Про цю “руськощелепну кісту” вже висловилися майже всі, і мене це тішить, бо така реакція вкотре показує, що українське суспільство не втратило пильності навіть в умовах війни.
Коли мені пишуть: “Навіщо ви знову тягнете їх в інформаційний простір?”, я хочу нагадати, що саме так працює інститут репутації. Якщо людина виходить на величезну аудиторію і вивалює туди “гору лайна”, суспільство має на це реагувати, давати оцінку та створювати відповідні наслідки. Мовчання не позбавляє таких персонажів майданчика, воно просто залишає їхні слова без відповіді.
Ми живемо посеред інформаційно-когнітивної війни, у якій Росія б’є по нашому інформаційному простору так само системно й масовано, як по наших містах: виснажує, дезорієнтує, підміняє причини й наслідки та знову й знову намагається переконати світ, що проблема не в російській агресії, а в якихось “неправильних українцях”.
І тут, наче за вказівкою, повиповзали наші “корисні дурники”, які у 2022 році швиденько мімікрували під українців, познімалися у вишиванках, поспівали кілька українських пісень, заробили на “незламності”, а тепер так само синхронно раптом заговорили про “концтабір”, перейшли на російську й побігли розповідати російськомовній аудиторії, як їх “ущемляють і хейтять” українці.
Окремо хочу звернути увагу на те, до кого пішла ця пара. Не в українське медіа, щоб пояснитися перед суспільством, яке десятиліттями давало їм сцени, етери, гроші та популярність, а до російської журналістки Каті Гордєєвої в один із найбільших російськомовних YouTube-проєктів.
Потап із Каменських чудово розуміли, куди йшли, якою мовою говоритимуть і хто почує їхні “всраті історії” про “патріотизм своєй сємьї” та організм, який “відторгає українську”. Вони пішли не пояснюватися перед українцями, а продавати російськомовному інформаційному простору зручну для себе версію, у якій винні не ті, хто напав на Україну, а Україна, яка після нападу насмілилася вимагати від своїх публічних людей хоча б мінімальної відповідальності.
Особливо прекрасна, звісно, історія Насті, яка в дитинстві жила в Італії, чудово вивчила італійську, хвалилася своїм італійським акцентом, за чотири місяці опанувала іспанську й давала нею інтерв’ю. Але щойно почала говорити українською, її організм раптом не витримав: вилізла кіста й зник голос!
Тобто з усіма іншими мовами організм якось домовився, а від мови країни, де вона народилася, на сценах якої побудувала всю свою кар’єру та стала відомою, почав її буквально відторгати. І я навіть не знаю, що тут огидніше: цинізм, тупість чи готовність власним ротом подарувати російській пропаганді тезу, яку там навряд чи змогли б сформулювати настільки вдало.
Потап тим часом заспокоює себе тим, що весь хейт існує лише в інтернеті, де сидять якісь боти й озлоблені люди, а наживо його нібито всі люблять, усміхаються й чудово зустрічають. Очевидно, “озлоблені люди” – це ті, хто п’ятий рік живе під обстрілами, служить без ротацій, ховає близьких, виховує дітей під сиренами та продовжує працювати в Україні, поки Потап за кордоном “героїчно годує сім’ю”, наче мільйонам українців свої родини годувати не потрібно.
Тому я дуже сподіваюся, що після цього інтерв’ю репутація наздожене цих “мразей” уже не лише в коментарях. Що їм більше не дадуть жодної української сцени, жодного етеру, жодного фестивалю, жодної рекламної інтеграції, а люди, які зустрінуть Потапа на вулиці, перестануть усміхатися, фотографуватися й допомагати йому підтримувати казку про всенародну любов.
Якщо твій організм відторгає українську мову, український культурний простір має повне право відторгнути тебе.
Бо справжня кіста в цій історії сидить не в голосових зв’язках Насті Каменських. Справжня кіста – це весь цей постколоніальний малоросійський шоу-бізнес, який не може комфортно існувати ніде, крім російського стійла.
І цю кісту з української культури та сцени давно час видалити остаточно.