11:49, 23 липня 2026
Радянська система, прагнучи до повного контролю, часто стикалася з непередбачуваними чинниками, які порушували її злагоджену роботу. Одним із таких “збоїв” був Василь Шовковий. Засуджений за “антирадянську діяльність”, він продовжував чинити опір навіть за ґратами.
Літнього дня 2014 року Юрій Вовкогон зафіксував розмову з цим політв’язнем. У своєму свідченні Василь Шовковий розповідає, як, використовуючи мікрошрифт, він переписував “Хроніку зони №35”, листи та тексти українських в’язнів сумління. Ці послання таємно виносили на волю, а згодом вони звучали в ефірі радіо “Свобода”, викликаючи неабияке роздратування у представників КДБ.
Ксенія Василик
журналістка
Василь-Іван Шовковий народився 7 липня 1950 року в селі Печеніжин (нині Коломийський район Івано-Франківської області). Його родина мала зв’язок з національно-визвольним рухом: тітка Параска Шовкова була зв’язковою УПА. Після дев’ятого класу в рідному селі, Василь здобув фах столяра-краснодеревщика в Чернівецькому профтехучилищі, згодом там же отримав середню освіту та вступив до індустріального технікуму. Відслуживши в армії, повернувся додому.
31 січня 1972 року у батьківській хаті було засновано підпільну організацію “Спілка Української Молоді Галичини” (СУМГ). До її складу увійшли Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк та сам Василь Шовковий. Молоді люди склали присягу на вірність Україні, а керівником обрали Дмитра Гриньківа. Шовковий обійняв посаду керівника служби безпеки. Члени СУМГ вивчали літературу з історії визвольних змагань, збирали спогади про ОУН, записували повстанські пісні. Однак, уже в березні 1973 року організацію викрило КДБ, а найактивніших учасників заарештували. Василя Шовкового засудили до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму, відбував покарання у пермському політичному таборі ВС-389/35. Два роки він вів табірну хроніку. У грудні 1976 року американська преса та радіо “Свобода” опублікували інтерв’ю Василя Шовкового, яке провів інший політв’язень Ігор Калинець.
Після звільнення у 1978 році та повернення додому, Василь Шовковий продовжив політичну діяльність. Він долучився до створення Української Гельсінкської Спілки (УГС), Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП). У 1979 році Василь Шовковий переховував у себе поета Тараса Мельничука, якого викрали з психіатричної лікарні. Разом із дружиною Анною Харук він виховав двох доньок — Оксану і Наталку. Василь Шовковий відійшов у вічність 9 лютого 2020 року.
— За яким обвинуваченням вас засудили?
— За статтями 62–64 — “антирадянська агітація та пропаганда”. Додатково інкримінували зберігання та виготовлення зброї, а також нібито крадіжку магнітофона. Насправді, я взяв його на ремонт у одного хлопця, але КДБ тиснуло на нього, і він почав стверджувати, що це я його вкрав. Я тоді подумав: “Одна стаття менше, одна більше”. У результаті дали п’ять років, хоча спочатку загрожувало значно більше — від 7 до 15 років.
Василь Шовковий
Фото: museum.khpg.org
— Якими запам’яталися перші дні в таборі?
— Це був грудень 1973 року. Мене доставили до Пермі. Через кілька днів нас із Дмитром Демидовим перевели до 35-ї зони в Чусовському районі, до установи ВС-389/35. Відразу після прибуття розпочалися спроби тиску з боку адміністрації та посилені перевірки. Оперативники КДБ вели розмови, вивчали реакції, пропонували скорочення термінів за співпрацю. Це подавалося як “діалог”, але насправді це була система вербування.
Поруч перебували й інші політичні в’язні, зокрема Микола Мармус, учасник росохацької групи, засуджений за організацію акції з вивішуванням синьо-жовтих прапорів та розповсюдження антирадянських листівок у Чорткові 22 січня 1973 року.
Згодом ми опинилися на зоні, де нас тепло зустрів Микола Горбаль. Він провів у таборах понад 16 років за свою проукраїнську позицію. Попри гостинність, одразу розпочалися негласні випробування, аби перевірити, чи можна довіряти новим в’язням.
Наступного дня нам показали робочі місця. Оскільки я знав, як працює токарний верстат, одразу зголосився працювати токарем.
— Хто ще був у таборі, і як все було організовано?
— У 1973 році на зоні опинилося багато людей різних поколінь та з різним досвідом. Були молодіжні групи зі Львівщини: перша — Зоряна Попадюка, друга — Яромира Микитки. Романа Клепача тримали окремо, бо він був неповнолітнім.
Поруч перебували й “двадцятип’ятирічники” — колишні вояки УПА. Також старше покоління дисидентів: Іван Світличний, Микола Горбаль, Ігор Калинець. Окрім них, існувала група Лук’яненка, зокрема Роман Гурний, засуджений ще на початку 1960-х. Це були найстійкіші люди, які непохитно тримали свою позицію. Там я зустрів Володимира Буковського. Ми завели невимушену розмову.
10 грудня, у День прав людини ООН, до нас завітали Левко Лук’яненко та Іван Кандиба. Вони сказали: “Треба писати заяви”. Новоприбулі не розуміли правил, але їм пояснили, що це потрібно зробити одразу, щоб “вжитися” в колектив.
На зоні перебувало понад 250 осіб. Це була різнорідна спільнота: українські та балтійські партизани, різні поліцаї, колаборанти, представники кавказьких народів, поодинокі випадкові в’язні. Був навіть один курд. Формально це був один табір: великий барак, котельня, їдальня та клуб. На кухні працювали латиші — “правильні хлопці”, які не обкрадали в’язнів і не доносили на них.
— Яким було оточення, люди, внутрішня структура?
— У таборі співіснували різні групи, але жорсткої ізоляції між ними не було. Українці переважно трималися разом, хоча рівень їхнього впливу в русі спротиву був різним. Авторитети існували, але неформально: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Євген Пришляк, Василь Пірус. Це були люди, чия позиція формувала загальну атмосферу, без будь-якої “ієрархії”.
Численною та неоднорідною була “єврейська група” — близько двадцяти осіб. Серед них був Семен Глузман, якого ми називали Славко — психіатр, що виступив на захист Павла Григоренка та передав матеріали Андрію Сахарову.
Окремо трималася група “викрадачів літаків”. Вони намагалися емігрувати до Ізраїлю та були засуджені за спробу захоплення літака. Серед них були військові, міліціонери, технічна інтелігенція. Москвичі та “всеросійські” дисиденти трималися більш відокремлено. Ігор Огурцов фактично діяв самостійно. Були й представники демократичного руху, частина яких згодом емігрувала.
Балтійці зазвичай трималися згуртовано — у них була сильна внутрішня дисципліна. Попри це, вони долучалися до спільних акцій: голодувань, протестів, взаємної підтримки. Конфлікти траплялися, але не призводили до розвалу спільноти — усе вирішувалося внутрішньо.
Василь Шовковий із членами “Спілки Української молоді Галичини” Дмитром Гриньковим і Дмитром Демидівим
Фото: надав Юрій Вовкогон
— Як ви стали писарем і що це означало?
— Я був писарем з 1975 по 1978 рік за сприяння Миколи Горбаля. Мені передавали тексти, які я мусив переписувати на тонкому конденсаторному папері максимально дрібним шрифтом, так, щоб почерк був невпізнанним. Я мав навички креслярського шрифту, тому рука була “набита”.
Зазвичай хроніки готували Ігор Калинець або Микола Горбаль, а я їх переписував. Після цього мої тексти вирушали на волю, а оригінали залишалися в таборі. Архівом займався Василь Маложинський — тихий працівник промзони, який зберігав матеріали в схованках, зашитих у брезент. Усе мало свою нумерацію для відновлення хронології у разі втрати окремих частин.
Запаковані у складні багатошарові “ампули” з поліетилену, воску та паперу, матеріали передавали назовні. На волю хроніки потрапляли на побаченнях або через звільнених в’язнів. Я віддавав тексти матері під час поцілунку на побаченні, а далі вони йшли через ланцюжок людей до Києва чи Москви. Від незнайомих мені людей вони потрапляли в самвидав та на радіо “Свобода”, де виходили як “Хроніки зони №35”.
Я вів ці хроніки практично щодня у 1977 році, фіксуючи події, переведення, акції протесту, голодування, заяви. Було троє-четверо писарів, які свідомо не цікавилися один одним, щоб уникнути зайвих ризиків. Папір ховали навіть у кінобудці або в лампах проєктора. Згодом мені дали тонку ручку “Паркер”, завдяки якій я міг писати ще дрібніше. Написане скручували в маленькі рулони, які можна було приховати або в разі небезпеки — знищити.
Наглядачі поступово здогадалися, що для створення хронік використовується конденсаторний папір. Вони почали його замінювати матеріалом з технічними маркерами, щоб полегшити ідентифікацію під час перевірок. Однак, старі запаси ще довго допомагали.
Під час обшуків траплялися втрати. Одного дня в бібліотеці знайшли частину записів, зокрема тексти Світличного та Глузмана. Проте, саму систему передачі повністю зламати не вдалося. Навіть у дрібницях це була технологія спротиву — від мікроскопічного письма до складної мережі передачі інформації, що дозволяла хронікам виходити за межі табору.
— Чи намагалися вас викрити?
— Попри обшуки та перевірки, мене не змогли ідентифікувати як писаря. Після підписання Гельсінського заключного акту у серпні 1975 року, радянська влада, попри взяті на себе зобов’язання щодо дотримання прав людини, розпочала нову хвилю репресій та обшуків. Намагаючись знищити дисидентський рух, спецслужби проводили масові “зачистки” незгодних, самвидаву та національно свідомої інтелігенції по всьому соцтабору.
Тому у 1975 році під час масштабного обшуку знайшли частину матеріалів, але встановити автора так і не вдалося. Адже “технологія” створювалася кількома людьми: почерки змішувалися, тексти дублювалися різними стилями. Це й зробило її стійкою та невразливою — неможливо було довести авторство.
— Не всім політв’язням вдалося вийти живими з репресивної радянської машини. У таборах загинули Валерій Марченко, Василь Стус. Чи перетиналися ви з ними особисто?
— Валерій Марченко — талановитий журналіст. Він помер у таборі у 1984 році. Закінчив Київський факультет журналістики. Приблизно з третього курсу його перевели до Баку як перспективного фахівця, оскільки він досконало володів азербайджанською мовою. Там він продовжував писати гострі викривальні тексти, якими необережно поділився зі знайомими, а ті передали ці матеріали до КДБ. За це радянська влада відправила його до таборів. Цей талановитий чоловік дуже допоміг нам у створенні хронік. З Василем Стусом я не був знайомий. Він сидів у Мордовії, до того ж, звільнився раніше за мене.
Василь Шовковий разом із учасниками ланцюга єднання на честь Акту злуки
Фото: надав Юрій Вовкогон
— Чи не думали про втечу?
— Не було ані сенсу. У Радянському Союзі різниця між волею та зоною була мінімальною.
— Де ви брали сили, щоб не зламатися?
— Одним із найважливіших джерел були книги. На диво, бібліотека в таборі була дуже хорошою. Там траплялися видання, які важко було знайти навіть у багатьох цивільних бібліотеках. Передплачували та читали український журнал “Всесвіт”, яким цікавилися і балтійці, і росіяни. Саме там, наприклад, вперше вийшов український переклад “Хрещеного батька”, тоді як російського ще не існувало. Був і журнал “Іностранная литература”. Багато книг передавали родичі, щось залишали ті, хто звільнявся, тому читати було що. Окрім художньої літератури, були релігійні та філософські книги. Зокрема, читали “Бгаґавад-Ґіту”, видану в Ашгабаті. Дехто серйозно захоплювався східною філософією, йогою, духовними практиками.
У таборі передавали не лише книги, а й речі — від одного покоління в’язнів до іншого. Пам’ятаю, естонець Вальтман, якого перевели до іншої установи, залишив мені свою валізу. Він сказав: “Вишлеш мені двісті рублів, а в стінці валізи знайдеш подарунок”. Усередині були державні облігації. Нам вдалося обміняти їх на індійський чай. Тоді в таборі це була справжня валюта. Згодом усім товариством зібрали гроші й надіслали Вальтману більшу суму, ніж він просив. Він ще довго писав нам листи з подякою.
Більше про українців у радянських таборах читайте у книзі “Сила опору”
Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва
- гулаг
- дисиденти
- інтерв’ю
Схожі матеріали
“Більшість підозрюваних виїхала до Росії”, — Євгенія Закревська про суд над убивцями Небесної сотні
Заново відкритий Володимир Івасюк
Анастасія Левкова: “Є запит на тексти про інший Крим — Крим, якого не знали”
“Сучасний Шевченко — це культ здорової людини”, — Михайло Назаренко
Середньовічний лицар на війні
Юрій Юзич: “У 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами”
“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько
“Щоби любити країну, не треба вигадувати про неї”, — Андрій Оленич
“В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у тих містах обнадіює”, — ізраїльський фотограф Едуард Капров
Порада від АіФ UA:
Ця розповідь — цінне свідчення незламності людського духу та боротьби за свободу в умовах тоталітарного режиму. Вона нагадує про важливість збереження історичної пам’яті та подвигу тих, хто відстоював незалежність України, навіть ціною власного життя. Інформація про способи ведення “самвидаву” та передачі повідомлень може бути корисною для розуміння методів опору в умовах обмежень.