12:13 сьогодні, 17 серпня 2026
Перед обличчям невідворотності смерті людина прагне висловити найважливіше. Для селян доби раннього модерну заповіт ставав чи не єдиною можливістю залишити свій слід у віках. У цих документах вони впорядковували земні справи, засвідчували свою віру та піклувалися про спасіння душі. Саме заповіти відкривають нам історію тих, про кого інші джерела майже мовчать.
Діана Ярмус
журналістка
Детальніше
Спадщина: більше, ніж просто матеріальні статки
“В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь” – так починалися заповіти селян Речі Посполитої. Ці написані на межі життя і смерті документи XVII–XVIII століть, що збереглися до наших днів, були не лише юридичними актами, але й чимось значно глибшим. Вони відображали спробу людей упорядкувати земні справи та одночасно подбати про вічне спасіння власної душі. Тестамент – це своєрідна форма прощання: тут просили про молитви, визначали місце майбутнього спочинку, нагадували про борги та називали спадкоємців. Без перебільшення, заповіт можна вважати одним із найцінніших історичних джерел, адже кожен такий документ – це унікальна людська історія.
Хоча кожен заповіт індивідуальний, їх поєднує чітка структура: вступ, основна частина та завершення. Основний розділ містив розпорядження щодо майна, його розподілу, а також укази стосовно душі та тіла. Саме тут автори останньої волі, тобто заповідачі, висловлювали свої останні побажання, впорядковуючи справи, які мали залишитися по них. У декількох абзацах поєднувалися практичні рішення та глибокі особисті переживання, турбота про родину, відповідальність за боргові зобов’язання та надія на спасіння душі.
Пітер Брайгель молодший “Сільський адвокат”, 1617 рік
Фото: Google Art Project <p>Пітер Брайгель молодший "Сільський адвокат", 1617 рік</p>
Ключова функція заповіту – розподіл майна. Однак за цим часто стояли не лише здобуті багатства, а й невиконані зобов’язання. Разом із землею чи худобою спадкоємці могли отримати й борги, перелік яких іноді був довшим за список успадкованого майна. Заповідачі детально вказували, кому й скільки винні, а кого просять повернути позичене. Борг мав і духовний вимір: існувало стійке переконання, що невиконані зобов’язання можуть обтяжувати душу померлого у потойбіччі, тому їх погашення вважалося обов’язковим.
Відомі випадки, коли основна частина заповіту складалася майже виключно з переліку боргів. Показовим є тестамент Валентія Гада, укладений 1614 року. Цей м’ясник значну частину документа присвятив людям, які йому заборгували. Ян із Перевольська був винен Валентію 1 злотий та 18 грошів за телячі шкури, Маць Говман – 48 грошів за сало, а корчмар Шулій – 50 грошів за шматок м’яса. Загалом було згадано 23 особи, які мали фінансові зобов’язання перед заповідачем.
У переліку майна, окрім землі, фігурували худоба, гроші, реманент, одяг та хатні речі – деталі, що дозволяють зазирнути у повсякденне життя тогочасних селян. Через ці, на перший погляд, буденні записи простежуються родинні зв’язки, економічні відносини в громаді та уявлення про справедливість. Обсяг цієї частини залежав від заможності заповідача: чим більше майна він мав, тим детальнішими ставали його розпорядження.
Душа – Богові, тіло – землі
У добу раннього модерну похорон був не лише духовним актом, а й важливою соціальною подією, що засвідчувала зв’язок між земним життям та надією на вічне спасіння. Однак однієї лише віри було недостатньо: вирішальну роль відігравали й цілком матеріальні речі. Витрати на похоронні обряди часто згадувалися в заповітах, що підкреслює економічний аспект цього духовного процесу.
Зв’язок між релігійними переконаннями та економічними реаліями селянського життя стає очевидним у поховальній практиці. Селяни не лише дотримувалися християнських обрядів, а й свідомо залучали власні матеріальні ресурси для забезпечення належного похорону. Це прагнення виявлялося у розпорядженнях щодо тіла: заповідачі наголошували на бажанні бути похованими за християнським обрядом на святій землі, як правило, поблизу церкви або на прицерковному цвинтарі.
Похорон був частиною ширшої системи релігійних обов’язків і посідав таке ж важливе місце, як хрещення чи шлюб. Саме ці ключові події життєвого циклу спонукали селян робити внески на користь церкви. Хоча пожертви формально вважалися добровільними, на практиці вони були невіддільною частиною соціального життя громади. Таким чином, поховання постає не лише як релігійний обряд, а й як складне соціально-економічне явище, де віра тісно переплітається з матеріальними можливостями селян.
Дізнайтеся більше про шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть у книзі “Любощі” Томаша Вісліча
Придбати книгу можна в онлайн-крамниці видавництва
“Церковні корови”
Поширений стереотип зображує селян завжди бідними, проте це не зовсім відповідає дійсності. Безумовно, значна частина селян жила в умовах матеріальних труднощів. Водночас відомо чимало прикладів, які свідчать, що багато хто мав достатньо майна не лише для організації власного поховання, а й для здійснення благодійних пожертв.
Ієронім Босх “Смерть скнари”, 1500-ті роки
Фото: Google Art Project <p>Ієронім Босх "Смерть скнари", 1500-ті роки</p>
Пожертвування худоби на потреби Церкви чи шпиталів розглядалося не лише як матеріальна підтримка, а й як важливий акт релігійного служіння та милосердя. У суспільстві раннього модерну це був спосіб засвідчити свою віру через конкретні добрі вчинки, які приносили користь громаді. Такі дари сприймалися як шлях до духовного очищення та наближення до Бога, адже турбота про спасіння душі посідала центральне місце у світогляді селян. Саме тому, незалежно від економічних можливостей, багато хто намагався виділити частину свого майна на користь церкви чи шпиталів.
Серед пожертв на церкву могли бути вівці, коні, вулики з бджолами, але найпоширенішими були корови. Частина записаних корів ставала постійним майном і джерелом доходу парафіяльної церкви. Це були так звані “церковні корови”. Їхня кількість була чітко встановлена, і вони розподілялися між селянськими господарствами. Селяни, які користувалися цими коровами, сплачували церкві вигідну щорічну плату. У деяких селах такі корови становили 25–30% від загальної кількості худоби в громаді.
Існує чимало згадок і про грошові пожертви. Суми залежали від можливостей і статусу заповідача. Хтось залишав декілька злотих, інші заповідали доволі значні кошти, які суттєво підтримували парафію. Важливо, що ці внески не завжди були одноразовими. Деякі заповідачі діяли стратегічно, передаючи капітал родичам, відсотки з якого регулярно спрямовувалися на богослужіння та церковні потреби, наприклад, на купівлю воску чи діяльність братств. Водночас фінансові зобов’язання перед церквою могли стати тягарем для спадкоємців, що ще раз підкреслює економічний аспект релігійної поведінки. Отже, релігійність селян мала не лише духовний, а й виражений економічний вимір, де пожертви та внески ставали своєрідною інвестицією у власне спасіння та добру пам’ять у громаді.
Перехід до кращого життя
Про душу також згадувалося в селянських заповітах. Згадок про неї значно більше, ніж про тіло. Якщо розпорядження щодо тіла безпосередньо пов’язувалися з матеріальними можливостями селянина, то турбота про душу не залежала від економічного стану. Душа, на відміну від тіла, мала перейти в інший вимір.
Розпорядження щодо душі мали усталені формулювання. Найпоширенішим було: “Віддаю душу свою Всемогутньому Богу”. Окрім стандартних висловів, деякі заповіти містили розширені, більш особисті чи філософські звернення. Наприклад, у заповіті Войцеха Чижовича згадується звернення не лише до Бога, а й до Богородиці як Матері милосердя: “Вирішив я віддати душу мою, не за примусом, а добре вчинити через заступництво Пречистої Діви Марії, Благословенної Матері Милосердя”.
Валентій Шпунар писав не лише про Бога, а й про святих та свого ангела-охоронця: “Віддаю душу мою Богові моєму, як дитя Його, Його божественним рукам, моєму святому патрону Валентію, Пречистій Діві Марії, всім святим і моєму ангелу-охоронцю, який мене оберігав, захищав і наставляв на правильний шлях”. А Войцех Рейман згадав і Богоматір, і свого патрона: “Насамперед віддаю дух мій Пану Богу та опіці святих ангелів-охоронців, Пречистій Діві Марії, Матері Божій, святому Якову, моєму патрону”.
Францішек Лекшицький “Танець смерті”. Монастир бернаридинів, Краків, 1660 рік
Фото: supportyourart.com <p>Францішек Лекшицький "Танець смерті". Монастир бернаридинів, Краків, 1660 рік</p>
Для авторів заповітів Бог – це не абстрактна ідея, а реальна особистість. У кожному зверненні відчувається надія на спасіння, прийняття та перехід до кращого, вічного життя. Адресатами цих молитовних послань часто є не лише Бог, а й Діва Марія, святі, ангели-охоронці або особисті небесні покровителі. Така багатовекторність звернень розширює уявлення про селянську релігійність і спростовує стереотип про її нібито поверховий або “примітивний” характер. Перед нами постає образ людини, яка не просто формально дотримувалася релігійних приписів, а й глибоко переживала віру як органічну частину свого щоденного та екзистенційного досвіду. Ці звернення є красномовними свідченнями практичної релігійності, індивідуальної духовності та сталих переконань, що супроводжували тогочасну людину до останнього подиху.
У цих фрагментах Бог постає як добрий, милосердний Отець. Та чи завжди уявлення про Бога було виключно позитивним? Чи не існувала поряд з образом милосердного Бога також ідея Бога суворого, справедливого Судді? Польський дослідник Томаш Вісліч вважає, що богобоязливість сприймалася як міцна основа морального життя. Саме тому на батьків покладали обов’язок виховувати дітей у повазі до Бога. А законодавці прагнули, щоб “страх Божий процвітав у селах”, що на практиці означало дотримання моральних норм, Божих заповідей.
“На службу за душу мою”
Страх Божий справді був присутній у світогляді селян. Якуб Кребалік у заповіті, після вказівок щодо розпорядження майном, душею та тілом, написав: “Тоді своєю останньою волею перед згаданими вище людьми щирим серцем засвідчує і несе відповідальність перед страшним судом Господнім, щоб вона не була змінена”. Подібне формулювання використав і Олексій Радкович: “А хто б цей декрет скасовував, того я викликаю на суд перед величністю Живого Бога”.
Йдеться не лише про юридичну незмінність документа, а й про релігійну відповідальність. Порушник заповіту постане не перед земним, а перед небесним судом: “Щоб пам’ятали про страшний Божий суд, який ніколи не мине. Амінь”.
Гендрік Гольціус “Людина як вразлива бульбашка”, 1590 рік
Фото: Google Art Project <p>Гендрік Гольціус "Людина як вразлива бульбашка", 1590 рік</p>
Свідоме прагнення забезпечити спасіння після смерті спонукало селян залишати пожертви на церковні потреби, які мали сприяти очищенню душі та скороченню часу її перебування в чистилищі. Заповідачі нерідко вказували конкретні суми, призначені на заупокійну службу, або доручали родичам подбати про її проведення. У тестаментах найчастіше трапляється формулювання “на службу за душу мою”, що означає пожертву на богослужіння за померлого. Цей релігійний жест мав не лише духовне, а й соціальне значення, адже саме через нього заповідач засвідчував свою побожність, суспільний статус та належне завершення життєвого шляху.
Христоф Мазурек подбав не лише про власне спасіння, а й про душу своєї дружини: “На службу за душу мою і моєї дружини дати один дукат”. Сімона Бієняшка в настановах згадала і себе, і покійного чоловіка: “Він (син) віддасть гроші, за які була куплена ця садиба, на служби за душу мого чоловіка Шимона, а також за мою”. Подібні розпорядження зустрічалися майже в кожному заповіті, тому їх відсутність є радше винятком, аніж усталеною практикою.
У кожній такій пожертві – тривога за вічне, надія на прощення та віра в силу молитви. Селянські заповіти розкривають глибоку потребу залишити слід не лише в матеріальній спадщині, а й у вічності, де земне ставало засобом духовного порятунку.
Підпис, дата, свідки – усі ці елементи підводять нас до фінальної частини заповіту. Вона не лише засвідчувала його правочинність, а й гарантувала юридичний захист для спадкоємців, підтверджуючи, що останню волю було належно зафіксовано.
“Тестамент – добровільне і слушне рішення для того, щоб висловлення нашої волі про те, що хочемо, було виконано після нашої смерті”, – писав краківський правник Бартоломій Гроїцький. Водночас саме поняття заповіту кожен наповнював власним змістом. Для одних воно означало розпоряджання майном, для інших – утвердження волі, а для когось – надію на спасіння.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- річ посполита
- смерть
Комашня
Детальніше
"Намет", або Як бойки ховали самогубців. Галина Пагутяк
Детальніше
"Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні
Детальніше
Довгий останній шлях Івана Франка
Детальніше
Безкоштовний борщ з нагоди святкування Сталінової смерти
Детальніше
Долини смерті
Детальніше
"Сейчас зупиняють хід годинника". Похоронні звичаї Турківщини
Детальніше
Вплив епідемій на культуру людства.
Детальніше
"Холерний бунт" без холери
Детальніше
Порада від АіФ UA: Ця стаття дає унікальну можливість зазирнути в минуле через призму особистих документів – заповітів. Вона допоможе краще зрозуміти, як жили, про що думали та чого прагнули люди кілька століть тому, а також як матеріальні та духовні аспекти перепліталися в їхньому житті. Це цінна інформація для тих, хто цікавиться історією та культурою.