Крим функціонує як важливий тиловий центр російських військових дій, що зумовлює українські атаки на транспортні артерії. Аналіз ситуації в Карабаху свідчить: територія втрачає свою роль інструменту Москви, коли контроль над її логістикою послаблюється.
Російська Федерація використовує окупований Крим не лише як захоплену територію, але й як надійну логістичну базу для ведення бойових дій на південному напрямку. Залізничні та автомобільні шляхи постачання забезпечують військове угруповання пальним, боєприпасами та технікою. Без ефективного функціонування цих комунікацій військова інфраструктура півострова значно втрачає свою боєздатність. Саме тому українські удари спрямовані на підрив системи логістики, а не лише на окремі військові об’єкти. Досвід конфлікту в Карабаху надає ширшу перспективу: територія перестає бути інструментом впливу Москви, коли вона втрачає здатність контролювати потоки постачання та підтримувати встановлений нею порядок. Про це повідомляє видання “Телеграф”.
Детальніше про стратегію
З початку 1990-х років Москва створювала подібні центри впливу на пострадянському просторі:
- Придністров’я – з 1992 року;
- Абхазія та Південна Осетія – після російсько-грузинської війни 2008 року;
- Крим та частина Донбасу – з 2014 року;
- Карабах – з 1991 року, де після Другої карабаської війни російська присутність була закріплена введенням “миротворчих” сил.
Скрізь простежується схожий сценарій: затяжні конфлікти, які розпалюються та використовуються Росією; лояльні до Кремля місцеві адміністрації; власні військові контингенти як гарантія лояльності. За понад тридцять років ця система дала збій лише одного разу – у вересні 2023 року, коли Азербайджан за добу повернув собі контроль над Карабахом, позбавивши Москву її стратегічного плацдарму.
У Карабаху Росія відігравала роль незамінного арбітра, і ця роль донедавна здавалася непохитною. Тристороння угода від листопада 2020 року дозволяла Кремлю розміщувати в регіоні до двох тисяч військовослужбовців, а ключові посади в невизнаній “Нагірно-Карабаській Республіці” обіймали особи, тісно пов’язані з Москвою. У 2022 році “державним міністром” став Рубен Варданян, якого називають “гаманцем Путіна”. Цей мільярдер раніше очолював інвестиційну компанію “Трійка Діалог”, через яку, за даними розслідувань OCCRP, роками здійснювалися неофіційні платежі наближеним до Кремля особам. Таке призначення чітко сигналізувало про наміри Москви не просто бути присутньою, а міцно закріпитися в регіоні.
Розв’язка подій настала стрімко. 19-20 вересня 2023 року азербайджанська армія за один день подолала оборону сепаратистів, “НКР” оголосила про саморозпуск, а її керівництво разом із Варданяном опинилося в бакинському слідчому ізоляторі. Російські “миротворці” не втрутилися, і вже в червні 2024 року вони достроково залишили регіон. Росія настільки послабила свої позиції та втратила важелі впливу, що навіть Єреван, традиційний союзник Москви, почав активно налагоджувати зв’язки з Європейським Союзом.
Припинення постачання не означає автоматичного звільнення Криму, проте це суттєво послаблює одну з ключових опор російської окупації. Чим складніше Росії забезпечувати півострів необхідними ресурсами, тим менше у неї можливостей використовувати його для проведення операцій на півдні України. Україна ставить за мету змінити роль Криму: перетворити його з російської бази підтримки на джерело постійних витрат та небезпек для агресора. У цьому полягає стратегічний сенс ударів по транспортній інфраструктурі півострова.
Порада від АіФ UA:
Ця інформація допомагає зрозуміти стратегічний підхід України до звільнення окупованих територій. Зосередження на логістичних ланцюгах ворога, а не лише на окремих об’єктах, є ефективним способом виснажити його ресурси та позбавити можливості вести війну. Це дає розуміння, як саме військове командування працює над послабленням противника, що може бути корисним для загального розуміння ситуації.