14:31, 8 липня 2026
Професор Богдан Гудь висловлює занепокоєння не стільки подіями минулого століття, скільки нещодавніми заявами польських науковців. На його думку, деякі польські колеги вдаються до маніпуляцій та ведуть нечесну гру. Приклади, коли українська сторона, виявляючи добру волю та розуміння до партнерів, стикається з байдужістю, стали характерними з 2003 року. Тоді формула “Пробачаємо і просимо пробачення”, підтримана президентами Кучмою та Квасневським, не спрацювала. Надалі у відносини України та Польщі втрутилася третя сторона, яка, на думку професора, сіє розбрат. Ця третя сторона, безсумнівно, Росія, яка й раніше застосовувала подібні методи. Безумовно, відповідальність за відсутність порозуміння лежить як на поляках, так і на українцях. Щодо минулого та сучасного українсько-польських відносин, “Локальна історія” поспілкувалася з Богданом Гудем, автором численних публікацій, зокрема нещодавньої праці “Від Люблінської унії до Волинської трагедії. Чотири есе про польсько-українську історію”.
Інтерв’ю було опубліковано в журналі “Локальна історія”, присвяченому Волині.
Наталія Лебідь
журналістка
Детальніше
— Пане Богдане, чи можна стверджувати, що нинішні українсько-польські відносини переживають своєрідну “холодну війну”, досягнувши точки кипіння?
— Пропоную розглядати це питання без зайвих емоцій. Якщо говорити про сферу історичної пам’яті, то, на жаль, ми спостерігаємо не холодну, а доволі гарячу війну. Вже кілька років тривають емоційні, але безплідні дискусії щодо подій на Волині у 1943 році, які вигідні передусім Кремлю. Водночас на політичному рівні Польща залишається нашим надійним союзником та логістичним хабом. Ставлення багатьох поляків до нашої боротьби та їхня допомога є надзвичайно важливими. Згадаю лише акцію “Тепло з Польщі для Києва”, а також 400 генераторів, наданих Польщею для української столиці з державних фондів. Аналізуючи звіти політиків, стає зрозумілим, що на рівні урядів та парламентів відносини є цілком нормальними, адже чинна правляча коаліція в Польщі загалом дотримується проукраїнської політики.
Однак важливо розрізняти коаліцію Дональда Туска та партію “Право і справедливість” (ПіС) Ярослава Качинського, а також радикальніші сили, такі як прихильники Ґжеґожа Брауна та Славоміра Менцена, які виявляють певну неприязнь до України. Це створює складну й багатогранну картину наших відносин із західними сусідами, тому підходити до цього питання слід з великою обережністю.
— Чи прем’єр-міністр Дональд Туск є опонентом президента Польщі Анджея Дуди в історичних питаннях?
— Дональд Туск, як правило, не втручається в історичні суперечки, хоча, як і Дуда, він здобув освіту на історичному факультеті Ґданського університету. Я не пригадую, щоб він робив конкретні заяви, наприклад, щодо Волинської трагедії. Натомість Анджей Дуда, значною мірою, використав цю тему для перемоги на президентських виборах. Що гірше, він продовжує експлуатувати тему Волині 1943 року для підтримки свого авторитету серед правого крила польської влади та свого електорату.
— Чи можна вважати жест Дуди під час зустрічі із Зеленським, коли він вручив українському колезі двотомник документів про “волинський злочин”, радше зверненням до внутрішньої аудиторії? Як мав би відреагувати президент Зеленський, адже глава держави не коментував цього?
— Це цілком зрозуміло. Володимир Зеленський, так би мовити, не заглиблювався в історію та перебіг цих подій. Найкращим рішенням було б передати ці матеріали історикам. Я ознайомлений зі змістом згаданого двотомника і мушу відзначити, що документи, які там містяться, значною мірою не підтверджують концепцію, викладену професором Ґжеґожем Мотикою. Його теорія полягає в тому, що за організацію злочинів на Волині відповідальна не одна сторона, а конкретна структура — Організація українських націоналістів (ОУН), а згодом ОУН (б) та підпорядкована їй Українська повстанська армія (УПА).
Насправді, багатьох поляків убивали їхні ж сусіди — представники православної громади Волині. Чому вони це робили, польські історики переважно замовчують. Натомість я докладно проаналізував це питання у своїх працях, виданих як польською, так і українською мовами. Тому відповідь міститься саме там.
Богдан Гудь
Фото: Катерини Москалюк
Богдан Гудь
— У 1940-х роках українці не мали власної держави. Чи коректно приписувати нам відповідальність за події на Волині, що сталися 80 років тому?
— Це надзвичайно складне питання. З одного боку, висловлювання колишнього речника МЗС Польщі Лукаша Ясіни навесні 2023 року, який заявив, що президент Зеленський має просити вибачення за волинські злочини, а також його твердження, що “Україна була злом… Україна вчинила зло”, є абсолютно неприйнятними. Адже у 1943 році на Волині не існувало жодної української держави, окрім окремих повстанських “республік”. Волинь належала до Української Народної Республіки лише в 1918-1919 роках. До того ж ставлення місцевого населення до власної держави було, м’яко кажучи, неоднозначним.
З іншого боку, події 1943 року відбулися на території сучасної України. Тому, коли я говорю про необхідність їхньої оцінки, я посилаюся на слова видатного українського історика та дисидента Ярослава Дашкевича. Він стверджував, що, незалежно від пояснень причин цих подій, вони заслуговують на однозначне й суворе засудження з українського боку. Адже вбивство людей — це завжди злочин.
— Чи існує в українському науковому середовищі єдина позиція щодо волинських подій? Чи всі поділяють думку Дашкевича?
— У нас, скажімо так, спостерігається певний плюралізм поглядів. Існують прихильники політичної концепції подій 1943 року. Це група істориків на чолі з Володимиром В’ятровичем, який назвав події на Волині “другою українсько-польською війною”. Попри те, що на цю його працю в Польщі вийшло кілька різко негативних рецензій, В’ятрович не заперечує участі Української повстанської армії в цих подіях. Однак його звинуватили в однобічному трактуванні.
Також є історики, які схиляються до польської концепції, згідно з якою основну відповідальність за події на Волині несуть ОУН та УПА. До цієї групи я б відніс Ігоря Ілюшина, Георгія Касьянова, Андрія Портнова.
Натомість ваш покірний слуга представляє, так би мовити, незалежну течію, яка намагається представити генезу подій на Волині 1943 року в нетрадиційному світлі. Я підтримую тезу видатного французького історика Даніеля Бовуа про те, що жахливі волинські масові вбивства мали глибоке історичне підґрунтя.
Події 1943 року трапилися на території сучасної України. І тому, коли я говорю про те, як їх слід оцінювати, я посилаюся на слова відомого українського історика й дисидента Ярослава Дашкевича. Він, зокрема, сказав, що, хоч би як ми пояснювали причини цих подій, вони заслуговують на однозначне й суворе засудження з українського боку. Саме так слід до них ставитися, адже вбивство людей — це завжди злочин.
— Давайте поговоримо про це підґрунтя. Отже, якими були передумови Волинської трагедії, або, як ви її називаєте, масових убивств?
— Я вживаю це слово у множині, оскільки жорстокість проявлялася з обох сторін.
Говорячи про генезу цих подій, варто наголосити, що період 20-х років ХХ століття, коли нинішні Волинська і Рівненська області були Волинським воєводством Другої Речі Посполитої, а перед тим — Волинською губернією Російської імперії, польські історики, за винятком професора Влодзімєжа Менджецького, згадують неохоче. Цей період не вписується в концепцію, про яку я згадував раніше, — що волинська різанина була спланована та здійснена ОУН і УПА. Річ у тому, що влада Волинського воєводства не мала значних проблем з українським націоналізмом, натомість стикалася з великими труднощами через комуністичний рух та проросійські настрої серед місцевого населення. Адже, починаючи з ХІХ століття, тут були сильними впливи Російської православної церкви (РПЦ). Перед Першою світовою війною мільйони селян Волинської губернії — а це, крім Волинської та Рівненської, ще й Житомирська область — належали до “Союза русского народа”, або “Чорної сотні”, через яку російське самодержавство здійснювало свій ідеологічний вплив. Проросійські настрої формувалися, як і нині, у Почаївській лаврі.
Метою чорносотенців було витіснення з Волині всіх “інородців”, тобто поляків та євреїв, і передача їхніх земель “русским (!) крестьянам”. Тому, коли у 1915 році на Волинь прибув сотник Дмитро Вітовський, щоб агітувати місцевих селян до вступу в Легіон Українських січових стрільців для боротьби з росіянами, він почув у відповідь: “А лучше, чтобы Россия была здесь снова. Может, тогда земли было бы больше и водка бы подешевела”. Такими були тогочасні ментальні установки місцевого населення.
— Тобто, місцеві жителі були “ждунами”, як би я це назвала?
— Саме так! Уявіть собі, що у 1920 році частина православної людності виступила проти походу на Київ армії Петлюри та Пілсудського. Деякі з них воювали в лавах Першої кінної армії Будьонного, і робили це настільки завзято, що це здивувало навіть досвідчених буденовців. Коли ж у 1921 році почалися процеси інтеграції Волині до складу Польської держави, місцеві чиновники доповідали Варшаві, що православне населення не бажає приєднання до Польщі: старше покоління сумує за царем, а молодшому “усміхаються” більшовицькі порядки.
Крім того, 1920-ті роки, особливо їхня перша половина, були періодом постійних нападів на Волинь радянських диверсійних груп та діяльності прокомуністичних партизанських загонів. Останні виступи були придушені лише у 1932 році. Більше того, у 1925 році волинські комуністи розробили план “другої пролетарської революції” з метою приєднання Волині до СРСР. Хочу наголосити, що один із пунктів цього плану передбачав знищення польських поселень та їхніх мешканців. Отже, різанина поляків справді планувалася, але не націоналістами, а комуністами.
— Можна припустити, що у 1939 році багато волинян зустрічали радянську владу з хлібом та сіллю…
— І з вигуками: “Хай живе Сталін, Ворошилов, Тимошенко!” У 1939-1941 роках антипольські настрої ще більше посилилися завдяки радянській пропаганді, яка зображувала період перебування Волині у складі Другої Речі Посполитої як час найтяжчого національного й соціального гніту. Радянська пропаганда посилалася, зокрема, на період після смерті Юзефа Пілсудського, коли проводилася політика ревіндикації, руйнувалися православні церкви та відбувалася окатоличення українців на Холмщині та Східній Люблінщині. Тверезомислячі поляки усвідомлювали й попереджали, що за таку політику (“за знищення домів Божих, за сльози тих, хто там молився”) Польща в майбутньому “тяжко заплатить”.
Тепер ви розумієте, чому польські історики так неохоче згадують цей період. Якщо ми звернемося до класичної монографії Ґжеґожа Мотики “Від волинської різанини до операції “Вісла””, то в розділі про передумови подій 1943 року практично відсутня згадка про Волинь. Натомість детально описано ситуацію на Східній Галичині, щоб створити враження, ніби українські націоналісти, які мали там значний вплив, перенесли його згодом на Волинь і за півтора року досягли вражаючих успіхів. Але це не так, адже загалом антипольську акцію значною мірою підготувала чорносотенна та комуністична пропаганда.
— Чому Москва була настільки зацікавлена у знищенні поляків на Волині?
— В одному з документів польського підпілля від 1943 року чітко пояснено причини потужної радянської антипольської мотивації. Якби вдалося витіснити всіх поляків з Волині, то польський еміграційний уряд не міг би порушувати питання про повернення до кордонів станом на 1 вересня 1939 року. Ось вам і розгадка проблеми!
Більше про Волинь читайте у спецвипуску “Локальної історії”
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва
— Роль прорадянських сил зрозуміла, а якою ж була роль українських націоналістів на Волині?
— Протягом багатьох десятиліть рупорами ненависті до поляків були чорносотенці та більшовики. Водночас цілі комуністів і націоналістів збігалися. Чому? Комуністи стверджували, що для ліквідації соціального гноблення необхідно усунути гнобителів. А хто були гнобителі? Поляки! Націоналісти ж говорили про необхідність позбутися національного гноблення, а хто був носієм такого гноблення? Знову ж таки, поляки. Куди не поглянь, все зводилося до поляків, яких потрібно було усунути. Ось така каша заварилася в роки Другої світової війни. Заварили її німці, радянці, націоналісти, а також звичайні бандити.
— Але ще у ХІХ столітті, тобто до появи “Чорної сотні” та посилення антипольської імперської і більшовицької пропаганди, українці байдуже поставилися до спроб Польщі звільнитися з-під гніту Російської імперії. Очевидно, що проблеми в українсько-польських відносинах з’явилися набагато раніше.
— Розставмо необхідні акценти. По-перше, Польщі як держави тоді не існувало – вона була поділена між трьома імперіями. По-друге, йдеться не просто про байдужість. Якщо вживати це слово, то “байдуже”-нейтрально українці поставилися хіба що до Листопадового повстання 1830-1831 років. Нейтрально-вороже – до поляків і нейтрально-прихильно – до російської адміністрації.
Це було пов’язано з жахливим соціальним гнітом на Правобережній Україні. Цей гніт у Київській, Подільській та Волинській губерніях був, як писав Даніель Бовуа, винятково жорстоким у маєтках польських землевласників. Зацікавленим я рекомендую статтю Івана Франка “На нашій, не своїй землі”. Вона є цінним документом, тому що фактично Франко переклав втрачений нині рукопис польського графа Станіслава Стажинського, який описав жахливе фізичне та сексуальне насильство в маєтках його співвітчизників на Поділлі. Це, звісно, викликало у селян опір та ненависть до панів-ляхів. Тож імперська місцева адміністрація, прагнучи здобути прихильність місцевого населення, грала на цьому, дотримуючись принципу “Поділяй і володарюй”, запроваджуючи певні реформи для покращення їхнього становища. Йдеться, зокрема, про так звану інвентарну реформу. Проросійські настрої особливо посилилися після скасування кріпацтва у 1861 році.
Тож у Січневому повстанні 1863-1864 років на боці повстанців воювало приблизно 100 православних селян. А в лави так званих сільських варт за закликом російської адміністрації влилося 350 тисяч мешканців трьох правобережних губерній. Наголошую, що вони боролися з повстанцями настільки завзято й жорстоко, що російський уряд був змушений надсилати війська, аби врятувати бунтівників.
— Можна припустити, що сучасні польські історики так само не бажають вивчати цей період, який стосується не ХХ, а ХІХ століття.
— Так, сучасне покоління польських істориків гостро висловлюється проти тез Даніеля Бовуа, не бажаючи усвідомити, що коріння подій 1943 року певною мірою слід шукати в ХІХ столітті. А ще необхідно з’ясувати, зокрема, рівень відповідальності польських землевласників, які залишили по собі не найкращі спогади на теренах Правобережної України. До того ж спогади селян Правобережжя про гіркий досвід співжиття з поляками у ХІХ столітті негативно вплинули й на союз Петлюри та Пілсудського.
У Польщі дедалі голосніше почали говорити про “українські злочини” на Волині. І нині, коли я переглядаю різні медіа, складається враження, що для поляків немає нічого важливішого, ніж “українське людобуйство”, тобто геноцид, на Волині. Начебто не було Катині, “Польської операції” НКВС (понад 100 тисяч жертв), репресій проти вояків Армії Крайової тощо. Є лише “Волинь” — і більше нічого.
— Чи польські історики завжди були упередженими, чи був період, коли діалог із ними просувався легше?
— У 1990-ті роки відбулася низка (здається, близько 13) зустрічей ветеранів УПА та Армії Крайової. На них були присутні й історики, які обговорювали складні питання генези та характеру подій часів Другої світової війни. Певною мірою це був дещо поверховий, початковий аналіз, але тривала справжня дискусія, а не два монологи. Тобто був конструкт, який варто було розвивати.
Однак після відзначення роковин волинських подій у 2003 році, коли позиції президентів Кучми та Квасневського, здавалося б, були чітко окреслені, а фундамент для порозуміння закладений, почалися процеси радикалізації теми Волині-43. Ймовірно, дехто злякався, що два народи можуть дійти до порозуміння. А хто ця третя сторона, ви, я думаю, чудово розумієте. Плюс, дали про себе знати так звані кресові середовища. Активізувалася й політична “правиця”, тобто ПіС.
Словом, у Польщі щоразу голосніше почали говорити про “українські злочини” на Волині. І нині, коли я переглядаю різні медійні сторінки, складається враження, що для поляків не існує нічого важливішого, ніж “українське людобуйство”, тобто геноцид, на Волині. Начебто не було Катині, “Польської операції” НКВС (понад 100 тисяч жертв), репресій проти вояків Армії Крайової тощо. Є лише “Волинь” — і більше нічого.
— Зрозуміло, хто є тією третьою стороною, яка вміло налаштовує українців і поляків один проти одного. Проте відповідальність за те, що наші партнери дозволяють третій стороні маніпулювати собою, лежить на самих поляках. Але чого, власне, прагнуть від нас деякі польські історики та політики? Продовження дискусій?
— Ні, дискусій вони не прагнуть. Тому їх, власне, і немає, що показала робота Українсько-польського Форуму істориків, учасником якого я був. Форум нагадував гру в одні ворота. Була присутня група польських науковців на чолі з професором Вальдемаром Резмером, який викладав їхню “єдино правильну” позицію, тож усі згідливо кивали головами. У нас же кожен має свою думку. А в них є обов’язковий гранд-наратив, розроблений професором Мотикою, про що вже йшлося.
— Це зрозуміло. Незрозуміло інше, і тут я повторю своє запитання — чого вони від нас хочуть або чекають? Може, щоб Зеленський, як Віллі Брандт, став на коліна посеред Варшави і попросив у поляків вибачення?
— Дуже багато польських політиків і громадських діячів хочуть, аби українці однозначно визнали “людобуйство” на Волині, якого, на мою думку, не було. Хоча, безперечно, були масові вбивства польського цивільного населення. І офіційно за нього просили вибачення. Схоже, польська сторона сподівається, що колись Україна все ж таки це зробить. Про це, зокрема, свідчить скандал із “другим українсько-польським комюніке”, яке підписала й частина українських істориків — приблизно 15 осіб пристали на польську позицію.
До того ж комюніке передувала поява об’ємної книжки, присвяченої 100-річчю польсько-українських відносин у ХХ-ХХІ століттях. Назва цієї книжки шокує — “Волинь’43 — апогей”. Тобто за 100 років українсько-польських відносин автори обрали саме цей епізод замість того, щоб підкреслити події 1920 року, “важке братерство”, внесок Армії УНР в оборону Польщі та порятунок європейської цивілізації від більшовизму. Але ні, все традиційно звелося до Волині-43.
Фото: Катерини Москалюк
— Яку роль у такій завзятості поляків відіграє те, що нині Україна перебуває у дуже вразливому стані? Можливо, коли закінчиться російсько-українська війна, то разом із нею закінчиться й “війна за Волинь”?
— Я не думаю, що волинська проблема буде знята з порядку денного, адже вона приносить комусь політичні дивіденди. Ось сьогодні Інститут національної пам’яті та МЗС України разом із польськими інституціями працюють над тим, щоб на початку травня скликати форум українських та польських істориків у Баранові Сандомирському. Однак спочатку польська сторона прагнула зберегти за собою право визначати учасників з українського боку. Мовляв, “ми оплачуємо захід, тож список учасників за нами”. Це викликало сумніви щодо паритетності відносин, а також щодо успіху цього форуму, якщо він відбудеться, та можливості узгодити наші позиції. На щастя, нині це непорозуміння вдалося виправити.
— Тобто, можлива гра в одні ворота?
— Є таке побоювання. Адже польська сторона не сприймає жодних, навіть документально підтверджених аргументів. Є постанова Сейму про те, що Волинь-43 була “людобуйством”, що загинуло від 100 тисяч до 130 тисяч поляків (це не підтверджують наукові дослідження), і польські науковці твердо дотримуються цієї позиції. Чи буде можливість змінити її на форумі? Сумніваюся!
— В українсько-польській історії ХХ століття є момент, який ми вже згадували і який міг би слугувати об’єднувальним чинником, адже йдеться про спільну боротьбу проти більшовизму — союз Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського 1920 року. Чому ця тема зовсім зникла з польського медіапростору?
— Для мене це зникнення є шокуючим. Адже на тлі московсько-української війни, яка становить загрозу і для Польщі, тема цього союзу мала б актуалізуватися. Натомість навіть Осередок “Карта” (Ośrodek KARTA), який колись був носієм прогресивних тенденцій у дослідженнях історії українсько-польських відносин ХХ століття, скотився до вже згаданої книжки “Волинь 1943 — апогей”, замість того, щоб розповісти історію союзу, який мав неабияке значення не лише для України, а й для Польщі.
Не менш примітним є і те, що в новому музеї Варшавської битви в Оссові інформації про українських союзників поляків майже немає. Є величезні портрети Леніна, Троцького, а от Петлюри забракло! І це при тому, що українські війська відзначилися не лише під Замостям — вони утримали Південний фронт на Дністрі, що визнавали польські дипломати, наголошуючи на мужності та стійкості українських військ, завдяки яким Галичина була збережена для Польщі, а Європа врятована від більшовицької зарази. Але нині про це практично ніхто не говорить. Очевидно, образ України як союзниці Польщі не пасує до сучасних польських політичних дебатів.
— Якщо шукати позитивні зміни в нинішніх українсько-польських відносинах, то чи можна зарахувати до них дозвіл на ексгумацію тіл поляків, зокрема на Волині? Польська сторона довго наполягала на такому дозволі, тож, імовірно, це дещо поліпшить ситуацію…
— Переді мною — анонс ще однієї публічної дискусії, яка відбудеться у Вроцлаві. Одне з питань, яке там порушуватимуть, якраз про… блокування ексгумацій. Хоча насправді їх ніхто не блокує. Але маніпулятивний підхід до цього питання так і залишається зброєю певних середовищ.
— Наявність чи відсутність дозволу легко перевірити…
— Хто буде перевіряти? Головне — звинуватити українців, що вони блокують. Хоча вже понад рік будь-які заборони знято… Ми мусимо поховати цих людей, поставити хрести, щоб рідні могли там помолитися. Що ж до визначення кількості жертв, то це справа десятків років. Тому що неможливо провести ексгумацію у стислі терміни. Бракує фахівців, немає фінансових можливостей, а, зрештою, й умов, щоб в умовах війни безпечно провести ексгумації. Більше того, ексгумації можуть дати досить суперечливі дані. Скажімо, польська сторона стверджувала, що в Пужниках (село на Тернопільщині) від рук УПА загинуло понад 100 поляків. Нині знайдено менше половини. Правда, пошуки тривають, тож, можливо, цифра 100 загиблих буде підтверджена.
З польських медіа знаю історію, що в Бескидах вже два роки шукають братську могилу 80 поляків, яких нібито вбили вояки УПА в будинку лісника. Шукають, та не можуть знайти. Натомість в Юречковій — також на території Польщі — шукали останки вояків УПА, але не знайшли. Такий самий результат дали нещодавні пошуково-ексгумаційні роботи в Углах на Рівненщині. Отже, цей процес буде тривалим… Але головне, що українська сторона дає згоду, і там, де можна провести ексгумаційні роботи, вони мають бути проведені. Звісно, під нашим контролем.
— Дуже хотілося б, щоб компромісну позицію України зрештою оцінили польські історики. Чи серед них є люди, з якими можна вести діалог?
— Притомні люди є. Але вони не наважуються виступати проти панівного наративу, який виходить з польського Інституту національної пам’яті. Як ви знаєте, нинішній президент Польщі є колишнім директором цього інституту. І вже траплялися репресії щодо людей, які наважуються йти проти директив Інституту та офіційних рішень Сейму. Низка людей, які більш-менш об’єктивно дивилися на польсько-український конфлікт, були звільнені з ІНП. Згадаємо хоча б скандал навколо доктора Григорія Купріяновича. Люди залякані й бояться об’єктивно говорити про історичні питання. Тому улюбленою методикою польської сторони стали дискусії “про Україну без українців”. Щоб не мати гідних опонентів, вони запрошують людей, які або будуть згідливо кивати головою, або виявляться некомпетентними. Тому я не впевнений, що згаданий травневий форум польських та українських істориків стане справжнім діалогом.
— Хоч щось додає вам оптимізму в контексті пошуку істини та порозуміння?
— Польські архіви. Вони свідчать на нашу користь і підтверджують, що події, які ми обговорюємо сьогодні, були дуже неоднозначними. Наприклад, архівні документи показують масову участь волинського селянства в антипольських акціях. Але, як я вже сказав, український націоналізм до війни мав незначний вплив на настрої православного населення. Тож хто несе відповідальність за його моральний стан? Звичайно, держави, які здійснювали на цих теренах свою політику. Спочатку Російська імперія, потім ІІ Річ Посполита, а далі СРСР і нарешті німецька окупаційна адміністрація під орудою Еріха Коха. Про засади своєї політики той казав так: “Треба прагнути, щоб українець, зустрівши поляка, палав бажанням його вбити. І навпаки! Якщо ж дорогою вони разом уб’ють ще й єврея, то це буде якраз те, що нам треба”. Світлої пам’яті історик Юрій Киричук в одній зі своїх праць навів анекдот, як Сталін, нагороджуючи радянських воєначальників, відклав один орден для Еріха Коха, позаяк його політика відповідала інтересам Москви на Волині. До речі, якщо подивитися на кількість людей у загонах радянської та польської партизанки, то їх на Волині було значно більше, аніж у загонах “всесильної” УПА. Чому ж тоді вони не зупинили антипольську акцію націоналістів?
Питань тут більше, ніж відповідей. Але серед польських науковців практично ніхто цим не займається. І я візьму на себе сміливість ствердити, що не хочуть, бо остерігаються наслідків. Тому підстав для оптимізму я поки що не маю. Зрештою, багато що прояснить травневий форум, позаяк з поведінки польської сторони можна буде скласти думку про те, чи відновиться українсько-польський історичний діалог, чи ні.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!
- волинська трагедія
- інтерв’ю
- польща
Схожі матеріали
“Більшість підозрюваних виїхала до Росії”, — Євгенія Закревська про суд над убивцями Небесної сотні
Детальніше
Заново відкритий Володимир Івасюк
Детальніше
Анастасія Левкова: “Є запит на тексти про інший Крим — Крим, якого не знали”
Детальніше
“Сучасний Шевченко — це культ здорової людини”, — Михайло Назаренко
Детальніше
Середньовічний лицар на війні
Детальніше
Юрій Юзич: “У 1930-х усі, крім одного, крайові провідники ОУН були пластунами”
Детальніше
“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько
Детальніше
“Щоб любити країну, не треба вигадувати про неї”, — Андрій Оленич
Детальніше
“В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у тих містах обнадіює”, — ізраїльський фотограф Едуард Капров
Детальніше
Порада від АіФ UA:
Ця розмова з професором Богданом Гудем надає глибоке розуміння складності українсько-польських відносин, висвітлюючи історичні корені конфліктів та сучасні політичні маніпуляції. Інформація про історичний контекст та різні інтерпретації подій допоможе вам краще орієнтуватися в історичних дискусіях та формувати власну об’єктивну думку. Це особливо актуально в контексті нинішньої геополітичної ситуації, коли взаєморозуміння між країнами є критично важливим.