Українсько-польські дебати не вщухають, тож варто подивитися на проблему з іншого ракурсу. Перш за все, не слід заперечувати знищення цивільного польського населення — це був воєнний злочин, і його потрібно визнати. Друге — не можна порівнювати кількість жертв. Вбивство одного поляка через його національність, як і одного українця, — це вже забагато. Навіть одна невинна жертва є неприпустимою. Вбивства дітей і цивільних не мають виправдання з жодного боку, і жодні цифри не можуть зняти відповідальність з жодної зі сторін.
Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв ми не порівнюємо, то очевидно, слід шукати причини цього насильства. У частині польського публічного дискурсу українське насильство 1943 року подається як вихідна точка, після якої польські дії розглядаються як відповідь. Однак, відлік починається не там. Цьому насильству передували десятиліття державного тиску на корінну більшість, що й призвело до ескалації, яка зрештою стала обопільною.
Зустрічаються коментарі про співіснування двох народів на одній землі. Але землі, які обидва народи вважали своїми, були не Волинь та Східна Галичина. Зона справжнього переплетення двох народів, приблизно співмірних за кількістю, лежала західніше — Холмщина, Підляшшя тощо. Саме звідти комуністична Польща у 1947 році виселила понад 140 тисяч українців в рамках операції “Вісла”. Це окремий злочин комуністичної Польщі, скоєний спільно з радянським керівництвом, який, до речі, значно рідше згадується у польській публічній пам’яті, ніж Волинська трагедія.
Волинь же не була територією двох приблизно рівних національних спільнот. На Волині українці становили переважну більшість. За польським переписом 1931 року, українці складали від двох третин до 70% населення, у багатьох повітах — понад 80%. Перепис вважається заниженим на користь поляків, а частина польської присутності на селі була наслідком державного осадництва. Тобто це була не “нетерпима меншина”, а етнічно та історично українська земля з польською меншиною. Корінна більшість на своїй землі вимагала елементарного — шкіл, власної церкви та мови. Відповіддю польської держави на ці вимоги була політика пацифікації, звідси й виросла радикалізація.
Саме таку послідовність подій потрібно вибудовувати, а не ту, яку виводить Снайдер, роблячи початком українське насильство, а польське — лише реакцією. Придушення прав корінного населення радикалізувало настрої, що призвело до брутальних чисток, які викликали такі ж чистки з іншого боку. Кільце насильства замкнулося, бо воно породжувало ще більше насильство.
Що ж робити і як шукати примирення за взаємних звинувачень? Спроби примирення вже мали місце в історії — наприклад, експеримент Юзевського. Це була доволі непогана спроба, але її було згорнуто після смерті Пілсудського, коли перемогла лінія ендеків, і політика повернула до полонізації та знищення православних храмів. Отже, Польща вийшла з проєкту порозуміння в односторонньому порядку, це був свідомий вибір польської держави.
Зараз нам знову потрібно шукати примирення, без якого, ймовірно, Польщею буде заблоковано вступ України до ЄС. Який вихід з глухого кута? Найперше — усвідомити обом сторонам, що спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, і українці мали право виборювати власну державу, якої тоді ще не мали. Друге — прийняти, що вшанування українських націоналістів в українській традиції пов’язане з боротьбою проти окупації (переважно радянської), а не “за Волинь”, як, можливо, думають поляки. Без ключових постатей ОУН чи УПА здобути державу було б значно складніше та довше.
Розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину — це єдиний чесний шлях до порозуміння. Це уможливлює визнання провини без втрати власної історичної суб’єктності. До того ж, визнання заслуг історичних постатей не вимагає замовчування їхніх злочинів. Можна підглянути, як із цим працюють німці — вони майстри у Vergangenheitsbewältigung (опрацювання минулого). Як вони позиціонують, скажімо, Мартіна Лютера в музеях? Засновник Реформації був нетерпимим у своєму ставленні до єврейського населення та інших віросповідань.
Так само щодо Бандери чи Шухевича — їхнє місце в історії зумовлене безкомпромісною боротьбою за державність проти тоталітарних імперій. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Проблема сучасного діалогу полягає в тому, що польський політичний дискурс вимагає від України повного зречення цих фігур. В умовах екзистенційної війни за виживання така вимога є замахом на саму ідею української збройної боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим лише тоді, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна — засудить воєнні злочини без побоювання очорнити своїх героїв, навчившись працювати зі складною історією, як це роблять німці чи інші європейські інституції. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Але й Польща не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною історичною боротьбою. Так само Польща має право зберігати пам’ять про польських жертв, але водночас мусить визнати, що український національний рух виник не з “ненависті до поляків”, а з прагнення народу здобути власну державу. Ці твердження не суперечать одне одному. Навпаки — артикулювати їх одночасно є ознакою зрілої історичної культури.