дуже добре піддавалися лікуванню… Одне, за що можу ручатись, що ця баба не шахрайка, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т. п., а лікування її дуже схоже до лікування грязьовими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. Нудьга у неї диявольська, але чого людина не витерпить, як знає, що це потрібно!” Перебуваючи на Сумщині, Леся Українка збирала фольклорний матеріал, народні пісні, вивчала особливості місцевої культури. Все це згодом стало основою її імпресіоністичного оповідання “Весняні співи”.
У 1891 році, попри лікування грязями та ропою в Саках, здоров’я Лесі знову погіршилося. Вона вже не могла ходити без милиць і страждала від безсоння. За сприяння лікаря Ярослава Окуневського Леся з мамою вирушили на консультацію до Теодора Більрота, професора Віденського університету та керівника Віденської хірургічної клініки. Він зазначив, що хвору ногу оперувати не потрібно, оскільки гострий процес завершується, і порадив носити апарат для знерухомлення хворого суглоба та пройти курс морських ванн в Італії.
У листі від 17 березня 1891 року до дядька Михайла Драгоманова Леся писала: “Ходити в апараті мені добре, тому що не болить нога і не треба тягати за собою милиці, але трохи погано, бо все-таки апарат важкий (бо в ньому чимало сталі), через це я втомлююсь і завжди мені спекотно під час ходьби”.
Наступного травня Леся Українка з мамою гостювали у Олександра Драгоманова (Лесиного дядька) у Творках поблизу Варшави. Він був лікарем-психіатром, одним із засновників відомої польської психіатричної клініки. Дядько організував консультації провідних науковців і, передусім, взяв на себе лікування соматогенних невротичних станів, пов’язаних із туберкульозом.
У 1896 році Лесі в хворий суглоб вводили йодоформ. Подруга Лесі, письменниця Оксана Стешенко (Старицька), згадувала: “Я випадково потрапила в той час, коли професор Сапежко зробив Лесі укол у ногу. Це надзвичайно болюча операція. Але Леся без анестезії перенесла її стоїчно. Професор Сапежко казав, що такого терплячого пацієнта він у своїй практиці не зустрічав: “У мене при такій операції пацієнти-чоловіки ревуть, як ведмеді, а тут тендітна жінка стиснула зуби і мовчить””. На жаль, позитивний ефект від болісного лікування методом “йодофілії” тривав недовго.
Більше про Лесю Українку у спецвипуску “Локальної історії”
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва
Кримські санаторії
У листі від грудня 1898 року Леся повідомила тітці Людмилі Драгомановій про зустріч із професором Ернстом фон Бергманом: “Бергман сказав, що операцію треба зробити і щоб я приїжджала в Берлін після 7-го січня ст. ст. Так я і зроблю”. Готуючись до операції, Леся вирушила до Ялти, де зупинилася на квартирі у доктора Мартироса Дерижанова. Атмосфера в домі підтримувала хвору: вона займалася музикою з дружиною лікаря, Катериною, зокрема допомагаючи їй розібрати “Крейцерову сонату” Бетховена, а також познайомила господарів з найкращими зразками української музики. Доктор Дерижанов лікував її загальнозміцнювальними ліками, препаратами миш’яку та заліза, холодними обтираннями, ваннами, приділяв значну увагу висококалорійній дієті та радив не поспішати з хірургічним лікуванням. Водночас він звернув увагу на психічний стан пацієнтки, діагностувавши у неї істерію, що Леся, зрештою, сприйняла досить спокійно.
Гідротерапія, дотримання режиму дня та психотерапевтичний підхід лікаря та його дружини суттєво покращили психоемоційний стан пацієнтки. Лесю зворушувала безкорисливість лікаря, і вона роздумувала, як би йому віддячити. На Великдень поетеса подарувала дружині лікаря ноти “Дванадцятої шумки” українського композитора Михайла Завадського, а лікарю — сорочку, вишиту подільським візерунком.
Успішна операція
До Берліна Леся їздила з мамою і братом Михайлом Косачем, який, подібно до професора Бергмана, закінчив фізичний факультет Дерптського університету і мав винахідницький талант. Спільно вони сконструювали апарат, який за допомогою рентгенівських променів дозволяв робити знімки уражених руки й ноги. 26 січня 1899 року професор Бергман прооперував хворий суглоб правої ноги 27-річної українки. На певний час це принесло полегшення, дало змогу ходити на милицях, творчо працювати. На батьківщину Леся повернулася майже через пів року.
У червні 1901 року на запрошення Ольги Кобилянської Леся Українка відвідала Чернівці та побачила тамтешні гори. Згодом, за порадою лікарів, у супроводі свого майбутнього чоловіка Климентія Квітки, вона побувала у Вижниці та Буркуті на Галицькій Гуцульщині. Вони зупинялися в Буркутському санаторії. Незабаром Леся почала набирати вагу, менше кашляти, припинилися кровотечі з горла. Ймовірно, спрацював ефект оротерапії — стимуляція резервних капілярів легень. 25 липня 1901 року вона написала батькові: “Лікар тут не “казенний”, а незалежний, сам приїжджий, і це краще, бо такому можна більше довіряти — йому немає інтересу в тому, чи хтось тут буде жити і пити воду, чи ні”.
Леся Українка в родинному колі. Київ, травень 1913 року
<p>Леся Українка в родинному колі. Київ, травень 1913 року</p>
Згаданий у листі лікар — це відомий український медик Володимир Кобринський. Стан Лесі в горах значно покращився, вона навіть самостійно піднялася на вершину висотою 1500 метрів. Але наближалася несприятлива для Лесі осінь, тому 18 листопада 1901 року вона вирушила через Венецію на лікування до Сан-Ремо, де оселилася у далеких родичів Садовських на віллі “Наталія”. Хворою опікувався лікар Невадуров.
У травні 1902 року Леся Українка на два тижні приїхала до Швейцарії, щоб проконсультуватися у провідних медиків. У Цюриху її оглядав відомий професор-медик Герман Айхгорст, а в Берні — визначний лікар Герман Салі.
За рекомендаціями професорів у жовтні 1902 року Леся знову поїхала на лікування до Сан-Ремо, де залишалася до травня 1903 року. Проте стан хворої не поліпшувався, а навпаки. У лютому 1903-го вона написала Феліксу Волховському: “Я занедужала (вже й тоді, як Вам писала, почувалася зле, та думала — минеться), аж до кривавого кашлю дійшла, чого вже давно зі мною не було. Через це мусила на якийсь час покинути будь-яку роботу, та й тепер [не] беруся до неї, хоч маю її багато”.
У вересні 1903 року Леся Українка разом із Климентієм Квіткою вирушили до Тбілісі, куди чоловіка призначили помічником секретаря окружного суду. Перебування в Грузії позитивно вплинуло на її стан здоров’я. Перед від’їздом у квітні 1904-го вона відвідала місцевого лікаря, який констатував покращення стану легень.
“Небезпечний вік”
Ще на початку ХХ століття у Лариси-Лесі стали помітними та прогресували розлади сечовидільної системи, було запідозрено туберкульоз нирок. З цього приводу вона звернулася до берлінського професора Джеймса Адольфа Ізраеля, хірурга та нефролога. Він порадив консервативне лікування, передусім тривале перебування в Єгипті.
У листопаді 1907 року Леся знайшла собі нового лікаря в Ялті, німця П. А. Тамбурера. Він діагностував їй туберкульоз сечового міхура. В одному з листів Леся написала: “Вчора лікар Тамбурер теж сказав, що є мені надія вигоїтися і без операції. Тепер, на моє щастя, є мої головні ліки — сонце”.
Леся Українка серед гостей санаторію “Villa Continental” у Єгипті
<p>Леся Українка серед гостей санаторію "Villa Continental" у Єгипті</p>
У Єгипті Леся Українка побувала тричі. Під час першої поїздки у 1909 році вона відвідала місто Гелуан поблизу Каїра. Тоді до Єгипту добиралися морем — з Грузії часто пливли пароплави, ціни на квитки були помірними. У січні 1911 року її шлях вдруге проліг до Єгипту. І втретє — навесні 1913 року. Там Леся вивчала місцеву історію, займалася перекладами, задля заробітку давала приватні уроки дітям і творила. Її тогочасний учень, син ялтинського винороба Микола Охріменко, згодом згадував: “Знайомство моє з Ларисою Петрівною відбулося в перші дні після приїзду. Я був тоді гімназистом IV класу, і Лариса Петрівна запропонувала мені вивчати з нею німецьку мову. Невдовзі у Лариси Петрівни зібралося 6–8 учнів різного віку, з якими вона вивчала мови. Лариса Петрівна була дуже жвавою, рухливою, наскільки їй дозволяла хвороба. Туберкульозна інфекція вразила в неї ліву ногу, ліву руку і горло. Вона кульгала, а ліва рука завжди була в рукавичці…”. В одному з листів із Єгипту Леся написала: “Не бачу, щоб мій загальний стан так тісно пов’язаний був з нирками, а хіба ж не все одно, від чого почуватися розбитою — чи від нирок, чи від якоїсь іншої, можливо, невиясненої причини. Я починаю думати, що тут просто винен “небезпечний вік”, в який я вже вступила, а якщо так, то тут, окрім часу, ніщо не допоможе, хоч, звісно, і той час нічого веселого принести не може, бо відомо, що принесе “невигойну хворобу” — старість”. Ці рядки належать 42-річній жінці, у якої, здавалося б, ще багато попереду. Але вона прожила ще лише декілька місяців.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- леся українка
- хвороби
Таємниця Лесиних любовей
Детальніше
Класики у фраках
Детальніше
Останні три місяці у житті Лесі Українки
Детальніше
Олена Пчілка: як одягалася інтелектуальна еліта України
Детальніше
“Бранка, що йде в тріумфальному ході”. Гардероб Лесі Українки
Детальніше
“Малює тепер з мене один галичанин портрета”. Як Іван Труш увіковічнив Лесю Українку
Детальніше
“Мати в лісі розказувала їй про мавку”. Дитинство Лесі Українки у спогадах сестри
Детальніше
“На прощу до Єгипетського сонця”. Леся Українка у санаторіях Єгипту
Детальніше
151-ше ім’я. Віталій Ляска
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця стаття розкриває маловідомі аспекти боротьби Лесі Українки з недугами, показуючи, як наполегливо вона шукала шляхи до одужання, поєднуючи традиційну та народну медицину. Інформація буде корисною для тих, хто цікавиться історією української культури, життям видатних постатей та історією медицини. Знання про методи лікування минулого допомагають глибше зрозуміти виклики, з якими стикалися люди, і цінувати сучасні досягнення медицини.