23:40, 30 червня 2026
Майже десять тисяч воїнів полягло влітку 1651 року в поєдинку з військом Речі Посполитої біля села Пляшева, що на сучасній Рівненщині. Минуло 375 років, а місцеві жителі й досі знаходять на своїх городах кістки полеглих героїв. Згодом на острові Журавлиха постає меморіальний комплекс, покликаний вшанувати подвиг козаків. Іронічно, але імперська влада прагнула використати цей комплекс для просування ідеї “русского міра”, однак ефект вийшов протилежним. У 1991 році на місці битви зібралося пів мільйона українців під синьо-жовтими прапорами. Сьогодні тут діє Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”.
Анна-Лілія Кокора
журналістка
Детальніше
Денис Мандзюк
журналіст, випусковий редактор журналу "Локальна історія"
Детальніше
Шляхетний аматор археології
Сьогодні Журавлиху важко назвати островом. Хоча її й оточує неглибокий рів із водою, після меліоративних робіт радянського періоду болотиста місцевість перетворилася на суху рівнину. За народними переказами, назва острова походить від слів “жура” і “лихо”. На острів веде кам’яний міст. Переступивши його та пройшовши крізь цегляну браму, увінчану хрестом та оздоблену іконою у ніші, ми бачимо прямо перед собою цегляний храм Святого Георгія. Ліворуч розташована дерев’яна церква Святого Михаїла. Проте, перш ніж оглянути храми, ми прямуємо до музею, що знаходиться у двоповерховій будівлі за Михайлівською церквою.
Пам’ятник, відкритий з нагоди 300-річчя битви під Берестечком
Усі фото Дарини Лаврін <p>Пам'ятник, відкритий з нагоди 300-річчя битви під Берестечком</p>
«Берестецька битва 1651 року – одна з найбільших в тогочасній Європі», – розпочинає свою розповідь Лариса Пилипів, завідувачка одного з відділів заповідника. «На полі біля села Пляшева зійшлося близько 300 тисяч осіб. З одного боку – військо польського короля Яна II Казимира. З іншого – козаки та селяни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, а також їхні союзники – кримські татари на чолі з ханом Іслям Ґереєм III. Останні, на жаль, залишили поле бою у вирішальний момент, захопивши в полон Хмельницького. Козаки відступили до села Острів, де звели табір і протягом десяти днів тримали оборону під командуванням Івана Богуна. Аби вийти з оточення, за одну ніч вони спорудили три переправи через болота та річку Пляшівку. Богуну вдалося врятувати основну частину війська, але втрати були колосальними – загинуло майже десять тисяч козаків і селян».
Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”
<p>Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви"</p>
Будівля, де нині розташований музей, була зведена у 1910-х роках для чоловічого православного монастиря. Однак після Другої світової війни обитель закрили, а територію острова передали колгоспу. Тут діяла ферма, а згодом – ізолятор для худоби, хворої на ящур. У 1960-х роках острів відвідала делегація українських письменників. Митці підняли тривогу, почали писати у пресу про жалюгідний стан історичного комплексу. Резонанс не змусив себе чекати – у 1967 році на острові було відкрито музей Берестецької битви. Першим його директором став місцевий вчитель Павло Лотоцький. Артефакти ж збирав Ігор Свєшніков. Сам він походив із дворянської родини, яка володіла маєтком на хуторі Хотин неподалік. Про козаків він чув із дитинства. Вивчившись у Львові на юриста, він паралельно відвідував лекції з історії та археології. Повернувшись на рідні землі, долучився до створення та наповнення музею. Його життя раптово обірвалося у 1995 році під час розкопок у Дубні.
«Останки полеглих у бою козаків не було кому ховати», – розповідає пані Лариса. «Тіла залишалися просто неба, аж поки земля сама їх не поховала – разом зі зброєю та обладунками. Завдяки торф’яним болотам усе чудово законсервувалося і збереглося у доброму стані. Навіть шкіра та дерево. Саме тому ми маємо таку кількість унікальних артефактів».
Дізнайтеся більше про Богдана Хмельницького у спеціальному випуску “Локальної історії”
Придбайте журнал в онлайн-крамниці видавництва
Порох, ґудзики, апарат для самогоноваріння
Колекція музею налічує 5 тисяч експонатів. Лише частина з них представлена в семи залах, розташованих по колу. Лариса Пилипів готова годинами розповідати про кожну знахідку. Ось, наприклад, козацький порох, виготовлений із сірки, вугілля хвойних дерев і селітри. А ось – предмети козацької канцелярії: чорнильниця з трьома відділеннями, кожне з яких позначене літерою – для чорного, червоного та жовтого чорнила. Пісочниця ж слугувала для посипання документів піском, аби чорнило швидше висихало. Цілком імовірно, що цими предметами міг користуватися Іван Виговський, який на той час обіймав посаду генерального писаря козацького війська, а згодом став гетьманом.
Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”
<p>Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви"</p>
У музеї зберігаються три воскові свічки, які, як з’ясувалося, досі горять – їх перевіряли. Також тут можна побачити стріли з наконечниками, люльки, намиста, персні, гребінці, сережки, ґудзики, фрагменти музичних інструментів. Елементи одягу – лише чобіт у болотах знайшли близько трьох сотень. Є кістяні та дерев’яні трубки, що могли використовуватися для дихання під водою, дозволяючи козакам переховуватися кілька годин. Також представлено човен-довбанку та апарат для винокуріння. Варто зазначити, що під час походів козаки алкоголю не вживали – порушників карали смертю. Проте у вільний час могли приготувати міцний напій або натерти ноги самогонкою, щоб зменшити біль.
На одному зі стендів відвідувачі можуть ознайомитися з тим, як виглядали козаки різних станів.
«Заможний козак носив чоботи з добре виправленої телячої шкіри, штани-шаровари, полотняну сорочку, жупан, оздоблений ґудзиками, які могли слугувати як кулі. На поясі він мав шкіряний чохол для зберігання ключів від мушкета. Навіть бідніші козаки були добре озброєні, проте їхній одяг був простішим. Найгірше оснащеними були селяни. Вони носили домашній полотняний одяг та шкіряні постоли. В атаку йшли з вилами, ціпами, саморобними списами, а зброю здобували в бою», – пояснює музейниця.
Козацькі кулі та інструменти в експозиції музею
<p>Козацькі кулі й інструменти в експозиції музею</p>
Французький дипломат П’єр Шевальє, який був свідком битви, залишив спогад про козака Івана Нечая. Цей воїн протягом трьох годин самотужки відбивався від натовпу польських жовнірів. Спочатку він вправно відстрілювався з пістоля. Коли порох закінчився, він продовжив бій з косою. Вражений мужністю козака, король пообіцяв йому життя в обмін на здачу. Нечай відмовився. Тоді жовнір зайшов у воду й пробив героя списом ззаду.
«Це сталося на озері Козакова яма. Місцеві розповідають, що, відступаючи, козаки затопили там бочку зі скарбом, яка досі лежить на дні, нікому не даючись. Коли науковці досліджували це озеро, вони виявили, що там на два метри глибини вода, а ще на чотири – непрохідний шар намулу. Можливо, ота довбанка, яку ми маємо в музеї, належала саме Нечаєві».
Від атеїста до ченця
Перший хресний хід на Журавлиху, присвячений пам’яті козаків, було організовано у 1909 році, на дев’яту п’ятницю після Великодня. Через рік тут розпочалося будівництво церкви Святого Георгія Побідоносця. Згідно з переказами, місце для храму вказав Віталій Максименко, архімандрит Почаївської лаври. Він обрав його після того, як почув церковний спів, що лунав ніби з-під землі. Комплекс, який вшановував козаків, полеглих у бою з поляками, мав стати одним з елементів російської імперської пропаганди. Було оголошено збір коштів, і серед жертводавців опинився навіть імператор Микола II.
Георгіївська церква
<p>Георгіївська церква</p>
Георгіївська церква зведена у стилі козацького бароко. Вона цегляна, пофарбована в білий колір, заввишки 28 метрів. Храм має три яруси. Нижній, підземний – це церква Святої Параскеви П’ятниці, де богослужіння проводяться лише взимку. Другий ярус – безпосередньо храм Георгія. Тут передбачені відправи просто неба, а роль іконостасу виконує вхід, головною іконою якого є велетенська “Голгофа” роботи Івана Їжакевича. Картина, написана на металевих листах, частково вигоріла на сонці, а метал покрився корозією. Третій ярус – це балконна церква Бориса та Гліба. Для кращої акустики в стіни вмурували артилерійські снаряди. На церковних банях лелеки встигли звити гнізда.
«Скільки себе пам’ятаю, птахи тут завжди гніздяться», – ділиться спогадами пані Лариса. «Їх намагалися прогнати, але вони вперто повертаються».
До храму нас запрошує брат Гліб. Йому 86 років, з яких 14 він проводить у монастирі. Одягнений у чорну рясу, сиве волосся зібране в хвіст. Має міцні білі зуби та блакитні очі. Говорить спокійно, тихо, постійно усміхається. Розповідає, що народився у багатодітній родині. Батька вбили чекісти, згодом померла мати. Він здобув освіту інженера-технолога, працював на заводі в Луцьку і був затятим атеїстом. У 42 роки пережив клінічну смерть.
Брат Гліб
<p>Брат Гліб</p>
«Дружина викликала швидку, міліцію», – згадує він. «Була зима, пульс не прослуховувався. Мене вже виносили до машини, аби везти в морг, аж тут я підняв руку. Потім зігнув ногу. А далі сів і отямився. Поки був без свідомості, мав видіння: я стояв у порожньому храмі. Хотів увійти до вівтаря, але Господь і Божа Мати зупинили мене: “Не можна тобі сюди, ти грішний”. Мені пообіцяли впустити, якщо чесно відповім на три запитання. Що саме питали, не скажу. А тоді врата вівтаря самі відчинилися. Я ступив крок – і все зникло. Саме тоді я повірив у Бога. Після хвороби в мене була паралізована права частина тіла. Проте молитвою та омиванням святою водою я зцілився. Все своє майно переписав на дружину та дітей і пішов у монастир. Мені тут добре, адже я служу Богові».
Тут молився Хмельницький
Далі наш шлях прямує до Михайлівської церкви. Вона дерев’яна, обшита ґонтом. У XVII столітті цей храм стояв у сусідньому селі Острів. Вважається, що саме в ньому молився гетьман Богдан Хмельницький перед битвою. На початку XX століття храм перенесли на острів Журавлиха. Всередині збережено старовинний іконостас, оздоблений різьбленням. Обабіч нього встановлено два кам’яні хрести. А перед іконостасом – спуск у підземелля. Тунель завдовжки 50 метрів веде до крипти, де зберігаються кістки козаків. Крипта розташована під церквою Святого Георгія.
Церква Святого Михаїла
<p>Церква Святого Михаїла</p>
«Місцеві жителі знаходили кістки в полях і приносили їх сюди», – пояснює Лариса Пилипів. «Назбиралися цілі купи, які під час будівництва Георгіївського храму помістили в саркофаг. Ті, які віднайшли пізніше, складали в ніші стін. Востаннє останки приносили сюди дев’ять років тому. Люди побоюються їх турбувати, тому часто залишають у землі».
Іконостас Михайлівської церкви
<p>Іконостас Михайлівської церкви</p>
Точну кількість козаків, рештки яких зберігаються у крипті, невідомо. Деякі з них вивчали антропологи. Вони встановили, що більшість загиблих були віком 20–40 років. Серед них є не лише чоловіки, а й жінки та діти. Зріст становив від 1,5 до 1,6 метра. На багатьох черепах видно отвори від куль та сліди від ударів шаблями. Можливо, тут спочивають і кістки королівських солдатів, але їх небагато. Більшість тіл полеглих поляків забрали з поля бою. Основний саркофаг піднімається вгору і завершується трохи нижче рівня землі скляною домовиною, яку можна оглянути через віконце з вулиці. У ній також складені кістки та черепи.
Крипта під церквою Святого Георгія
<p>Крипта під церквою Святого Георгія</p>
«У 1914 році розпочалася Перша світова війна, тому спорудження комплексу було припинено», – розповідає музейниця. «Після війни ця територія увійшла до складу Польської республіки. Звісно, поляки не були зацікавлені в популяризації місця, яке прославляло їхніх противників. Поліція пильно стежила, щоб у річницю битви тут не проводилися масові заходи. Попри це, щороку в червні тут відбувалися богослужіння».
У криницях закінчилася вода
Поки ми розглядаємо ніші з останками, до крипти заходять чоловік і жінка. На вигляд їм не більше 50 років, вони розмовляють італійською. Віра – українка, Джанні – італієць. Вони одружені 15 років, живуть неподалік Неаполя і володіють невеликим мотелем біля моря. Коли туристичний сезон завершується, вони приїжджають на Тернопільщину, батьківщину Віри.
«Джанні дуже подобається подорожувати Україною», – каже жінка. «Ми вже відвідали Одесу, Київ, Карпати, об’їздили багато фортець. Джанні постійно шукає чогось нового. Нещодавно він знайшов у Google інформацію про цей заповідник – і заявив, що ми мусимо негайно сюди поїхати. Його надзвичайно захоплюють історії про козаків. Для італійців це щось неймовірне, наче пірати Карибського моря. Тут він ніби побачив казку в реальності. Дуже щасливий. Тепер він прагне відвідати Хортицю».
У затінку дерев біля музею ми спілкуємося з його директором Леонідом Галабузом. Він розповідає, що раніше комплекс називався “Козацькі могили” і був частиною Рівненського обласного краєзнавчого музею. У 2009 році він отримав статус Національного історико-меморіального заповідника. Однак на його фінансове становище це суттєво не вплинуло.
Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”
<p>Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви"</p>
«Як бачите, розпис “Голгофа” потребує негайної реставрації», – зазначає директор. «Хотілося б звести нову будівлю музею, щоб мати змогу представити всі експонати. У 2021 році нам виділили 15 мільйонів гривень у рамках програми “Велике будівництво”, але почалася війна – і все було згорнуто. Необхідні кошти й на подальші дослідження. Ми досі не знайшли одну з козацьких переправ, не працювали на місці табору. Багато артефактів незаконно вилучають “чорні археологи”, а потім продають їх колекціонерам. Були часи, коли ми їх ночами звідси виганяли. Найдорожче на чорному ринку оцінюють козацькі шаблі. Я прошу місцевих жителів приносити цікаві знахідки, ми готові їх придбати. Але їм це переважно нецікаво. Хоча є й такі, хто безкоштовно віддає артефакти».
Востаннє археологічну експедицію у Пляшевій проводили у 2015 році. Розкопками керував Олексій Войтюк із Рівненського краєзнавчого музею. У 2022 році він долучився до лав Збройних Сил України. На жаль, сьогодні молодий археолог значиться зниклим безвісти. Торік у Георгіївському храмі відспівували 28-річного жителя Пляшевої, який загинув у боротьбі з російськими загарбниками.
«Меморіал на Журавлисі задумували як елемент міфу “русского міра”», – каже пан Галабуз. «А вийшло зовсім навпаки. Комплекс став символом української боротьби. У 1991 році на річницю Берестецької битви сюди зібралося понад пів мільйона людей. Транспорт не міг дістатися, все було в заторах. У криницях закінчилася вода, колгоспні поля були витоптані. Місцеві жителі обурювалися, але згодом їм усе відшкодували з державних коштів. Гадаю, найцікавіше в нас ще попереду. Вже є попередні домовленості, щоб наступного року розпочати нову експедицію».
Дійшли до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- богдан хмельницький
- репортаж
- рівненська область
Куди поділися словацькі українці
Детальніше
(Не)вирване коріння. Репортаж із “партизанської столиці” — Хітара
Детальніше
Ті, що селилися на березі річки
Детальніше
ЗаПущений спокій
Детальніше
Місця пам’яті Василя Стуса
Детальніше
Бути соняшником у степах Донбасу
Детальніше
Угнів: що там є і чого нема
Детальніше
Між руїнами та повітряними кульками
Детальніше
Бетонні ідоли СРСР: Як меморіали Червоній армії стають свідками війни за незалежність
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Відвідати Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви” – це чудова нагода поглибити свої знання про визначну подію української історії, яка мала значний вплив на формування державності. Експозиція музею та збережені артефакти дозволяють буквально доторкнутися до минулого, зрозуміти побут та військову майстерність козаків. Це місце стане цінним для тих, хто прагне краще зрозуміти українську спадщину та вшанувати пам’ять героїв.