10:33 сьогодні, 17 серпня 2026
Цьогоріч відзначають чергові річниці Варшавського повстання, що тривало 63 дні – з 1 серпня до 2 жовтня 1944 року. Це була відчайдушна спроба польської Армії Крайової опанувати Варшаву на тлі наближення до міста радянських військ.
Частина польського історичного наративу містить згадки про активну участь українців у придушенні повстання. Ці твердження базуються на воєнних звітах, зокрема, Армії Крайової, де йшлося про українські формування у складі німецьких військ у Варшаві. Ці українці нібито “відзначилися” масовими вбивствами, зґвалтуваннями та мародерством. Найчастіше в цьому контексті згадують 14-ту добровольчу дивізію військ СС “Галичина”. Однак, яким насправді був внесок українців у ці події?
Роман Пономаренко
Кандидат історичних наук
Детальніше
Німецькі сили у Варшаві
Повстання Армії Крайової заскочило німецьке командування зненацька. Для його придушення було стягнуто значні військові сили, об’єднані в корпус «фон дем Бах» під командуванням обергруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха. Переважно це були тилові та охоронні частини, але траплялися й бойові, як-от саперні штурмові батальйони, призначені для прориву укріплень. Усі ці підрозділи діяли як зведені, імпровізовані бойові групи.
Частина німецьких підрозділів складалася зі східних добровольців з радянських територій. Найбільш помітною була Російська визвольна народна армія (РОНА) під командуванням ваффен-бригадефюрера Броніслава Камінського. Цікаво, що за батьком Камінський був поляком, але по матері – німцем, тому його не можна вважати росіянином.
Майор Іван Фролов та офіцери бригади РОНА. Варшава, серпень 1944 року
Фото: wikipedia.org
Майор Іван Фролов та офіцери бригади РОНА. Варшава, серпень 1944 року
Із особового складу РОНА для боїв у Варшаві сформували бойову групу з двох батальйонів, загальною чисельністю близько 1700 вояків. Цей підрозділ на папері вважався частиною 29-ї добровольчої дивізії військ СС (російська №1), в яку 1 серпня 1944 року перейменували РОНА. У боях з повстанцями вони зазнали значних втрат – до 30% особового складу, та “відзначилися” численними воєнними злочинами, які, втім, не виходили за межі дій сусідніх німецьких підрозділів.
Найімовірніше, серед вояків РОНА були окремі етнічні українці, зважаючи на походження більшості солдатів з прикордонних Орловської, Курської та Брянської областей. Однак, ці вояки не ідентифікували себе як українці та не використовували української символіки.
Німці також залучили до боїв у Варшаві інші “східні підрозділи”, зокрема численні козацькі частини – 209-й козацький поліцейський батальйон, 5-й козацький полк полковника Бондаренка та інші. Хоча в їхньому складі також перебували етнічні українці, вони, ймовірно, більше наголошували на своєму “козацькому походженні”, аніж на українській національній приналежності.
Групенфюрер СС Гайнц Райнефарт та вояки 3-го козацького полку Якова Бондаренка. Варшава, серпень 1944 року
Фото: wikipedia.org
Групенфюрер СС Гайнц Райнефарт та вояки 3-го козацького полку Якова Бондаренка. Варшава, серпень 1944 року
Українські есесівці у Варшаві
Поширені твердження про участь дивізії військ СС “Галичина” у варшавських подіях не знаходять підтвердження в історичних документах. У звітах німецької 9-ї армії, що містять повний перелік залучених до придушення повстання підрозділів, дивізія “Галичина” відсутня. Її бойовий шлях також не пролягає через Варшаву – на момент повстання бійці дивізії відновлювалися після боїв на Львівщині, а восени її перекинули до Словаччини для боротьби з партизанами.
Отже, до Варшави українців з СС “Галичини” не спрямовували. Винятком став епізод залучення українських курсантів елітної юнкерської школи СС у Брауншвейзі, яка тимчасово дислокувалася у Познані. На початку серпня 1944 року до школи надійшов наказ з Берліна відправити 10 українських юнкерів, які володіли польською мовою, для роботи перекладачами у добровольчих частинах зі східних народів.
Для цього відібрали 10 юнкерів, ймовірно, на добровільній основі. Серед них був Михайло Климюк, уродженець Варшави, який нічого не знав про долю своєї родини. Однак, після прибуття їхні послуги виявилися непотрібними, можливо, через хаос у німецьких частинах. Більшість часу юнкери провели у штабі без діла.
Повстанська барикада з польським національним прапором на одній із вулиць Варшави, 1944 рік
Фото: wikipedia.org
Повстанська барикада з польським національним прапором на одній із вулиць Варшави, 1944 рік
Коли про цю ситуацію дізнався офіцер дивізії СС “Галичина” ваффен-оберштурмфюрер Богдан Підгайний, він звернувся до штабу дивізії з проханням повернути юнкерів. Після втручання штабу дев’ятеро українців повернулися до Познані. Десятий, Михайло Климюк, загинув на вулицях Варшави, намагаючись дістатися до своїх батьків. На цьому участь українських есесівців у варшавських подіях завершилася.
Також варто згадати українських вояків з 5-ї танкової дивізії СС “Вікінг”. У вересні 1944 року до цієї елітної дивізії було включено 1000 українців, мобілізованих раніше до дивізії “Галичина”. Хоча у вересні 1944 року дивізія “Вікінг” діяла поблизу Варшави, бійців не вводили до самого міста, за винятком незначних підрозділів.
Наприкінці вересня підрозділи “Вікінга” брали участь у ліквідації так званої “Кампіноської республіки” – району в Кампіноській пущі, на південний захід від Варшави, що контролювався польськими партизанами. Після початку Варшавського повстання місцеві партизани активізувалися, і німці провели спеціальну операцію для їх придушення. Хоча події в Кампіноській пущі можна формально віднести до загального контексту Варшавського повстання, це була окрема операція поза містом.
Український легіон самооборони
Єдиним справді українським підрозділом у німецькому угрупованні, чітко згаданим у німецьких документах, був мельниківський Український легіон самооборони (УЛС), який тоді називався 31-й охоронний батальйон СД. Німецьке командування планувало залучити цей підрозділ до дій у Варшаві, проте це вдалося зробити лише частково.
У липні 1944 року УЛС відступив на територію Польщі. Серед вояків панувала невизначеність щодо майбутнього. Командування Легіону не бажало воювати проти польських партизанів, розглядаючи можливість повернення в Україну для розбудови повстанського руху. Відзначено випадки дезертирства. Німці, побоюючись переходу УЛС на бік Армії Крайової, вжили заходів: заарештували начальника штабу УЛС Михайла Солтиса, якого пізніше стратили, та роззброїли частину особового складу.
Панорама зруйнованого Старого міста та Середмістя Варшави у січні 1945 року
Фото: wikimedia.org
Панорама зруйнованого Старого міста та Середмістя Варшави у січні 1945 року
Близько 200 інших вояків було об’єднано в загін під командуванням генерала-хорунжого армії УНР Петра Дяченка. Як зазначав ветеран УЛС Михайло Каркоць, Дяченко “ненавидів поляків ще з визвольних змагань 1917-20 років” і “був готовий повести Легіон на Варшаву, щоб “на її воротах шаблі пощербити””.
У вересні 1944 року загін Дяченка перекинули під Варшаву. Участь цих українців у боях у самому місті документально не підтверджена. Однак, відомо, що бійці Дяченка брали участь у згаданій ліквідації “Кампіноської республіки”. У цих боях загинуло троє українських вояків: Довбня, Ворон і Чумак.
Польський “антиукраїнський міф”
Попри брак об’єктивних документальних підтверджень, переконання в тому, що українці є одними з головних “катів Варшави”, міцно вкоренилося в польській суспільній свідомості. Значною мірою це заслуга польської пропаганди – як воєнної, так і емігрантської та комуністичної. Польські документи та газети часів повстання рясніли антиукраїнськими гаслами, стверджуючи про появу у Варшаві “української дивізії СС”, “української бронетехніки” чи “українських саботажників”.
Жодні достовірні джерела не підтверджують цих інсинуацій. Однак вони мали прямий вплив на долю близько 5000 цивільних українців, які проживали у Варшаві. З початком бойових дій вони опинилися між двох вогнів. Поляки сприймали їх як ворогів. За даними німецької розвідки, українців, які викликали підозру, страчували жандарми АК. Інших використовували на примусових роботах, зокрема, для спорудження барикад. Деяких українців поляки піддавали знущанням, як, наприклад, директора Варшавської публічної бібліотеки, українського історика Лева Биковського. Кілька сотень українців також загинули внаслідок бойових дій або були вбиті німцями, переважно за підозрою у співпраці з повстанцями.
На сьогодні ці псевдонаукові твердження активно поширюють польські радикальні політики та публіцисти, зацікавлені у розпалюванні антиукраїнської істерії. І це попри наявність у Польщі ґрунтовних наукових досліджень, які пропагандисти свідомо ігнорують.
Дізнайтеся більше про колабораціонізм під час Другої світової війни у книзі Пйотра М. Маєвського «Бридке слово на “к”»
Придбати книгу можна в онлайн-крамниці видавництва
- дивізія “галичина”
- друга світова війна
- колонки
- польща
Ембріон Росії: поява Залісся
Детальніше
Українські миротворці: від Балкан до Африки
Детальніше
"Земле, моя всеплодющая мати…" Галина Пагутяк
Детальніше
Позивний "Кнопка". Ірина Васечко
Детальніше
Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії
Детальніше
Свічки на гробах. Галина Пагутяк
Детальніше
Дідух чи ялинка. Галина Пагутяк
Детальніше
Мак, мед, вода… Галина Пагутяк
Детальніше
Як закінчити революцію. Віталій Ляска
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця стаття розвінчує усталені міфи щодо участі українців у Варшавському повстанні. Розуміння історичної правди, вільної від пропаганди, є надзвичайно важливим для формування об’єктивного погляду на минуле та для зміцнення українсько-польських відносин. Ця інформація допоможе вам критично оцінювати історичні події та розрізняти факти від маніпуляцій.