09:44 сьогодні, 21 серпня 2026
Юрій Щербак, видатний письменник, політик і дипломат, один із ключових творців відносин України зі Сполученими Штатами у 1990-х роках, продовжує залишатися авторитетним експертом у цій галузі. В ексклюзивному інтерв’ю він ділиться своїми поглядами на загрозу глобального конфлікту, знамениту “Chicken Kyiv speech”, Будапештський меморандум, роль української діаспори та політичні реалії сучасності. Пан Юрій, який обіймав посаду Посла України у США з 1994 по 1998 рік, розкриває важливі аспекти української зовнішньої політики.
Ця стаття була вперше опублікована у виданні “Локальна історія”, присвяченому 90-м рокам.
Наталія Терамае
журналістка
Детальніше
Напередодні “Великого Вибуху”: Роздуми про Третю світову війну
Наш діалог з паном Юрієм відбувається онлайн, адже він зараз мешкає і працює у Варшаві. Дипломат одразу ділиться знаковою новиною:
— У травні вийде моя фундаментальна праця “Третя світова війна України” українською та англійською мовами. Це не суто історичне чи наукове дослідження, а скоріше збірник роздумів, спогадів та аналітичних оцінок. У ній я розглядаю роль України в Першій, Другій світових війнах, а також у Третій, яка, на мою думку, вже розпочалася і, на жаль, може завершитися “великим вибухом”. Цей конфлікт, не дай Боже, буде пов’язаний із роллю Росії, яка завжди була ворожою до України. Книга містить мої найактуальніші статті, опубліковані на сайті “Незалежний Медіа Форум”.
— Пане Юрію, що ви маєте на увазі під “великим вибухом”, яким, на вашу думку, може закінчитися Третя світова війна?
— “Великий вибух” — це, найімовірніше, глобальний ракетно-ядерний конфлікт, який може охопити близько 95% населення Землі. Війни я порівнюю з вулканами: неможливо точно передбачити їхній розвиток та наслідки. Я переконаний, що Путін розпочав Третю світову війну, в яку вже втягнуто весь світ. Наслідки залишаються невідомими. Ми бачимо спалахи конфліктів на Близькому Сході, в Азії, Європі, і не виключаю можливості конфлікту в Америці. Це все ланки єдиного процесу. Такої думки дотримуються багато аналітиків, зокрема й американські, які вважають це початком глобальної війни.
Юрій Щербак
Усі фото: Валентин Кузан <p>Юрій Щербак</p>
Можна провести паралель із Другою світовою війною, яка фактично розпочалася з агресії Японії проти Китаю у 1930-х роках, а потім перекинулася до Європи, охопивши Іспанію та Німеччину. Цей процес не був миттєвим; Друга світова війна розпочалася не 1 вересня 1939 року, а значно раніше.
— Зважаючи на логіку розвитку військових конфліктів, чи можливо спрогнозувати, коли може статися вирішальний удар?
— Це надзвичайно складно. До приходу Трампа американські аналітики прогнозували, що війна між Сполученими Штатами та Китаєм може розпочатися десь у 2030-х роках. Однак я вважаю, що це може статися й раніше. Назвати конкретну дату важко. Так само складно прогнозувати можливий напад Росії на Польщу та Литву з метою створення сухопутного коридору до Калінінградської області.
— Як ви оцінюєте наслідки заяв Дональда Трампа щодо Ґренландії?
— Очевидно, що Ґренландія є ключовим елементом майбутніх конфліктів, і бажання Америки контролювати цю територію є зрозумілим. Однак імперські методи, подібні до тих, що він пропонував, є неприйнятними. Ґренландія є надзвичайно важливою геостратегічною точкою, адже майбутні конфлікти можуть розгорнутися в Арктиці, де вже тривають інтенсивні підготовчі заходи з усіх боків.
Без України Росія ніколи не відновиться як імперія
— 1990-ті роки можна характеризувати по-різному, залежно від віку, ретроспективного погляду та соціального статусу. Яким було це десятиліття для вас? Чи змінилося ваше ставлення до того періоду з часом?
— 1990-ті роки — це епоха глобальних історичних змін. Я мав добрі стосунки зі Збіґнєвом Бжезінським, якому присвятив свою книгу “Вбити імперію зла”, що вийшла у Києві у 2024 році. Він був для мене важливим учителем і своєрідним гуру.
Бжезінський виокремлював три найважливіші події XX століття: Першу світову війну та розпад великих імперій (Австро-Угорської, Османської, Німецької, Російської); Другу світову війну та повоєнний світовий порядок, встановлений у Ялті та Потсдамі; та 1990-ті роки, що ознаменувалися розпадом Радянського Союзу. В одній із наших розмов Бжезінський наголосив, що ключовим є не сам розпад СРСР, а відновлення незалежності України. Він слушно вважав, що без України Росія ніколи не зможе відновити імперський статус. Лише підкоривши Україну, Москва автоматично стає імперією. Саме це ми спостерігаємо сьогодні: боротьбу за виживання українського народу, який протиставляє свою свободу імперським амбіціям “Московської імперії зла” на чолі з Путіним.
— У 1994 році ви стали Послом України у США та брали активну участь у розбудові українсько-американських відносин. Будапештський меморандум було підписано на початку вашої каденції. Розкажіть про атмосферу, що панувала довкола підписання, та про роботу посольства у ті роки. Якими були українсько-американські відносини тоді?
— Хочу поділитися історією, яка раніше не оприлюднювалася. На початку 1980-х, за часів Андропова, у Радянському Союзі панувала атмосфера похмурого повернення до сталінізму. Я тоді належав до Спілки письменників та Спілки кінематографістів, мої фільми демонструвалися, і я мав непогані прибутки. Формувалася група для поїздки до Голлівуду, куди я подав заявку, сплативши значну суму. Однак один співробітник КДБ почав тиснути на мене, заявивши, що я не поїду до Штатів, якщо не погоджуся співпрацювати. Я відмовився, і поїздка зірвалася. Це було прикро, адже я мав повне право на цю поїздку.
Вже будучи послом в Ізраїлі, у 1994 році мене викликали до Києва. Виходячи з будівлі на Банковій, де тодішній Президент Кучма повідомив про моє призначення послом до США, і йдучи бульваром Шевченка, я зустрів того самого кадебіста. Він, уже в жалюгідному стані, сказав: “Ну, такий був час. Вибачте, будь ласка”.
Я прибув до Сполучених Штатів напередодні візиту Леоніда Кучми. Американська сторона вже втратила довіру до Кравчука і робила ставку на нового президента, якого вважала прагматиком. Кучма користувався повагою через його діяльність на посаді директора “Південмашу”.
До речі, у 1992 році я був у складі делегації, яку очолював Кравчук, що відвідувала США. Кучма сидів попереду мене, і я не знав, хто це. Він був трохи невзрачний, але дуже бурхливо реагував на чистоту та порядок навколо. Коли ми відвідали центр управління космічними польотами в Х’юстоні, лише двох осіб запросили на шатл: Кравчука та Кучму. Я тоді запитав: “А хто це такий?” Мені відповіли: “Ти що, не знаєш? Це Кучма, знаменитий директор “Південмашу”!”
Отже, я прибув до США у листопаді 1994 року, за день до приїзду Кучми. Вручив вірчі грамоти Біллу Клінтону, який прийняв мене разом із дружиною та донькою. Клінтон був неймовірно харизматичною людиною, справжнім актором. Його називали “тефлоновим хлопчиком” за його м’якість. Все проходило чудово.
Потім приїхав Кучма. Тоді було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва, а згодом — Будапештський меморандум. Ці документи розробляв заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий, якого вважали серйозним фахівцем з міжнародного права. Йому допомагали наші дипломати та Костянтин Грищенко — особа, яка тепер вважається зрадником України, колишнім міністром закордонних справ, фактично російським агентом, який, ймовірно, переховується в Сполучених Штатах.
У Будапештський меморандум, який викликав справедливу критику, було закладено пункт про проведення спільних консультацій та розробку заходів у разі порушення інтересів України. Однак рівень, формат та конкретні заходи цих консультацій залишалися невизначеними. Це дивно, зважаючи на здатність американців детально розробляти угоди. Натомість, нещодавно вони запропонували 56-сторінкову угоду щодо наших природних багатств. Хоча цей документ певною мірою перегукується зі статтею 5 статуту НАТО, яка передбачає консультації перед активацією військової машини Альянсу у випадку агресивних дій.
Саме з цього починалася моя діяльність у США. Ми перебували у піднесеному настрої, адже це було перше державне прийняття для Президента України. У Вашингтоні проводилися пишні заходи. Я був другим послом. Першим був Олег Білорус, який заклав матеріальну базу посольства, придбавши історичні будівлі. Зокрема, ту, де Джордж Вашингтон підписав указ про створення округу Колумбія. Я мав честь оформити ту історичну кімнату. Ми також відвідали Музей Вашингтона, де нас тепло зустріли.
З перших днів роботи ми були націлені на побудову міцного стратегічного союзу між Україною та Сполученими Штатами. Багато українських дипломатів керувалися формулою Миколи Хвильового “Геть від Москви!”. Це не афішувалося, адже всі боялися конфліктувати з великою Москвою. Президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, прем’єр-міністр Євген Марчук та тогочасна політична еліта підтримували курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Тоді ще не йшлося про членство в НАТО, адже в Україні панували посткомуністичні настрої та значний вплив промосковських сил.
Чому Америка не бажала розпаду СРСР
— Якою була особливість американської політики щодо України в той час?
— Американці часто робили помилки в оцінках, керуючись своїми ідеалістичними та релігійними поглядами. Вони створили міф про те, що Росія, скинувши комунізм і привівши до влади Єльцина, повністю позбулася імперського шовінізму та комуністичних гріхів і стала на шлях демократії.
Я був добре знайомий з послом США в Україні Вільямом Міллером. Під час нашої останньої зустрічі у Вашингтоні, коли мені вручали міжнародну премію Антоновичів, він сказав: “Юрію, ти не уявляєш, що тут відбувається. Це справжній фашизм”. Це було за президентства Трампа.
Вершиною моєї діяльності в США вважаю створення комісії Кучма–Ґор, яка мала чотири підкомісії. До речі, з Альбертом Ґором ми познайомилися ще тоді, коли я був народним депутатом СРСР. Сенатор Ґор приїхав до Москви, і я розповідав йому про наслідки Чорнобильської катастрофи та екологічну ситуацію в Україні. Тоді я також прогнозував, що Україна стане незалежною. Він мені не повірив. Пізніше, коли ми зустрілися у Вашингтоні, він згадував: “Це той чоловік, який передбачив незалежність України”.
Комісію було створено у 1998 році. Саме тоді почалася наша серйозна співпраця. Сполучені Штати поступово розчаровувалися в Росії, бачачи, які фашистські сили керують цим хворим механізмом, що мріяв про втрачену велич Червоної імперії. Спочатку американська політика була “Russia first”.
Тоді США дали чіткий сигнал, що Україна не належить до сфери російського впливу. Я б хотів, щоб ця ситуація залишалася незмінною, і щоб Сполучені Штати ніколи не зрадили Україну. Однак, спостерігаючи за діями Трампа та його команди, я не завжди в цьому переконаний.
— Як слід оцінювати промову Буша-старшого, відому як “Chicken Kyiv speech”, коли він закликав не йти шляхом сепаратизму?
— Згадаємо, чим була Україна в Радянському Союзі. Вона не була суб’єктом геополітики, а колонією, поневоленою СРСР. Хто з українців до 1991 року був геополітиком? Ленін, Троцький, Сталін, Пілсудський, Молотов, Хрущов, Гітлер, Черчилль, Брежнєв. Але жодного українського лідера. При цьому всі, включно з Черчиллем та Гітлером, усвідомлювали важливість України. Однак ніхто не сприймав Україну як самостійну частину Радянського Союзу.
Раптом перед новоствореною незалежною країною постали колосальні геополітичні виклики. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Євген Марчук, Іван Плющ, Анатолій Зленко та багато інших політиків, зокрема Геннадій Удовенко, Борис Тарасюк, Антон Бутейко, Сергій Комісаренко, усі вони, об’єднані в Міністерстві закордонних справ, розуміли: незалежність України буде забезпечена лише шляхом її інтеграції до європейського та євроатлантичного світу.
Я пишаюся тим, що був послом, який закладав основи нашої співпраці. Згодом були відступи, скандали з магнітофонними записами в кабінеті Кучми, охолодження відносин. Але ми подолали ці труднощі, і на новому етапі укладали угоди про стратегічне партнерство між Україною та США. Це тривало до приходу команди Трампа.
Щодо промови Буша… Я зустрічався з ним у 1996-1997 роках у його маєтку в Х’юстоні, де також познайомився з його синами. Ми спілкувалися дві години. На той час він вже активно підтримував незалежність України. Насправді, проти незалежності України виступали державний секретар Джеймс Бейкер та радник президента з національної безпеки генерал Брент Скоукрофт. Вони вважали це небезпечним через велику кількість ядерної зброї в Україні, і не хотіли появи ще однієї ядерної держави. Це була головна причина, чому американці не бажали розпаду Радянського Союзу.
Горбачов благав Буша про допомогу та підтримку як лідера Радянського Союзу, обіцяючи підписати союзний договір. За таких умов Буш написав свою промову. Варто зазначити, що Горбачову дуже не сподобалася ідея візиту Буша до Києва.
Більше про розпад СРСР та ядерне роззброєння України читайте у книзі “Бомба у спадок” Мар’яни Буджерин.
Придбати книгу можна в онлайн-крамниці видавництва.
Української діаспори в її єдності вже давно немає
— Як би ви оцінили роль української діаспори у підтримці України?
— Діаспора відіграла надзвичайно важливу роль. Українці в США традиційно підтримували республіканців, яких вважали більш антикомуністичними порівняно з демократами. Мої знайомі розповідали, як напередодні референдуму про незалежність України (1 грудня 1991 року) до Буша звернулася делегація української діаспори. Вони дали зрозуміти, що українська громада не підтримуватиме його, якщо він не підтримає Україну. Тодішній міністр оборони Дік Чейні, який тепло ставився до України, погодився з делегацією. Буш пообіцяв підтримку. 27 листопада 1991 року він заявив, що у разі позитивного результату референдуму та виходу України зі складу СРСР, США визнають Українську державу. Це мало величезний вплив на вибір українського народу, який відчув, що Америка стоїть поруч.
— Якою була подальша участь діаспори у лобіюванні українських інтересів? Сьогодні ми знаємо про Вікторію Спартц, яка, хоч і має українське коріння, працює проти України.
— Єдиної української діаспори вже давно не існує. Перше покоління відійшло у минуле. Друге, повоєнне, поступово зникає. На сьогоднішній день це вже четверта чи п’ята хвиля імміграції, переважно із західних регіонів України. Ці люди підтримують Україну, проводять масові заходи. Ми їм дуже вдячні, але загалом діаспора трансформувалася.
Пані Спартц, на мою думку, є прикладом нещасливої людини. Водночас, її діяльність відображає позицію частини діаспори, яка категорично виступає проти нинішнього керівництва України (Єрмака-Зеленського), вважаючи його некомпетентним. Ці представники діаспори ведуть боротьбу проти політичного керівництва України, що фактично означає боротьбу проти самої України. Бо на сьогоднішній день важко (хоча й можливо) відокремити погляди керівної групи від національних інтересів України.
— Чи є українці в США, які, голосуючи за звичкою за республіканців, призвели до влади Трампа, і чи несуть вони певну відповідальність за цей вибір?
— А хіба українці не помилилися, обираючи Зеленського? Цілком недосвідчену людину, яка не була готова керувати українською державою.
У демократичному таборі перспектив не було. Байден, людина похилого віку, не ухвалював рішень, був хворим. Спостерігалася інфляція. Трамп же, з його популістськими обіцянками (“Я все вирішу, я все зроблю, я принесу вам щастя та достаток”), обіцяв знизити податки та подолати бюрократію. Трамп прийшов не тому, що народ йому повірив. Тепер народ буде розчарований, бо грошей бракуватиме. Люди відкладають кошти на освіту дітей, на охорону здоров’я, а тим часом пенсійні фонди зменшуються. Це дуже серйозно. За часів Байдена економіка була на вершині. А тепер через тарифні війни вона піде під укіс.
Стратегічна важливість Ізраїлю
— У 1992-1994 роках ви обіймали посаду посла в Ізраїлі. Чи бачила Україна стратегічну важливість співпраці з цією країною?
— Готуючись до нашої розмови, я переглядав свою промову у Верховній Раді України у 1990 році, коли розроблялася Декларація про державний суверенітет. Тоді я стверджував, що з точки зору міжнародного права, Україна є “напівдержавою” з чвертю суверенітету. Наші кандидати на посаду прем’єр-міністра навіть не торкалися зовнішньої політики. Де таке бачено? Я наголошував на необхідності встановлення дипломатичних відносин з усіма сусідніми країнами, зі Сполученими Штатами, Канадою та Ізраїлем. На той час в Ізраїлі проживало від 300 до 500 тисяч українських громадян єврейського походження.
Ізраїль — це окрема історія. У своїй книзі “Україна в епоху війни та миру” (2020 рік) я присвятив цілий розділ тому, що Україні варто перейняти військовий та політичний досвід Ізраїлю. Україна рухається до створення суспільства, яке житиме в умовах постійної війни з Росією. Росія не зникне з наших кордонів, незалежно від того, як буде вирішено поточну проблему. На неї чекають серйозні випробування: криваві революції, контрреволюції, громадянська війна.
В Ізраїлі я багато чому навчився. Вперше побачив там дрони, винайдені ізраїльтянами. Сьогодні дрони відіграють вирішальну роль у війні. Проте наші корумповані чиновники їздили туди, щоб обирати рожеві унітази чи домовлятися про фінансові оборудки, а не дбати про національні інтереси України. Ізраїльтяни пропонували нам перспективні військово-промислові проєкти. Наші ж запитували: “А що я з цього матиму?” Ось така була ситуація.
— Як ви потрапили на дипломатичну службу?
— У 1991 році я був міністром охорони навколишнього середовища України і брав участь у першому екологічному саміті в Ріо-де-Жанейро, який зібрав 102 країни. Делегацію очолював голова Верховної Ради Іван Плющ. Ми зустрічалися з президентами та прем’єр-міністрами. Плющ тоді відзначив моє володіння англійською та комунікативні навички.
Згодом на Кравчука чинився значний тиск з боку атомного лобі, щоб усунути мене з посади міністра. Ми домовилися про припинення будівництва атомних електростанцій в Україні. А куди направляти політичних опонентів? На дипломатичну роботу. Мені запропонували три країни. Я обрав Ізраїль. Чому? Як депутат Верховної Ради Радянського Союзу, я відвідував Ізраїль, щоб оцінити перспективи відновлення дипломатичних відносин. Нас там чудово приймали. Я побачив зовсім іншу країну, ніж ту, яку показували по телевізору. Це була перспективна, стратегічно важлива для нас країна. Тому я наполягав на відновленні дипломатичних відносин з Ізраїлем. Так я і потрапив на дипломатичну службу.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- інтерв’ю
- незалежність
- срср
- сша
“Більшість підозрюваних виїхала до Росії”, — Євгенія Закревська про суд над убивцями Небесної сотні
Детальніше
Заново відкритий Володимир Івасюк
Детальніше
Анастасія Левкова: “Є запит на тексти про інший Крим — Крим, якого не знали”
Детальніше
“Сучасний Шевченко — це культ здорової людини”, — Михайло Назаренко
Детальніше
Середньовічний лицар на війні
Детальніше
Юрій Юзич: “У 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами”
Детальніше
“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько
Детальніше
“Щоби любити країну, не треба вигадувати про неї”, — Андрій Оленич
Детальніше
“В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у тих містах обнадіює”, — ізраїльський фотограф Едуард Капров
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця розмова з Юрієм Щербаком дає глибоке розуміння складних історичних процесів, що формували сучасну Україну, особливо в контексті її відносин зі Сполученими Штатами. Аналіз політики 90-х, а також сучасних викликів, допомагає краще усвідомити поточну геополітичну ситуацію та роль України у світі.