14:25, 27 липня 2026
Забезпечення духовних потреб військовослужбовців завжди було ключовим елементом підтримки високого морального духу в армії. У війську Австро-Угорщини, яке об’єднувало представників понад десяти різних національностей, офіційно визнавалися три релігії (християнство, юдаїзм, іслам) та чотири християнські конфесії (римо-католицизм, греко-католицизм, православ’я, протестантизм). Австрійське військове командування передбачило близько 25 штатних посад для українських капеланів, з яких 17 призначалися для греко-католицьких священнослужителів. Ці капелани, що мали звання капітана (фельдкурати), носили військову уніформу з нагрудним хрестом, однак без офіцерських знаків розрізнення.
Пропонуємо до уваги фрагменти зі спогадів фельдкурата отця Макарія Каровця, який проходив службу на італійському фронті під час Першої світової війни. Отець Макарій (Михайло) з Чину Святого Василія Великого відомий також як капелан УГА та редактор видання “Місіонар”. Окрім духовної діяльності, він активно реалізував себе як журналіст, науковець та військовий діяч.
Оригінальне написання тексту збережено. Матеріали розшукав працівник Львівської національної бібліотеки Данило Кравець.
Отець Макарій Каровець
Фото: wikipedia.org <p>Отець Макарій Каровець</p>
На Італійський фронт я вирушив наприкінці червня 1918 року. Мене призначили до Золочівського піхотного полку. Перебуваючи у Відні, я прагнув відвідати онуку імператора Франца-Йосифа, до якої навідувався ще у 1916 році за дорученням полковника та старости Казимира Гужковського. Це була ерцгерцогиня Єлизавета, донька баварського короля. Я звернувся до канцелярії цісарського замку, староства к.к. Burghauptmannschaft. Служба не мала точної інформації, чи її королівська Високість перебувала вдома, адже ерцгерцогиня проживала не в місті, а далеко на Віденській вулиці, у віллі на Wiedenhauptstrasse.
Мені доручили зателефонувати до її помешкання. Я не очікував, що в залі, де знаходився телефон, буде присутня імператорська прибічна гвардія. Коли я увійшов до кімнати, пролунала команда: “Habt Acht!”. Переді мною стояло близько 30 гвардійців – кремезні чоловіки у блискучих мундирах. Усі вони мали звання фельдфебелів. Не бажаючи створювати зайвих незручностей, я звернувся до коменданта з проханням дізнатися телефоном, чи її Високість вдома, зізнавшись, що не маю досвіду користування віденськими телефонами. Коменданту відповіли, що її Високість перебуває за містом (am Lande), за Лінцем, у Верхній Австрії.
Чим далі ми віддалялися від Відня, тим менше людей подорожувало потягом, а чим ближче ми підступали до італійського фронту, тим менше ставало цивільних. Від Герцу цивільних вже не було видно зовсім – подорожували виключно військові. Я знав, що прямую на італійський фронт, але точного місця розташування мого полку не знав, хоча вже від Моравської Острави отримав “явний наказ”. За Ізонцо я вже опинився в Італії. Один момент був для нас дуже небезпечним, коли ми їхали з Трієста деякий час уздовж моря. Італійські військові кораблі здійснили кілька пострілів з Адріатичного моря, які розривалися над скелями біля самого потяга. На коридорі вагону стояло кілька старших офіцерів. З їхніх облич я, хоч і був новачком на фронті, зрозумів, що ми перебуваємо у серйозній небезпеці. Машиніст чомусь їхав дуже повільно. Незабаром поїзд змінив напрямок на північ, у бік Герцу, і вже звідти впевнено рушив до Італії, до столиці Фріулі – Удіне. Тут я переночував, відзначившись на станційній команді. Наступного дня, оглядаючи кафедральний собор, я подзвонив до брами, здається, капітули. Вийшов поважний місіонер, який на моє прохання відчинив собор. До мене приєдналися кілька австрійських вояків, які також мали бажання оглянути святиню. Війна, хоч і жахлива, проте надає можливість багато чого навчитися, якщо людина цього прагне.
Група австрійських генералів та офіцерів з імператором Карлом (стоїть на третій сходинці посередині) з нагоди нагородження орденом Марії Терезії
Фото з книги о. Макарій Каровець “Спомини зі Світової війни. Спомини фельдкурата” <p>Група австрійських генералів і офіцерів з цісарем Карлом (стоїть на третій сходинці посередині) з приводу відзначення ордером Марії Терезії</p>
Наступного вечора я виїхав з Удіне на північ до Джемони, де знаходився збірний пункт для тих, хто прямував на фронт. У Джемоні командир збірного пункту, майор, повідомив мені, що я маю прямувати до Ваццолі, де знайду свій 80-й полк. З залізничної станції в Удіне я зателефонував до свого брата, який вже перебував неподалік від фронту, приблизно на півдорозі між Удіне та П’явою. Я дуже хотів з ним зустрітися. Він приїхав до мене візком. Поки ми чекали на поїзд, брат запитав: “Чуєш, як страшно б’ють гармати? І ти туди їдеш?”. Справді, земля дрижала від гуркоту артилерійських залпів. В очах брата з’явилися сльози. Я попрощався, сів у поїзд і поїхав у цю метушню. Прибувши до якогось містечка вже вночі, я переночував у будинку, наказавши ординарцеві спати в тій самій кімнаті, адже неможливо було передбачити, що може статися. Це було напередодні неділі. Я попросив розбудити мене на світанку, бо поїзд відходив рано, а я мав твердий намір відправити Божественну Літургію, оскільки того дня відзначалося свято Пресвятої Євхаристії та Святого Івана Хрестителя. Після Служби я попрощався з парохом і сів до поїзда.
На одній зі станцій нам повідомили, що поїзд до Конельяно не йде, оскільки італійці з-за П’яви обстрілюють станцію. Від станції мені довелося йти пішки через ліс у спеку. На станційній команді у Ваццолі (5 км від фронту) мені виділили коней, і під вечір я дістався свого полку.
***
Одного недільного ранку граната впала просто під поріг нашого будинку, вирвавши землю на метр вглиб. Цеглини й каміння розлетілися на поверхню. На щастя, за хвилину до цього я відійшов від порога, звідки ми з полковником спостерігали, як перед вибухом гранати дерево було вирвано з корінням. Незважаючи на таку близьку небезпеку, наші вояки залишалися у доброму гуморі. У неділю я проводив дві Божественні Літургії: одну о 7-й ранку для поранених та хворих на малярію, а о 9-й – для полку, тобто для тих вояків, які не перебували в окопах. Хоча в окопах було безпечніше, проте похоронних церемоній з окопів було менше, ніж з казарм.
Більше про Велику війну у спецвипуску “Локальної історії”
Купуйте електронну версію журналу в онлайн-крамниці видавництва
***
Не буду описувати фронтове життя – воно всім відоме. Гармати, літаки вдень і вночі. Часом неможливо було знайти безпечного місця, всюди тебе знаходила, чи радше шукала, граната. Італійські літаки не завжди стріляли. Якось один з гори скинув листи до наших вояків від полонених в Італії українських солдатів. Італійці знали, що в тій дивізії, де ми стояли на фронті, було два українські полки – 80-й і 30-й, 102-й був чеський, а 91-й – німецький. До нас італійці часто кидали українські відозви, ставлячи запитання: “За що ви, власне, б’єтеся? Повертайте до своєї Галичини”. Той, хто приносив таку відозву до канцелярії полку, отримував десять гелерів. Хлопці мали багато таких відозв, але не поспішали по винагороду, бо й так не мали нестачі в грошах. Про полковника нашого 80-го полку мушу сказати найкращі слова. Він був не лише видатним командиром. Під час бою він сидів на камені, і хоч кулі свистіли навколо, він пильнував лінію оборони, віддаючи накази. На службі він був першим, показуючи найкращий приклад. Хоча був протестантом, він виявляв велику повагу до мене як до священика. Коли був вільний, завжди був присутній на Божественній Літургії і ніколи не сідав, навіть коли для нього були призначені крісла. У нашому 80-му полку було декілька німців, чехів та поляків. У свята латинського обряду він просив мене служити Літургію для них, хоча більшість полку належала до нашого обряду.
Солдати на дерев’яному мосту через річку П’яве
Фото: artsandculture.google.com <p>Солдати на дерев’яному містку через р. П’яве</p>
Хоча у штабі служили представники різних національностей (був один поляк, який не надто прихильно ставився до українців), різних віросповідань та поглядів, проте ніколи не виникало жодних суперечок, ані релігійних, ані національних. Якщо хтось висловлювався зневажливо щодо релігії чи нації, або ж говорив щось недоречне чи двозначне, мусив сплатити штраф у 20 сотиків.
Цей полковник, якого я досі з великою повагою згадую, носив ім’я Мігуля і походив з Тропави, що на Сілезії. Коли болгари відкрили фронт у вересні 1918 року, Австрія перекинула нас на македонський фронт, де ми залишалися до кінця війни. Мігуля прагнув вступити до нашої Галицької армії як генерал, оскільки мав отримати відповідне звання ще за часів Австрії. А ми тим часом мали обмаль власних вищих офіцерів.
***
Ще наприкінці липня 1918 року до мене зайшов один німецький поручник і, всупереч будь-якій обережності, просячи зберегти його інформацію в таємниці, повідомив мене про стан нашого полку.
“Я, – сказав невідомий мені поручник, – вважаю за свій обов’язок поінформувати вас, отче курате, про стан нашого полку. Наша 80-ка вже четвертий рік безперервно перебуває під вогнем на фронті. Загинуло дуже багато українських вояків, складається враження, що АОК (Начальник Команди Армії) нібито навмисно прагне знищити цей полк, оскільки він є українським. Зазирніть, – просив він, – до своїх записів у канцелярії, щоб побачити, скільки наших вояків з полку вже загинуло. Якщо маєте знайомих у Відні, у парламенті, пишіть їм і просіть, аби вони вживали всіх можливих заходів для виведення нашого полку звідси”.
Цілий пообід я переглядав метрики, підраховуючи, скільки наших вояків з 80-го полку загинуло за цей час. І я дійшов до сумної цифри. Наш 80-й полк втратив від початку війни, спочатку на сербському, потім на італійському фронті (на російському наш полк, здається, не був, хіба окремі батальйони) цілих 4000 осіб – тих, хто загинув у бою або потрапив у полон. Це жахлива цифра.
***
Ще 2 листопада, після Божественної Літургії, я підносив молитву за Австрію: “Хай живе Австрія! Hoch Osterreich! – хай живе Мала Україна Галичини як українське відновлене королівство в союзі з Австрією!”. На Дунаї нам деякі угорські вояки повідомили, що Галичина вже відпала від Австрії.
І ми не знали, що Австрії вже не врятувати, і що в Галичині вже 1 листопада постала наша українська держава.
Матеріали взято з книги о. Макарія Каровця. “Спомини зі Світової війни. Спомини фельдкурата 80 п.п. 9 австрійської дивізії”. Накладом і друком отців Василіян у Жовкві. 1934.
- перша світова війна
- релігія
- читанка
Схожі матеріали
“Народ не живе, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х
Детальніше
“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року
Детальніше
Михайло Скорик. Про назву “Бойки”
Детальніше
“Макогін псевдо Розумовський”. Іван Монолатій
Детальніше
Свіржський замок. Довбуш замість Д’Артаньяна
Детальніше
Провідник “молодих націоналістів”. Спогад про Степана Охримовича
Детальніше
“Львів – це не лише Вавилон, але й Содома Гомора”. Зі спогадів Степана Шаха
Детальніше
“В господарській незалежності ми бачили найпевнішу основу самостійності”. Спогади про Жовкву на межі ХІХ-ХХ століть
Детальніше
“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця публікація дає унікальну можливість поглянути на події Першої світової війни очима безпосереднього учасника – українського капелана. Спогади отця Макарія Каровця розкривають не лише воєнні будні, а й духовну сторону життя військових, складні національні та релігійні взаємини в австро-угорській армії, а також особисті переживання та спостереження автора. Це цінний історичний матеріал для всіх, хто цікавиться історією України та військовою історією.