12:01 сьогодні, 28 серпня 2026
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації суттєво трансформувало українські поховальні практики, особливо щодо вшанування загиблих військовослужбовців. Ці процеси поєднують давні традиції з новими звичаями, породженими воєнним часом, і проявляються з певними регіональними особливостями по всій Україні.
Людмила Іваннікова
кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України
Детальніше
Еволюція похоронної церемонії
Деякі аспекти сучасних військових поховань сягають корінням до докозацьких часів. Нинішні ритуали гармонійно поєднують спадщину запорозьких та реєстрових козаків, воїнів УНР та УПА, січових стрільців, а також практики, що сформувалися під час подій на Майдані та в зоні Антитерористичної операції.
З 2021 року Інститут національної пам’яті розробив оновлений церемоніал військового похорону, який отримав схвалення Верховної Ради України. Важливою нововведенням стала традиція нагороджувати родину загиблого Державним Прапором України, яким було накрито домовину, після завершення церемонії прощання. Цей символічний жест передається матері, дружині або дітям полеглого воїна.
Ключовою відмінністю військового похорону є часткова або повна відсутність традиційних домашніх ритуалів, пов’язаних із підготовкою до смерті. Це стосується підготовки одягу та труни, прощання з близькими, обрядів “оберігання” від зла, обмивання та впорядкування тіла, а також пильнування біля покійника. Часто ці елементи трансформуються або замінюються процесами, характерними для фронтових умов.
Водночас, низка традиційних елементів залишається незмінною: сповіщення про смерть за допомогою церковних дзвонів, оплакування покійного, відспівування у церкві, процесія до місця поховання, поминальний обід, роздавання милостині, панахиди на 9-й та 40-й дні, в річницю смерті, відвідини могили та голосіння, що відбуваються не лише у поминальні дні, а й на дні народження полеглого захисника чи захисниці.
У похоронних обрядах та поминальних заходах бере участь уся громада, від найстарших до наймолодших. Зберігаються давні звичаї: запалена свічка та склянка з водою, накрита скибкою хліба, біля портрета покійного, запалювання свічок на могилі, споживання куті (ритуальна страва з пшениці або рису) на початку поминальної трапези.
Прощання: трансформация традицій
В українській культурі прощання традиційно передбачало взаємне прощення гріхів, що є частиною багатьох обрядів переходу: весілля, перед далекою дорогою, війною, а особливо перед смертю.
Прощання з покійним у традиційному розумінні відбувалося на різних етапах похорону: перед самою смертю, під час відвідин та пильнування біля небіжчика, на порозі оселі, у храмі, перед опусканням домовини в могилу. Загиблі військовослужбовці, на жаль, позбавлені цієї багатогранності прощань. Однак, цей сакральний акт частково замінюється прощанням з побратимами у військовій частині, які першими вшановують пам’ять загиблого.
Кожен військовий підрозділ має власні усталені практики. Про форму прощання на передовій, що виникла в добровольчому батальйоні “ОУН”, 23 листопада 2014 року писав у своєму щоденнику боєць, поет Борис Гуменюк: “Війна народжує нові традиції. У нас в Пісках, коли гине побратим, усі дислоковані там бойові підрозділи дають одночасний залп по позиціях ворога”. Цей щоденник було видано у 2016 році під назвою “Блокпост”.
Церемонія прощання із загиблими військовими у Львові, 28 квітня 2022 року
Фото: Катерина Москалюк <p>Прощання із загиблими військовими у Львові, 28 квітня 2022 року</p>
Прощання військовослужбовців з рідними іноді відбувається дистанційно, через засоби зв’язку. Остання телефонна розмова або повідомлення часто сприймаються близькими як форма прощання. Наприклад, Марія Антіпова з Івано-Франківщини, мати загиблого у травні 2022 року Дениса Антіпова, військовослужбовця 95-ї ОДШБр, востаннє спілкувалася з сином за день до його загибелі. “Мамо, у мене все добре. Я тебе дуже люблю, ми переможемо”, – написав він у останньому повідомленні.
Збереглася традиція просити пробачення в усіх присутніх від імені загиблого. Цю місію часто виконує військовий капелан, а іноді — мати воїна після оплакування. Так вчинила, зокрема, мати Юрія Стяглюка з Бучі, який загинув на День Незалежності України 2022 року. Вона звернулася до громади: “Може, він комусь щось зробив, то я прошу у вас прощення”. Поклонившись на три боки, вона тричі запитала: “Прощаєте?”. “Бог простить!” — тричі відповіли люди.
Останнє прощання на цвинтарі, коли кожен присутній кидає в могилу три жмені землі, також набуло нових рис: військові та цивільні стають на одне коліно під час цього обряду.
Сповіщення про смерть: від трембіти до телеграми
Традиційно про смерть сповіщали церковним дзвоном, а в Карпатах — звуком трембіти. Сьогодні церковний дзвін супроводжує траурні кортежі загиблих воїнів по всій Україні на шляху до місця поховання.
Законодавчо встановлено чітку процедуру сповіщення. У день загибелі військовослужбовця його командир особисто повідомляє телефоном та телеграмою військового комісара про годину та причину смерті. Військовий комісар, у свою чергу, має негайно поінформувати представників місцевої влади та, за можливості, особисто (у присутності лікаря) повідомити родичів загиблого. Численні свідчення командирів підтверджують, що інформування близьких про загибель їхніх рідних є одним із найтяжчих моральних випробувань.
Пильнування біля покійника: трансформація у мітинги пам’яті
Традиційне пильнування біля покійника, яке включало читання Псалтиря, спільну трапезу та спогади, зокрема, передбачало не лягати спати в ніч після смерті. Цей етап ритуалу частково замінили жалобні мітинги. На них побратими, родичі та друзі згадують загиблого воїна, розповідають про його бойовий шлях, обставини загибелі та останні хвилини життя. Ці виступи співвідносяться з промовами під час поминальної трапези.
Похорон-весілля: збереження молодості
Ця традиція активізувалася під час війни через зростання кількості загиблих молодих людей. Ритуал передбачає випікання короваю, прикрашання “гільця”, використання елементів весільного вбрання та атрибутів: вінка, обручки, фати для дівчини.
Саме так відбувся похорон 24-річної Юлії Шевченко, військовослужбовиці 47-ї ОМБр “Маґура”. Прощання з нею відбулося у Володимирському соборі Києва в серпні 2023 року. Її наречений, також військовий, Тарас Сухенюк, під час відспівування одягнув обручку на палець дівчини. “Ми планували одружитися. Юлія мріяла про найпишніше весілля, хотіла покликати всіх знайомих, друзів і родичів. Вона хотіла повінчатись зі мною у Володимирському кафедральному соборі”, – розповів згодом наречений у ЗМІ.
Більше про некрополі у спеціальному випуску “Локальної історії”
Придбайте журнал в онлайн-крамниці видавництва
Зустріч на батьківщині: шана і біль
Під час зустрічі траурного кортежу з загиблим воїном люди стоять навколішки обабіч доріг, тримаючи прапори, живі квіти, запалені свічки та лампади. На коліна стають також під час прощання на площі, у соборі та перед опусканням домовини в могилу. Той, хто прощається, стає на одне коліно та прикладає голову до труни або торкається її рукою.
Традиція ставати на одне коліно перед загиблим воїном існувала споконвіку. Це акт вираження особливої шани та поваги до військовослужбовців, які віддали життя за Батьківщину. Масового поширення цей звичай набув у лютому 2014 року під час відспівування героїв Небесної Сотні на Майдані Незалежності.
Львів’янин Любомир Медик, співробітник Музею історії релігії, емоційно описав цей стан у своєму дописі у Facebook: «”Везуть!” Слово, що передається з уст в уста на нашому і сусідньому ринку. “Ідемо до дороги!” Кілька слів. Але від них стає боляче і навертаються сльози. Всередині все просто зжимається в мерзлу грудку. Ідеш до дороги. Чуєш сирену. Стаєш на коліна. Там вже є “моє” місце, де я зустрічаю тих, кого везуть туди, в гори… Працівники ринку стоять на колінах по обидва боки дороги. Кортеж проїжджає, хтось плаче. Ідемо знову до роботи. І так кожного разу. Вже з десяток разів…».
Дорогу, якою рухається траурний кортеж, часто встеляють живими квітами. Їх або розкладають заздалегідь по одній квітці чи букету посеред дороги, або ж, стоячи навколішки, кидають під колеса кортежу.
Це також давня українська традиція. Про те, що дорогу, якою несли домовину Тараса Шевченка до Чернечої гори в Каневі, було вкрито живим віттям, свідчать спогади очевидців перепоховання поета у травні 1861 року. Шлях траурної процесії нагадував зелений килим.
Одночасний похорон: братство у скорботі
Колективне відспівування за участю трьох, п’яти, семи, дванадцяти священиків та єпископів, а також одночасний похорон двох чи кількох загиблих воїнів стали характерною ознакою воєнного часу. З цього приводу поет Борис Гуменюк 29 листопада 2014 року записав у своєму воєнному щоденнику “Блокпост”: “Життя потрібно прожити так, щоб коли ти помреш, молитви над тобою читали три десятки священників і митрополит, в останню путь несли тебе на руках побратими, а попрощатися з тобою прийшла половина міста”.
Долученість усієї спільноти: вшанування героїв
Після Революції Гідності утвердилася традиція відспівувати героїв на головних площах міст, зокрема на Майдані Незалежності в Києві. Перед відспівуванням або після нього проводяться жалобні мітинги, що є виявом особливої шани та підтримки. Практикуються також відспівування у катедральних соборах різних конфесій. Окрім цього, відбуваються масові процесії, в яких беруть участь тисячі людей, що зустрічають і проводжають героїв до місця прощання та поховання. Такий резонансний похорон свідчить про залученість усієї спільноти і є надзвичайно важливим для родини. Усіх загиблих захисників та захисниць вважають героями.
У наш час у медіа та соціальних мережах активно поширюють фото та відео похоронів загиблих. Під такими публікаціями люди висловлюють свої співчуття рідним, висловлюють шану військовим та висловлюють віру в перемогу.
Оплакування: відродження давньої традиції
Наприкінці XX століття спостерігалося згасання голосильної традиції. Однак, починаючи з 2014 року, вона відродилася у всій своїй багатогранності.
Як свідчать фото- та відеоматеріали, голосять матері, дружини, сестри, діти, часто — вся родина протягом усього похорону. У голосіннях використовуються як традиційні, так і новоутворені словесні формули. Часто трапляється, що людина, яка не є носієм усної традиції, інтуїтивно вдається до раніше відомих форм оплакування: “мій синочку”, “мій соколику”, “як я тебе тут залишу”, “забери мене з собою”, “я не хочу без тебе жити”, “я хочу до тебе”, “пробач, що тебе не вберегла”.
Похорон воїна Артемія Димида у Львові, 21 червня 2022 року
Фото: Катерина Москалюк <p>Похорон воїна Артемія Димида у Львові, 21 червня 2022 року</p>
Голосіння розпочинається від моменту отримання звістки про загибель і триває під час похорону та поминальних днів. У ньому розкривається історія життя та подвиг загиблого. Хоча зміст цих голосінь може бути не цілком традиційним, проте структура тексту, інтонація та мелодика плачу, поза голосильниці, а також вся природа її обрядодійства та поведінки глибоко закорінені в локальну традицію конкретного регіону.
Новою формою голосильної традиції, що зароджується на наших очах, є створення та публікація в соцмережах віршів матерів, дружин, коханих, звернених до загиблих героїв. За поетикою це римовані голосіння.
Музичний супровід: від маршів до народних мотивів
На похороні військовослужбовців грає військовий духовий оркестр, сурмач, сигналіст-барабанник. Під час зустрічі траурного кортежу, церемонії прощання, руху похоронної процесії та на кладовищі виконуються різні жалібні мелодії: класичні траурні марші, “Мелодія” Мирослава Скорика, “Пливе кача”, шевченківські пісні та авторські твори сучасних композиторів. Це зближує похорон військовослужбовців із сучасним міським похороном.
Під час похорону загиблих захисників все частіше використовують народні музичні інструменти: бандуру, скрипку, ліру, трембіту, сопілку, флейту, лютню.
Окрім традиційних псалмів у виконанні церковних хорів, на похоронах військових нерідко звучать козацькі, чумацькі, стрілецькі, повстанські та інші жалібні й патріотичні пісні та гімни. Це, зокрема, “Ой на горі вогонь горить”, “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали” та інші. Тарас Компаніченко, музикант і військовослужбовець 241-ї ОбрТрО, часто співає на похоронах загиблих під акомпанемент бандури. Цей спів виконує психотерапевтичну та об’єднавчу функцію.
Виконання народних пісень під час похорону відоме з козацьких часів. Так було на похороні Тараса Шевченка, Василя Стуса та інших представників української інтелігенції. Отже, ми спостерігаємо не лише реконструкцію, а й актуалізацію козацької пісенної традиції в сучасному побуті під час похорону цивільних та військових.
Трапеза: традиції та сучасність
У сільській традиції поминальний обід готували в домі покійника і там же його споживали. Подібної традиції наприкінці XX століття дотримувалися і в містах: гостей садили за стіл у квартирі померлого. Однак останніми десятиліттями все частіше замовляють у кафе та ресторанах.
Обід у ресторані відбувається за усталеною схемою: молитва перед їжею та після, послідовність страв, дотримання поведінкових норм, обдарування учасників трапези. Перед портретом загиблого на окремому столику запалюють свічку і ставлять склянку з водою, накриту скибкою хліба.
Ще одним важливим елементом традиційного похорону було виконання церковними співаками під час обіду релігійних пісень та псалмів. У сучасному міському побуті, і на похоронах загиблих воїнів, жалобні та поминальні пісні й псалми функціонально замінили ритуальні промови, де, як і під час церемонії прощання, згадують загиблого та розповідають про зворушливі епізоди його життя.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- військо
- етнографія
- смерть
Заново відкритий Володимир Івасюк
Детальніше
Олександр Фільц: “Усвідомлення своєї смертності – найсильніший мотор для людства”
Детальніше
Молебень на Маковія. Галина Пагутяк
Детальніше
“Тільки добре ознайомлений знає, що тут лежить Франко”. Спогад про могилу Каменяра
Детальніше
Інакше дитинство
Детальніше
Сім найбільших авіатрощ в українському небі
Детальніше
Земні справи і спасіння душі
Детальніше
“Намет”, або Як бойки ховали самогубців. Галина Пагутяк
Детальніше
Про заповіти міщан та шляхти | Наталія Білоус
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця стаття надає глибоке розуміння того, як українське суспільство адаптує поховальні традиції до умов війни, зберігаючи зв’язок із минулим та створюючи нові форми вшанування пам’яті полеглих. Для читача це можливість краще зрозуміти глибинні процеси, що відбуваються в країні, та виявити повагу до тих, хто захищає нашу свободу.