20 серпня 2026, 12:10
Заглиблення в традиційний одяг Бойківщини: Детальний опис строїв
Матеріальна культура, зокрема одяг, є потужним джерелом інформації про життя, соціальний статус, сімейний стан та важливі життєві події людей. Традиційне вбрання мешканців Бойківщини, як свідчить дослідження етнографа Володимира Кобільника, було насичене символізмом, особливими техніками обробки матеріалів та мало численні унікальні назви.
Володимир Кобільник, видатний український археолог та етнограф, присвятив значну частину своєї наукової діяльності вивченню Бойківщини. У 1930-х роках його праці, що детально описували побут і традиції бойків, були опубліковані у краєзнавчому часописі “Літопис Бойківщини”. Представляємо вам уривок з його дослідження, присвячений докладному опису повсякденного, весільного та поховального вбрання жителів села Жукотин (Самбірський район Львівської області). Збережено оригінальну орфографію автора. Матеріал підготувала журналістка Олександра Кусько.
Володимир Кобільник
археолог, етнограф
Опис компонентів традиційного одягу
Сорочки
Старі, зношені сорочки називалися “рянда”. Крій чоловічих та жіночих сорочок був переважно однаковим. Чоловічі сорочки сягали до колін, тоді як жіночі були коротшими, лише трохи нижче стегон. Для їх виготовлення використовували власне вироблене тонке полотно. Сорочка в процесі шиття, ще без рукавів та обшивки, називалася “стан”. Задня частина “стану” іменувалася “плечі”, передня з розрізом спереду – “пазуха”, а частина нижче пазухи – “подолок”. Комір сорочки називали “обшивкою”, а закінчення рукавів – “міхалками”.
Чоловічі сорочки мали мінімум вишивки, виконаної чорною або чорною вовняною ниткою. Вишивали переважно “перешиванням” на комірі, “вуставках” рукавів та “міхалках”. Пазуха і поділ сорочки прикрашалися рубцем.
Жіночі сорочки прикрашалися вишивкою на комірі, аналогічною чоловічій (“перешиванням” чорною ниткою). Додатково, на шиї жінки носили “пацьорки” (намиста), які прикривали комір. Особливо гарними були вишивки на плечах, які раніше виконувалися переважно чорними нитками, а згодом – і кольоровими. Переважали червоні та темно-сині кольори. Мотиви вишивки були переважно геометричними: ламані лінії, зірки тощо. Хоча комбіновані геометричні узори могли називати “велика ружя” чи “дрібна ружя”, вони не нагадували квіткові чи тваринні мотиви. “Міхалки” вишивали простішими узорами. Зібрання тканини на “міхалках” називалися “бришки” – дрібні складки, зшиті так, що утворювали візерунок. Комір (“обшивка”) був досить малим, оздобленим. На передній частині коміра розміщувалися дві дірки для “шпінки” (застібки). Пазуха не мала таких отворів чи ґудзиків. Взимку жінки вдягали по дві-три сорочки одночасно.
Портки та холошні
“Портки” (штани) виготовляли з тонкого полотна, сукна або цупкої тканини. Розріз на штанах розміщувався праворуч. У поясі їх стягували шнурком (“гачник”), що мав на одному кінці гачок (“ключку”), а на іншому – вузли, що втягалися в ключку. Кілька ґудзиків дозволяли регулювати ширину штанів. Задня частина штанів називалася “гозичник”, отвір спереду – “розпірка”, а штанини – “портки”. Вони були досить вузькими і сягали до кісточок, кишень не мали. Поділ “порок” був оброблений звичайним рубцем. Зшивалися вони зсередини та ззовні. Взимку носили по дві-три пари “порок” або “холошнів”.
Зараз “холошні” майже не вживаються. Вони виготовлялися з білого або чорного сукна власної роботи. Шилися так само, як “портки”, але були ширшими, застібалися на ґудзик, мали петлі для ременя в поясі та кишені.
Раніше використовували широкі “ремені” (10-20 см завтовшки), нині – вузькі, із залізною або бронзовою пряжкою. До Другої світової війни пряжки були закарпатського походження, а тепер їх купують у Турці. Поверх штанів вдягали сорочки, підперезані ременем.
До війни, вирушаючи в дорогу, навіть до сусіднього села, чоловік завжди брав із собою шкіряну торбу, часто прикрашену витиснутим орнаментом. Ці торби купували на Закарпатті. Після війни, через закриття кордону, їх перестали купувати, і вони поступово виходять з ужитку. Старі господарі, які мали передвоєнні торби, продовжували їх носити, тоді як молодь цей звичай повністю залишила.
Спідниці та запаски
Жінки носили “спідниці”. Спідниця в подолі була широкою, вгорі зібраною у зморшки, сягала до середини стегна. Мала розріз спереду, на який накладалася запаска. Передня, верхня частина спідниці складалася з грубого полотна, званого “фальш”, яке прикривалося запаскою. Поділ спідниці мав звичайний рубець, а вгорі – обшивка, що утримувала “збиранки” (збірки тканини). Обшивка виготовлялася з грубого полотна. Спідниці шили з “мальованки” або “обиванки”. Спідниці з білого полотна, які в Жукотині носили лише на весілля, називалися “фартух”.
***
Верхній одяг
“Каптан” – це різновид верхнього одягу, схожий на пальто, виготовлений з тонкого або цупкого полотна. Ззаду він сягав нижче колін, а спереду був витягнутий у формі дуги. Ззаду, від пояса, йшли збірки. Рукави сягали до ліктя або долоні. Комір був звичайний, стоячий. “Каптан” шили чорними нитками і носили в холодну погоду.
“Кацабая” – це різновид кофти з тонкого полотна, що сягала до пояса і мала рукави. Застібалася на ґудзики або підперізувалася крайкою. Носили її в холодну пору року.
***
Жилети (Лейбики)
“Лейбича” – коротка жилетка без рукавів, виготовлена з домашнього сукна. Сягала до пояса. Застібалася спереду і була оздоблена по краю білим шнурком. Під шнурком підкладали смужку червоного купованого сукна. Спереду розміщувалися чотири-п’ять подвійних складених шнурків, які з одного боку утворювали “ключку”, а з іншого – вузол для застібання. Також використовувалися гачки. Внизу, по боках, розташовувалися кишені, обшиті білим шнурком.
“Короткий лейбик” з рукавами, також з домашнього сукна, сягав трохи нижче пояса. Він був обшитий білим шнурком, без підкладки з червоного сукна, і мав спереду “ключки” та вузли для застібання. По боках – дві кишені. Комір був відкладний, обшитий шнурком. Цей одяг переважно використовувався під час роботи.
“Довгий лейбик” з домашнього сукна сягав нижче колін, був приталений до стану, з рукавами. Оздоблений білим шнурком з підкладкою. Застібався на подвійні шнурки з підкладкою. Комір був відкладний з обшивкою. Це був святковий одяг.
“Жіночий лейбик розпинаний” виготовлявся з домашнього сукна, без рукавів, сягав вище колін. Ззаду від пояса донизу розташовувався розріз, що називався “прайниками”. Лейбик мав дві кишені, коміра не мав. Оздоблений білим шнурком з підкладкою з червоного сукна. Застібався спереду на “ключки” та вузли. Взимку носили кожухи.
Киптар або надушник – це вид кожуха у формі безрукавки, обшитий з того ж матеріалу. Деякі киптарі були вишиті спереду, переважно між “кульками” (гудзиками). Застібалися на “кульки” з шкіри. Іноді “кульки” прикрашалися кольоровими нитками. Були киптарі з однією, двома кишенями або зовсім без них.
Родина зі Сколівщини, 1930-ті рр.
Виготовлення кожухів
Кожухи виготовляли кушніри. До села приходили кушніри зі Старого Самбора або Хирова. Господар викликав кушніра, надаючи йому невичинені шкури. Кушніри приходили восени, приймали замовлення, а потім замочували шкури в цебрі на добу. Після вимочування шкури розтягали на столі. Готували тісто з житнього та вівсяного борошна на капустяному квасі, яким тонким шаром змащували шкіру з боку “лику”. Далі шкіру складали кінцями до середини, вовною назовні, і клали в цебро або “ґелетку”, заливаючи капустяним квасом. Через тиждень шкури вий-мали і вивішували на жердках для висихання. Цей процес тривав кілька тижнів, протягом яких майстер міг працювати в іншому селі. Повернувшись, він разом із помічником завершував роботу.
Висушені шкури зволожували водою, особливо тісто і лико. Шкуру “ключували” – прив’язували до “ґрагара” (спеціального пристрою) кінцем шкіри. “Ключ” – це палиця з вигнутою ручкою, що нагадує колесо, і стременами для ноги. Збоку ручки кріпилося дерев’яне “залізко”, схоже на ніж. Кушнір закладав ногу в стремена, брав ручку правою рукою, а лівою притримував шкіру. Рухами руки та ноги він зішкрібав “залізком” лико, доки воно не відставало від шкіри. Потім шкіру розтягали на рамах і “шкафували” (здирали лико) за допомогою “шкафи” – ножа з ручкою та лезом. Після цього шкіру змащували крейдою і продовжували “шкафувати”, доки вона не ставала м’якою та білою. Іноді шкіру фарбували у світло-жовтий колір. Той самий кушнір, що вичиняв шкури, шив і кожухи. Вартість роботи з вичинкою та пошиттям сягала 6-20 золотих (залежно від оздоблення).
Види кожухів
“Коротке кожуша з рукавами”, або “кожуша з рукавами”, сягало до колін. Ззаду було пряме, спереду застібалося на ґудзики. Облямовувалося шкірою, мало маленький стоячий комірець. Рукави сягали до зап’ястя. Кишень не мав. На такий кожух потрібно було 4 шкури.
“Мужеський кожух” потребував сім великих шкур. Від пояса кожух був широким, фалдованим (зібраним у складки) і сягав нижче колін. Застібався спереду на ґудзики. Мав дві кишені без підкладки, лише з пришитою шкірою для рук. Комір був великим, з вовною назовні. Ззаду між складками та спереду між “ключками” вишивалися “рожі” червоною та синьою ниткою. Поділ кожуха облямовувався шкірою без вовни, а спереду – тасьмою з вовною. На рукавах були манжети, повернуті вовною назовні.
“Жіночий кожух” був схожий на чоловічий, але мав більше вишивок. Старі, подерті кожухи покривали жиром для збереження. Як захист від холоду та дощу в Жукотині носили плахти, виготовлені з різних видів полотна, найкращі – з пряжі.
Пастухи носили плахти, складені вдвоє, скріплені на грудях цвяхом, гостро затятим патиком або шпилькою.
Федір Ріжнів війт села Лавочне на будівництві церкви, 1905 р
Прикраси та взуття
Прикраси шиї
На сорочці, в комірі, було дві дірки, звані “ключками на шпінку”. Найпоширенішою прикрасою в Жукотині були дзеркальця різного розміру (від 1 до 4 см у діаметрі), виготовлені з мідних або нікелевих австрійських монет.
“Пацьорки” – традиційні українські жіночі прикраси на шию у вигляді намиста з кольорового “дутого” (тонкого) скла. Раніше використовували скляні “дармовиси”, а сьогодні купують “світлячки” – скляні намистини, які жінки нанизують самостійно.
“Широкі пацьорки” або “драбинки” виготовляли дівчата з дрібних намистин, які купували у Турці.
Взуття
Ноги обмотували “онучею”, а зверху взували “ходок”. “Онучі” робили зі старого, м’якого шмаття. “Ходаки” виготовляли зі шкіри, купленої в крамницях. Шити їх намагалися в селі. Куплену шкіру змочували у воді для м’якості, потім обрізали вузьку смугу, якою зшивали “ходок”. Спереду робили три дірки всередині, а по боках – по шість, які зшивали витягнутою смужкою, утворюючи “писку” “ходіка”. Ззаду також вирізали вузьку смугу, створюючи складки і формуючи “п’яту”. Щоб надати “ходіку” форми, його набивали соломою до повного висихання шкіри. У висушеному “ходіку” вибивали “остроки” – дірки для ременів (чотири з внутрішнього боку, три – з зовнішнього). Жінки прив’язували “ходіки” “волоками” з вовни, а чоловіки – зі шкіри. “Волоками” обмотували “онучу”. Сам “ходок” кріпився до ноги “сетріжницями”, що вдягалися через “остроки”.
Головні убори
Чоловічі
Влітку чоловіки носили солом’яні капелюхи, звані “крисані”. Їх виготовляли з житньої соломи. Коли жито достигало, солома ставала м’якою і придатною для плетіння. Стебла обирали, відрізали вище першого вузла (солома нижче нього не годилася для капелюхів), обрізали колосся, залишаючи стебла. З такої соломи плели одразу або взимку, коли було більше вільного часу. Щоб пом’якшити суху солому, її зволожували слиною.
“Крису” плели “на 7 стебел”. Брали сім стебел соломи, зв’язували на кінці. Потім розділяли: чотири стебла йшли на праву сторону, три – на ліву. Крайнє праве стебло перекладалося під сусіднє і переносилося на ліву сторону. Таким чином, формувалася плетінка. На одну “крисаню” потрібно було 6-7 “сягів” (довжина розтягнутих рук). Готову плетінку зшивали голкою “сирою” ниткою і надавали капелюху потрібної форми. На “крисаню” нашивали чорну стрічку, а хлопці додавали зверху та знизу червону “кривульку” (зубчасту стрічку).
У дощову погоду влітку носили фільцові (фетрові) капелюхи, куплені в місті. Взимку – “кучми” або “баранячі шапки”, які виготовляли сільські кушніри. Після війни дедалі частіше почали носити кашкети, що зовсім не пасували до традиційного вбрання Жукотина.
Жіночі
Жінки в Жукотині носили “чепці”. На голову надягали “кічку” – грубий обруч зі полотна, який розміщували на лобі, та подушечку позаду голови. Обруч вплітали у волосся, “кічка” міцно трималася і підпирала чепець. На “кічку” одягали чепець. “Головку” чепця робили із зеленої сітки, купленої в місті, а боки – з червоного сукна. Ззаду чепець стягувався шнурком, кінці якого зав’язували по боках. Зверху одягали хустку. Дівчата замість чепців носили лише хустки. Спеціальних вимог до кольору, матеріалу чи розміру хусток у Жукотині не було – їх купували в місті.
Весільне вбрання
Жіноче весільне вбрання
Під час весільного обряду жіноче вбрання дещо змінювалося. У Жукотині весілля розпочиналося в обідній час першого дня і тривало до вечора другого. На перший день молода одягала звичайну сорочку, але з дещо кращою вишивкою, “обиванку” (спідницю) та запаску, розшитий “лейбик” або “лейбича”. Сорочка на шиї застібалася на спинку, поверх одягали пацьорки. На голові – вінок з барвінку, в який вплітали різнокольорові стрічки. Під вінцем був пояс з білого машинного полотна (шириною 6-7 см), складений у троє, що прикривав чоло і сягав на потилицю, з кінцями, що звисали на плечі. До полотняного пояса було пришито кілька червоних стрічок, кінці яких звисали разом з кінцями полотна. У руці молода тримала червону хустку з квітковим узором. На ногах – “ходоки” або черевики. Дружка вбиралася так само, як молода, і її неможливо було відрізнити за одягом.
На другий день, вранці, молода переодягалася для вінчання. Вдягала найкращу сорочку та “білий фартух” (спідницю з білого полотна). Сорочка підборіддям затягувалася прядивом. Поверх одягалася біла запаска. Далі – “шлюбний жупан”, виготовлений із синього сукна, аналогічно до “лейбика” з рукавами. Манжети та весь жупан були обшиті білим футером. На шиї – пояс з білого машинного полотна, кінці якого звисали нижче пояса. Ці кінці зав’язувалися на поясі крайкою або білим рушником. Ліву руку молодої обв’язували рушником, за який її вів молодий до вінця. Волосся було розпущене і спадало спереду. На голові – такий самий пояс з білого полотна, як і попереднього дня, але вінець був зроблений з вівса, барвінку та часнику. У такому вбранні молода йшла до вінчання.
Увечері молода знову змінювала одяг. Сорочка та запаска залишалися ті ж самі, але поверх одягалася “обиванка”. Всі прикраси з голови знімалися, одягалися “кічка” та чепець, зверху зав’язувалася хустка. Дружка протягом усього весілля носила однаковий одяг, і лише після “очіпчення” молодої знімала прикраси з голови та одягала хустку.
Чоловіче весільне вбрання
Першого дня молодий вдягав сорочку, що застібалася на спинку, штани, короткий “лейбик” і довгий “лейбик” з рукавами. З-за пояса або з кишені “лейбика” звисала кольорова, зазвичай червона, хустка. У руці – весільна палиця. На голові – “крисаня”, а взимку – “кучма”. До правого боку “крисані” була прикріплена гілочка барвінку. Дружба вбирався так само. Другого дня молодий змінював сорочку і штани на ті, що вишила йому молода. Сорочку застібав спереду прядивом. “Лейбича” та “лейбик” залишалися ті ж самі, як і хустка та палиця. На капелюсі або “кучмі” він мав вінок з барвінку, вівса та часнику. На лівій руці був прив’язаний рушник. Дружба протягом усього весілля носив той самий одяг, що й молодий першого дня.
Похоронний одяг
Чоловіки
Померлих чоловіків одягали в довгу сорочку з найкращого полотна, вишиту чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави застібалися чорною пряжкою. Потім вдягали штани, а на голову – “кучму”, навіть влітку. На ноги давали “капці” з полотна.
Жінки
На голові жінки мали “кічку”, чепець та білу хустку; ще одну таку саму хустку підборіддям. Сорочка була вишита чорною вовною. Далі одягали “обиванку”, запаску, обшиту чорною крайкою, а на ноги – “капці”.
Хлопці
Сорочка хлопців була з найкращого полотна, з чорними вишивками. Одягали штани, ремінь з “калиткою” (кишенькою для кресала, грошей). На ногах – черевики або чоботи, на голові – “крисаня”. За пояс закладали червону хустку, як у молодого. До руки вкладали весільну палицю, на мізинець – перстень, зроблений з воску.
Дівчата
Дівчата вбирали “картанову сорочку” (з машинного полотна) з “бришками”, застебнуту підборіддям червоною стяжкою. На голові – вінок з барвінку, волосся розпущене. Далі одягали “обиванку” та запаску “в дві поли мережену”. Опоясували кольоровою крайкою. В руці – червона хустка в квіти. На ногах – чоботи або черевики.
Дітей до 10 років спеціально не одягали. Їм давали монету як іграшку.
Взято з “Літопис Бойківщини”. Др. Володимир Кобільник. “З археології Бойківщини”. Самбір, 1937 рік.
- бойківщина
- одяг
- читанка
Голоса попід небеса. Галина Пагутяк
Детальніше
Врятована пам’ятка. Бойківська хата початку ХХ століття
Детальніше
Бойки в об’єктиві Вацлава Сіксти 100 років тому
Детальніше
"Намет", або Як бойки ховали самогубців. Галина Пагутяк
Детальніше
Церква, яку перейменували через заметіль
Детальніше
Гуцульщина, віднайдена у Клівленді: історія фотокарток Юліана Дороша
Детальніше
Михайло Скорик. Про назву “Бойки”
Детальніше
Бойківське брижування
Детальніше
Порада від АіФ UA: Цей детальний опис традиційного одягу бойків є цінним джерелом для розуміння культурної спадщини України. Він допомагає усвідомити, як предмети гардеробу відображали суспільний устрій, місцеві звичаї та майстерність наших предків. Вивчення таких матеріалів сприяє збереженню національної ідентичності та розумінню глибини українських традицій.