19:54, 1 березня 2026
На в’їзді до Корюківки встановлено стелу з назвою населеного пункту та гаслом “Простір можливостей”. Це гасло не лише закликає до активних дій, але й точно відображає трагічну долю містечка під час Другої світової війни. Корюківська трагедія 1943 року посідає друге місце серед наймасштабніших каральних операцій нацистів, поступившись лише придушенню Варшавського повстання. Однак історія цієї події є простором для різноманітних інтерпретацій: чому вона сталася, чому сторони діяли саме так, чому цю трагедію довго замовчували, і чому вона залишається маловідомою й досі?
Лесь Белей
мовознавець, письменник, перекладач
Детальніше
Кривавий кар’єризм
Розпочнімо з фактів. На початку німецько-радянської війни в Корюківці проживало близько 10 тисяч осіб, що майже відповідає сучасному населенню. Це було типове містечко, що оберталося навколо великого цукрово-рафінадного заводу. У вересні 1941 року його окупували нацисти, які призначили місцеву адміністрацію та сформували поліцію.
З початком війни місцеві комуністи почали організовувати партизанські загони, яким сприяла навколишня лісиста місцевість. Олексій Федоров об’єднав усі загони під своїм командуванням та координував дії з Москвою. Партизани займалися переважно розвідкою, диверсіями та ліквідацією колаборантів. Натомість нацистські окупанти (німці та угорці) проводили репресії проти євреїв, ромів та тих, кого підозрювали у зв’язках із партизанами. За кожну втрату серед своїх вони вдавалися до масових вбивств цивільного населення та спалення сіл.
Пам’ятник жертвам Корюківської трагедії
Усі фото: Лесь Белей <p>Пам'ятник жертвам Корюківської трагедії</p>
У сусідньому селі Тиховичі мешкала родина Феодосія Ступака, голови колгоспу, який приєднався до партизанів. Окупанти вбили його дружину, а двох синів (12 і 13 років) ув’язнили в Корюківці. 27 лютого 1943 року партизани здійснили напад на Корюківку, звільнили в’язнів, захопили як трофеї два кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, а також полонили чотирьох угорців і одного німця, як свідчив Микола Попудренко, керівник операції. Феодосій Ступак загинув під час штурму в’язниці, але його синів вдалося врятувати. У відповідь нацисти направили каральний загін, що складався з представників тієї самої зондеркоманди, яка здійснювала розстріли в Бабиному Яру. 1, 3 та 9 березня 1943 року окупанти вбили 6700 мешканців Корюківки та спалили 1290 будинків. Каральний загін налічував від 300 до 500 осіб. У довколишніх лісах ховалося кілька тисяч партизан, які не втрутилися, щоб запобігти масовому знищенню цивільних.
Після війни в Корюківці було відкрито нове підприємство — фабрику техпаперів. Місто заселили нові мешканці, які звели свої домівки на місці колишніх руїн та попелищ.
Щоб глибше зрозуміти “простір можливостей” для аналізу Корюківської трагедії, ми поспілкувалися з Андрієм Науменком, старшим науковим співробітником Корюківського історичного музею. Ми зайшли до зали, присвяченої Другій світовій війні, яка ще зберегла радянське оформлення. Однак директорка музею, пані Людмила Бабич, зазначила, що вже готова концепція нової експозиції, реалізація якої поки що неможлива через триваючу війну. Ми сіли біля стенда з експонатами, знайденими під час ексгумації жертв Корюківської трагедії: глиняними черепками, намистом, підборами та патронами.
На запитання, чому партизани наважилися на атаку, знаючи про загрозу розправи над цивільними, і чи міг особистий мотив командира взводу Ступака стати основною причиною рейду, пан Андрій відповів:
Андрій Науменко
<p>Андрій Науменко</p>
“У той час Федоров готував рейд на Волинь, а Попудренко також прагнув здобути лідерство. Він мав невеликий загін зі 300 осіб і потребував нових бійців, медикаментів, боєприпасів та спорядження. Щоб отримати це від Москви, він вирішив продемонструвати успішну операцію, обравши для цього Корюківку”.
Історик Олександр Лисенко висловлює іншу думку щодо логіки дій партизанів. Він припускає, що населення ще добре пам’ятало Голодомор і не прагнуло воювати під радянськими символами, тому партизани навмисно провокували каральні акції нацистів, аби викликати в цивільних ненависть до німців і спонукати їх активніше долучатися до партизанського руху. На думку Андрія Науменка, ця версія заслуговує на увагу, проте він особисто схиляється до пояснення безвідповідального кар’єризму Попудренка.
Стосовно іншого суперечливого питання — чому партизани, яких було значно більше, не зупинили окупантів — пан Андрій дав таку відповідь:
“По-перше, основні сили партизанів концентрувалися поблизу Єліного, що за 40 кілометрів від Корюківки. Швидко перекинути війська було неможливо. Біля Корюківки перебували лише малочисельні загони, які не могли чинити ефективний опір. По-друге, партизани готувалися до Волинського рейду і не хотіли витрачати особовий склад чи боєприпаси, а також наражатися на прибуття серйозніших ворожих підрозділів. Рядові бійці у 1970-х роках розповідали, що прагнули вступити в бій, але командири не давали дозволу”.
Дії карального загону також видаються дещо дивними. Їм було доручено знищити всю Корюківку, але постраждала й Олексіївка, яка на той час була окремим селищем. Водночас деякі віддалені райони міста, що мали власні назви, не зазнали ураження, оскільки, за словами пана Андрія, карателі вважали їх окремими населеними пунктами.
“Дядічка, не стріляй”
У Корюківці досі живуть свідки трагедії. Однією з них є Галина Попова, яка народилася у 1937 році. Вона виглядає молодшою за свої роки, тому спеціально принесла заламіноване свідоцтво про народження. Документи та кілька сімейних фотографій – це все, що її мати змогла врятувати від вогню. Батько Галини був мобілізований у 1941 році, одразу потрапив у полон і загинув від холоду в таборі для військовополонених у Перемишлі. Шестирічна Галина залишилася з матір’ю, бабусею по батькові, старшим братом та двома молодшими сестрами. Її мати, Уляна Попова, була комсомолкою, і за часів німецької окупації сусід постійно писав на неї доноси. Однак друг сім’ї, який працював у поліції, знищував ці заяви.
Окупанти вишукували євреїв, яким ще вдавалося переховуватися в навколишніх селах. Пані Галина згадує, як одна єврейка сказала її матері: “Улю, ось таке чинять з нами, а вами потім будуть замішувати”.
Галина Попова
<p>Галина Попова</p>
До партизанського нальоту родина Попових жила відносно спокійно.
«Ми жили на тій дорозі, звідки їхали партизани. Вони летіли на підводах, стріляли, а нас бабуся хапала, відкривала люк у підвал, бо хто знає, звідки куля прилетить. Після того прийшла мама і сказала: “Це нам задарма не минеться”…».
Люди тікали з Корюківки, але Уляна Попова вирішила залишитися: мовляв, хто прихистить жінку з чотирма дітьми, хто їх нагодує? Її батьки, тобто дідусь і бабуся пані Галини, мешкали в центрі Корюківки й також не захотіли тікати, бо не мали стосунку до партизанської діяльності.
«Мама винесла матрац і ковдри за сарай, нас там з бабусею поклала і накрила. Туди прийшла ще мамина подруга з двома маленькими дітьми. Корюківка вже горіла, люди випустили худобу, тварини побачили, що тут люди, і тиснулися до нас. Я це бачу перед очима навіть зараз. Навпроти, у будинках, залишалися двоє чоловіків. На наших очах їх убив поліцай і підійшов до нас. Здоровий такий дядько, але не німець, бо нам сказав: “Ідіть у дім”. А мама відповіла йому: “Стріляй тут на місці, а в хату я не піду”. Я вчепилася тоді в маму. Брат виліз з-під ковдри, підійшов до поліцая і сказав: “Дядічко, не стріляй, я ще жити хочу!…”»
За словами пані Галини, у голові того поліцая щось перемкнулося, і він порадив їм іти геть, вказуючи на двох есесівців, що наближалися. Уляна Попова зібрала дітей і пішла повз палаючі будинки. Раптом відчинився люк погреба, і сусід їх сховав. О п’ятій вечора німці зібралися й поїхали, але Попови про це не знали й сиділи в задушливому погребі всю ніч. Коли одна дитина зомліла від браку кисню, Уляна Попова не витримала й відчинила люк.
“Можливо, через те, що я в темряві просиділа, але мені так запам’яталися великі зорі, які я побачила… — згадує той момент пані Галина. — І додає: …з того часу я боюся вогню, коли бачу хоча б сірник, мною трясе…”
Галина Попова показує фотографію з братом до війни
<p>Галина Попова показує фотографію з братом до війни</p>
Попови вибралися з погреба й пішли спаленою Корюківкою до колишнього колгоспу.
“Там стільки людей лежало постріляних… Ми вже туди дійшли, коли займався день. Стояли санки, кінь застрелений, чоловік і жінка застрелені, хлопчик, років п’ятнадцять, з простягнутими ручками, мабуть, біг кудись…”
Вони дійшли до села Милейки. На третій день Уляна Попова наважилася відвідати будинок своїх батьків. Знайшла згарище та два закіптявлених черепи.
“Коли я йду через центральну площу, — зітхає пані Галина, — то щоразу ходжу по їхніх кістках”.
Попови повернулися до Корюківки і спочатку жили у вцілілих будинках, погребах та землянках. Але поступово життя налагодилося.
У 2022 році пані Галина довго не могла повірити, що до Корюківки знову прийшла війна, та ще й від Росії. Її онук нещодавно пішов на фронт добровольцем, отримав поранення на Запорізькому напрямку і зараз проходить лікування.
Молодша сестра пані Галини мешкає в Ярославлі, але зв’язок з її родиною обірвався. Кілька років тому пані Галина надіслала їм буклети про Корюківську трагедію, а онучки сестри заявили, що тітка вигадує, трагедія була в Хатині, а не в Корюківці, бо їм так в університеті розповіли.
Наймолодша сестра пані Галини жила в Маріуполі. У 2022 році вона пережила ще одну каральну акцію і зараз проживає в Польщі.
Коли до Корюківки приїжджав Франк-Вальтер Штайнмаєр, він виявив бажання поспілкуватися з живими свідками трагедії. Цю місію доручили Галині Поповій. Президент Німеччини запитав її, чи не хоче вона виїхати, а пані Галина відповіла: “Я — патріотка. Пережила ту війну, переживу і цю”.
Одинадцять стовпів диму
Володимир Костюк старший за пані Галину на три роки. Йому 89, але він приїхав на зустріч велосипедом. Коли я запитав його про дитинство, він відповів: “У мого покоління не було дитинства. Щодня когось убивали — то наших “предателей” вночі розстрілювали в хатах, то поліцаї налітали”.
Під час війни батько Володимира Костюка воював на Курській дузі, а в Корюківці залишилися він сам, його старший брат, мати та бабуся. Вони мешкали на околиці, одразу біля церкви, яку за часів СРСР переобладнали на кінотеатр, а окупанти знову відновили як храм.
Коли 1 березня після обіду каральні загони наблизилися до цієї частини містечка, всі Костюки, окрім старої немічної бабусі, вирішили сховатися в церкві.
«Я чую гул машин, брат узяв мене на плечі, щоб я у вікно подивився. Дивлюся, вантажівка під’їхала. І тут заходить солдат. Уніформа у нього була не німецька, може, то був мадяр. Чоботи хромові, чищені, лайкові рукавички. Він нервував і кричав “нах хаус!” Тут зайшов батюшка і дівчинка мала, впали на коліна і просять його “не розстрілюйте!” Солдат не знав по-російськи, а батюшка — по-німецьки, тож солдат жестами пояснив, щоб усі сиділи тихо й замкнулися в церкві. Батюшка так і зробив. Брат мене знову підсадив вгору, я нарахував 18 машин».
Володимир Ступак
<p>Володимир Ступак</p>
На ранок прибіг сусід і сказав, що треба тікати, бо дуже багато розстріляних. Костюки пішли в Наумівку.
«Був сніг, я запам’ятав його на все життя. Не було вітру, і сніг ішов дуже-дуже крупний: пластівці як квасолина. До Наумівки 10 кілометрів. Поки ми дійшли, розвиднілося і було видно Корюківку. Мама нарахувала 11 стовпів диму і сказала: “Це наша смерть була, пішли далі”…».
Малий Володимир був одягнений у важке й незручне батьківське пальто, але коли тікав від смерті, то не зважав на це. У Наумівці було важко знайти прихисток, однак Костюки мали трохи самогону, і це їм швидко допомогло. 5 березня вони поверталися додому, щоб забрати вцілілі речі.
“Я дивлюся, а це як футбольне поле — видно все, немає хат. Єдине, що залишалося, — це піч біленька, а все інше згоріле. Ми пішли подивитися, чи жива бабуся. З хати залишилося попелище. А у бабусі в підвалі пів мішка солі було, а це на той час — багатство. Брат підняв обгорілу ляду і витягнув сіль. І коли вилазив, то знайшов ґудзик від бабусиного халата, мама побачила і почала плакати”.
Сусідня хата вціліла. Володимир із братом Віктором зазирнули всередину й побачили мертвого сусіда, але матері нічого не сказали, щоб вона знову не заплакала. Дорогою їм траплялися й інші обгорілі та понівечені трупи. Десь за місяць у малого Володимира з’явився нервовий тік, який з часом минув, але іноді повертається.
Експонати часів Корюківської трагедії
<p>Експонати часів Корюківської трагедії</p>
Віктор Костюк приєднався до партизанів, тому родина вирішила піти до Тиховичів, які тоді перебували під їхнім контролем. Але невдовзі це село почали атакувати нацисти. Володимир із матір’ю ледве дісталися Шишківки, де партизани мали свої землянки й дозволили дитині погратися незарядженим обрізом.
Наступного дня з завдання повернувся Віктор, сказав рідним, що вони в оточенні, і запропонував разом підірватися, щоб не потрапити в полон і уникнути тортур. Мати переконала його цього не робити.
Костюкам вдалося прорватися та дійти до сусіднього села. Дорога зайняла тиждень, бо пересувалися вони лише ночами.
У 1945 році Костюки почали відбудовувати хату.
“Мені було тоді 11, — згадує пан Володимир. — Мама взяла ночви і склала туди людські кістки, потім дістала одні й каже — це дитячі. Це, мабуть, той батюшка з дівчинкою. Наша хата була одразу біля церкви… Мама поховала дві ночви кісток”.
Майже через 80 років Володимир Костюк знову спостерігав з вікна за колоною окупантів.
“Я ніколи б не подумав, що мені доведеться страждати від тих так званих “братів”. Вони менше воюють з армією, ніж нищать народ. Це страшні люди”.
Виборювання пам’яті
Про цивільних жертв каральних акцій почали активно говорити лише у 1960-х роках. Головним символом обрали білоруську Хатинь (149 жертв), де збудували великий меморіал. Корюківка (6700 жертв) залишалася в тіні. За словами Андрія Науменка, можливо, білоруси активніше просували свою історію. До того ж, роль партизанів у випадку Корюківки аж ніяк не є позитивною. Історик також згадує про чутки, що буцімто сам Федоров забороняв ставити меморіал у Корюківці, поки він живий, бо мав непрості стосунки з Попудренком.
Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії
<p>Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії</p>
Так чи інакше, але Корюківська трагедія тривалий час залишалася локальною історією. Двоюрідна сестра Володимира Костюка, Галина, перед каральною операцією нацистів втекла до партизанів і вижила, а після війни почала збирати свідчення та вимагати від влади належного вшанування жертв трагедії. Вона ж стала першою директоркою Корюківського історичного музею.
У центрі містечка до 1943 року стояв двоповерховий ресторан. Саме там нацисти закатували та спалили майже 500 жертв. Після війни на його місці облаштували площу й поставили обеліск, потім пам’ятник із солдатом, а 1977 року — скульптуру у формі куба, що символізує цивільних жертв. Під площею досі покояться останки закатованих.
За Корюківкою, на березі річки Бречиці, у 1980-х роках вирішили побудувати великий меморіал і перепоховати там усіх жертв. Спочатку його спорудження перервала Чорнобильська аварія. У 2011 році до цієї ідеї повернулися, але коли дійшло до реалізації, почалася війна, і проєкт заморозили.
Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії
<p>Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії</p>
У 2022 році Корюківкою знову колонами проїхалися окупанти — цього разу російські. Вони не встигли запровадити свій режим, але через них містечко потрапило в ізоляцію, і виник дефіцит хліба. Містяни самоорганізувалися і запустили волонтерську пекарню.
На війні простір можливостей завжди надзвичайно широкий, але його різко звужують непродумані дії та гра випадку. У 1943 році Корюківка стала жертвою, а у 2022-му їй пощастило.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- друга світова війна
- репортаж
- репресії
- чернігівська область
Куди поділись словацькі українці
Детальніше
(Не)вирване коріння. Репортаж із “партизанської столиці” — Хітара
Детальніше
Ті, що селилися на березі річки
Детальніше
Запущений спокій
Детальніше
Місця пам’яті Василя Стуса
Детальніше
Бути соняшником у степах Донбасу
Детальніше
Угнів: що там є і чого нема
Детальніше
Між руїнами та повітряними кульками
Детальніше
Бетонні ідоли СРСР: Як меморіали Червоній армії стають свідками війни за незалежність
Детальніше
Порада від АіФ UA: Ця стаття глибоко занурюється в трагічні події Корюківської трагедії, проливаючи світло на її причини, наслідки та довготривале замовчування. Матеріал особливо корисний для тих, хто цікавиться історією Другої світової війни в Україні, прагне зрозуміти механізми подібних злочинів та важливість збереження пам’яті про жертв. Він також дає змогу побачити, як історичні події відгукуються в сучасності, зокрема, в контексті нових воєнних загроз, та нагадує про важливість національної ідентичності та стійкості.