12 січня в Києві провели в останню путь 20-річного розвідника з 3-ї ОШБр Кирила Руденка, з позивним Козир, який поліг 11 грудня 2025 року на Донеччині. Він повернувся з США на Батьківщину, щоб боронити країну.
12 січня у столиці відбулося прощання з розвідником 3-ї окремої штурмової бригади Кирилом Руденком, відомим за позивним Козир, повідомляє УНН.
Юнак віддав життя у 20-річному віці, через місяць після відзначення свого ювілею. Кирило був киянином. Зростав на Позняках, потім проживав у США, де здобував освіту у школі. Але незадовго до повноліття вирішив повернутися до України. Він ухвалив свідоме рішення – стати військовим, стояти на захисті своєї держави.
Найближчі люди згадують його як особистість без зовнішнього героїзму. Спокійний, витриманий, не говорив зайвого і не шукав простих рішень – діяв так, як вважав за правильне. Після військового навчання в тилу Кирило у 19 років з власної волі приєднався до 3-ї ОШБр, до розвідувального відділення Hatred.
11 грудня 2025 року Кирило героїчно загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання. Для товаришів по зброї Кирило був людиною, на яку можна було покластися без жодних сумнівів. У розвідці цінували його самовладання, невибагливість, пильність до деталей і бездоганну точність. Він працював тихо, без вигадок, усвідомлюючи вартість помилки – людське життя.
Один із побратимів пригадує випадок з навчань: складний підйом у горах, короткий перепочинок, вечірнє небо. Кирило лежить на наплічнику і читає англійську історичну книгу. У цьому моменті – весь він: незворушність, зосередженість, внутрішня велич.
Разом із Кирилом загинув його товариш і соратник – воїн Ярослав Коротчин із позивним Адвокат. Для їхнього підрозділу це була подвійна втрата, яка трансформувалася в історію братерства, закарбованого не словами.
“Такі люди формують прийдешні покоління навіть після своєї смерті”, – говорять побратими. Про Кирила говорять не як про символ, а як про взірець для наслідування. Він не жадав героїчного образу – він просто був ним. Пам’ять про нього житиме з тими, хто боронить нас й надалі, і з тими, хто тільки починає робити усвідомлений вибір. Батько Кирила наразі теж на передовій – служить у стрілецькій бригаді.
“Безмежно пишаюся тобою, сину!”
Кирило був відважним і завзятим. Надзвичайно сміливим, набагато відважнішим за мене
– розповідає про сина Андрій Руденко.
Чоловік ділиться спогадами про захоплення сина історією України, туристичними походами, навчаннями.
Кирило був тямущим, багато читав, щоб поглиблювати світогляд. Вже у 14-15 років з ним було цікаво вести розмови, оскільки на факти він дивився всебічно
– додає Андрій Руденко.
Ще до початку повномасштабної агресії Андрій Руденко, який в той час ніс службу у спецпідрозділі патрульної поліції, відчував – великої війни не уникнути.
Він подбав про безпеку Кирила та відправив його до матері у США. Однак не минуло й року, як син повернувся.
Кирило мав змогу там залишитися, адаптуватися, мати забезпечене життя. Але йому було вкрай важко перебувати за кордоном, в той час, коли його держава змагається за незалежність. Тому Кирило знайшов роботу, накопичив на квиток і за декілька тижнів до свого 18-річчя повернувся в Україну
– додав Андрій Руденко.
Минулого літа Кирило прийняв рішення приєднатися до лав 3-ї окремої штурмової бригади.
Ми постійно підтримували зв’язок. Я намагався допомогти технікою, ділився досвідом, а ще пропонував перейти в інший підрозділ, щоб менше наражатися на небезпеку… А він мені відповідав: “Все гаразд, все чудово”. Був щасливим у своїй команді, тому що відчував, що може зробити щось важливе для країни
– додає батько.
Андрій Руденко говорить, що якби мав можливість ще раз поспілкуватися із сином, то сказав би, що дуже сильно ним гордиться.
Відверто кажучи, я вважаю, що він був у всьому кращим за мене. Кирило набагато краще і змістовніше прожив це життя. Воно у нього було захопливим та насиченим. Я дуже сильно ним пишаюсь і єдине – хотів би ще хоч раз його обійняти
– підсумував чоловік.
Кирило Руденко — назавжди в строю! (11.11.2005 — 11.12.2025) Фото: Юлія Цішкевич
