Чому «Пропала грамота» пролежала на полиці понад 10 років, а «Вавилоном ХХ» вдалося показати недолугих комунарів
Видатному українському митцеві, акторові та режисеру зі світовим ім’ям – Іванові Миколайчуку цього літа могло б виповнитися 85 років. Однак він перетнув позначку 46 літ – і його життєвий шлях 3 серпня 1987-го обірвала тяжка недуга.
Він ніс у собі український простір, українські цінності, і вони ставали зрозумілими людям будь-якої країни, – так описує геніального актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Як другокурсник, буковинець із багатодітної родини, яскраво втілив образ молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та закоханого в Марічку Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», який, за визначенням експертів, є найкращим українським фільмом усіх часів.
Ще три кінокартини, в яких Іван Миколайчук створив образи, а також доклався як сценарист чи режисер, – посідають позиції в рейтингу 100 найкращих до 12-ї: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» і «Пропала грамота». В усіх цих фільмах основою сюжету є українське життя різних періодів, вражаюче художньо трактоване в різноманітний спосіб. Так само, як і у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» про емігрантську історію, який кінознавці розмістили всередині списку.
Викликом для радянської системи з боку Івана Миколайчука було вже те, що він у зросійщеному Києві розмовляв українською мовою. А його акторське обличчя знали, без перебільшення, десятки мільйонів глядачів; зокрема, фільм «Анничка» за перший рік подивилися понад 25 мільйонів людей.
Чому творчість Івана Миколайчука продовжує бути актуальною та про що вона нагадує нам, сучасним? Бо вона яскраво демонструє українську ідентичність; розвінчує комплекс “меншовартості”, який століттями нав’язує Україні Москва; демонструє ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, який вірив у Бога і не вірив у комунізм, навіть у лещатах ідеологічних заборон та цензури радянських часів зміг донести в екранних образах українську національну гідність, глибоким корінням якої є людяність і прагнення до свободи.
ХАРИЗМА З БУКОВИНСЬКОГО КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА ПЕРЕБЕРІЯ-МАЛАНКУВАННЯ
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Нинішні реалії такі, що в ніч на 15 червня – день народження Івана Миколайчука – російські загарбники атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка формувала творчу долю непересічного митця. Після російського влучання була знищена значна частина костюмів. Оскільки частину речей зберігали у двох інших місцях, а унікальні були в музеї, – вдалося зберегти, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».
Виконавець цієї ролі в легендарних «Тінях забутих предків» у складі творчої команди був на відомій прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» в Києві 4 вересня 1965 року, коли відбувся один із перших публічних протестів на підтримку заарештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зауважує, що актор-початківець у мистецьке життя входив передусім через творче коло, яке згенерував Сергій Параджанов: до нього входили Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі. За інформацією автора книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто разом із дружиною Марічкою бував у Києві у знаменитій квартирі режисера неподалік Галицької площі (у ті часи – площі Перемоги) та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних факультетах) в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, розповідала, що дружила з ним та його дружиною зі студентських років. Збиралися у спільній компанії, там бували письменник Григір Тютюнник і її майбутній чоловік та режисер Микола Стефурак. У гуртожитку часто співали пісні, читали вірші та прозу.
Іван Миколайчук мав дар від Бога та вроджену харизму. На аматорській сцені хлопець із багатодітної родини – (у сім’ї народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10) – опинився рано, грав ролі в постановках драмгуртка. Танцював і музикував на сопілці; умів спародіювати, як хтось із односельців у крамниці обирає товар чи як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність від батька, який працював на залізниці, навіть отримував на горіхи.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко – родом із краю Черемоша на Буковині, із Чорториї, там 1991 року реконструювали батьківську хату, й відтоді діє меморіальний музей. Буковина – колоритний край талановитих українців, вірування яких переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора красується в парку вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи розміщувався заклад для психічно хворих. До речі, у студентській анкеті для товариша в березні 1963 року Іван Миколайчук на запитання, яку б іншу професію обрав, окрім акторства, відповів, що фах психіатра.
Буквально за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків сусідствують Вашківці – відомий центр особливого буковинського маланкування, або, як тут прийнято називати, переберії: театралізованого народного святкування, де в усі образи втілюються виключно чоловіки. Ми ж бо пам’ятаємо, де школярував, а отже, і спочатку пізнавав світ Іван Миколайчук: 4 класи – в Чорториї, потім навчався в сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а програму старших класів опановував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ І ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ ЗІ ЗЛЕТОМ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу (на той час, здобувши неповну середню освіту), щоб працювати в сільському клубі, хлопець вступив до Чернівецького музичного училища, переповідає деталі про життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав початкової музичної освіти, як того вимагав вступ до профільного навчального закладу, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Закінчив їх 1957 року.
Тоді ж юнак-актор вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене хлопчина в татових штанях, шинелі й кашкеті», – згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером, сценаристом та виконавцем головної ролі якого є вдячний учень Іван Миколайчук.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото і в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець дійшов до кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю їхали з Марією Карп’юк, з якою разом були початківцями у студії чернівецького театру. Однолітка з чудовим голосом вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки; згодом вона стане співачкою легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а створити такий колектив їм порадить саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка побралися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
А далі талановитому харизматичному другокурсникові випала нагода, як з’ясується зовсім скоро, без перебільшення, назавжди увійти в історію українського і світового кіно. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» з магією гуцульських звичаїв і вірувань та чарами карпатської природи здобув десятки міжнародних нагород і премій на кінофестивалях. Головні ролі у шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. За перший рік прокату кінострічку переглянули понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов в офіційному листі 1972 року писав, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран. Констатував, що стрічку продали у понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Проте для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було знищити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, до якого КДБ придивлявся ще з 1950-х, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Митцеві цього та багатьох «дрібніших» вчинків та слів вільнодумства не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму. За півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР вирок залишив без змін. Це означало, що радянська влада наклала заборону на всю творчість режисера, включно з «Тінями забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
Тому на початку 1970-х знищили надрукований 50-тисячний наклад буклету про творчість Івана Миколайчука, який підготувала Людмила Лемешева, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді виступив режисер Микола Мащенко.
Як результат – вийшла робота в новій редакції, проте без згадки «Тіней забутих предків», «Білого птаха з чорною ознакою» та «Пропалої грамоти». Навіть 1985 року, хоч це й може здатися дивним зараз, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не згадали фільму режисера Сергія Параджанова, який здобув багато міжнародних нагород до фактичної його заборони вже наприкінці 1960-х.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО В ЯКИЙ ФІЛЬМ ВНЕСЛИ 186 ПРАВОК
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Кіновиробництво було особливою сферою контролю в радянські часи, тож лещата обмежень і цензури не оминали нікого. Як і у Тараса Шевченка, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», в актора партійні та державні функціонери не бачили покірності в очах.
Актор високопрофесійно втілив образ 42 героїв. Проте багато з них не відповідали амплітуді його таланту. Найкращими фільмами, в яких знімався Іван Миколайчук, окрім названих перших, стали «Анничка» і «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), який перебував під забороною понад 10 років, та «Вавилон ХХ» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі кінострічки, які створювали на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів» Лариса Брюховецька. На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва, в Києві додавалися зауваження від ідеологів ЦК КПУ, а за місцем роботи кінематографістів, на студіях, були «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием», – так уже у 1980-х повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, в. о. директора і головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати угоду щодо сценарію «Небилиці про Івана».
Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, скеровує до спогадів Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Кіноробота поєднала таланти Івана Миколайчука артиста, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, є дуже велика ймовірність того, що назвав персонажа, якого зіграв, Григором на честь письменника Григора Тютюнника, який наклав на себе руки на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій картині був фантастичний акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, – констатує Галина Сулима. – Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: на Кіностудію Довженка керівництво надіслало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до своєї землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується та залишається в Україні. Вони лякалися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван – геній, і знали, який він має вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив саме те, що хотів і відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ І МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАТИ ЧЕСТЬ І ДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Понад 10 років не допускали в широкий прокат блискучу іронічну стрічку «Пропала грамота», за твором Миколи Гоголя. Затверджуючи її виробництво, в Москві, поза сумнівом, за зразок брали російськомовну анімаційну однойменну 40-хвилинну агітку 1945 року «Союзмультфільму», де головним героєм є пародійний, огрядний козак, до якого скаче скелет коня. А натомість отримали відзняту переважно на Полтавщині, пересипану мемами, яскраву картину, де лунає Запорізький марш, а козаки-красені перемагають нечисту силу та ще й дають ляпаса в Петербурзі цариці (інтерпретуючи так, що він, нібито, дістався не колонізаторці України).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретики щодо того, до чого саме чіплялися цензори. Проте у «Пропалої грамоти» не було жодних шансів вийти на екрани в Україні одразу після здачі. Бо 1972 рік розпочався з операції КДБ «Блок», коли упродовж кількох днів заарештували 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974-го число репресованих сягнуло 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми аркушах було відправлено інформацію ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з того, що «отмечается заметное оживление националистических елементов» у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата- гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, однак, продовжував прокладати україноцентричні шляхи, коли знову випала нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан кілька разів акцентує з екрану, що треба мислити: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще зауважує: «Маю честь». У вуста священика вкладено конкретну програму дій: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм – перша режисерська робота актора, Іван Миколайчук був також його сценаристом та укладачем музики. Його добірка, зокрема, народних пісень, завжди заслуговує на окреме захоплення.
«Актор, який – починаючи від головної ролі в “Тінях забутих предків” – став символом національного стилю та мислення, наважився продовжити пошуки в напрямку, означеному ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком. І вітчизняним кіно 1960-х – початку 1970-х», – резюмує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото – з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного