Столітній особняк у серці Кропивницького досі зберігає свою головну таємницю — дослідники шукають його первісний проєкт, а ім’я архітектора залишається невідомим
Центральноукраїнський обласний краєзнавчий музей розміщується у колишній будівлі купця та промисловця Абрама Барського. В арсеналі установи зберігається понад 80 тисяч експонатів.
Загадки музею не обмежуються лише його стінами. Що насправді ховається за його вишуканим фасадом – від таємничої колекції мільйонера-електрика Ільїна та найбільшого в Україні зібрання скіфських скульптур до сучасних дзеркал доповненої реальності? Про втрачені документи, унікальні скарби та цифровізацію кореспондентці Укрінформу розповів директор закладу Борис Шевченко.
СЕКРЕТИ БУДИНКУ БАРСЬКОГО
– Ми завжди стверджуємо, що працюємо, мабуть, у найпрекраснішій будівлі міста. Її історію досліджували наші співробітники, краєзнавці, партнери, проте й сьогодні залишаються питання, на які немає відповідей. Відомо, що особняк збудували у 1904–1905 роках на замовлення заможного підприємця Абрама Давидовича Барського, проте проєкт із прізвищем архітектора досі не виявлено. Існували різні припущення, але жодне з них поки що не має достатнього підтвердження, – говорить Борис Шевченко.
Відомо, що Барський був одним із найзаможніших підприємців тодішнього Єлисаветграда: володів нерухомістю та млинами й збудував цю резиденцію для своєї родини. Тривалий час музейні працівники навіть не були впевнені, чи встигла сім’я оселитися в новому будинку. Лише архівні розвідки підтвердили: після загибелі Абрама Барського у 1907 році його родина продовжувала проживати тут, і саме звідси чоловіка супроводжували в останню путь. Історія будівлі досі перебуває під пильною увагою дослідників.
– Ми постійно відкриваємо для себе нові факти. Знаходимо документи, фотографії, технічні плани, відстежуємо, як будівля трансформувалася в різні роки. Це не менш захопливо, ніж досліджувати експонати. Ми зобов’язані знати історію власного музею так само глибоко, як історію краю, який він представляє, – зазначає очільник установи.
Після встановлення радянської влади маєток було націоналізовано. У різні періоди тут функціонували кооперативи та державні організації. Протягом десятиліть музей неодноразово планували розширити. У 1980-х роках існували навіть проєкти, які передбачали забудову території теперішнього скверу біля музею, де розташовані скіфські баби, створення нових виставкових зон та підземного переходу. Однак ці задуми так і залишилися нереалізованими.
Борис Шевченко
– Найбільша складність полягає в тому, що цю будівлю ніколи не проєктували як музей. Ми весь час пристосовуємо музей до особняка, а не навпаки. Через це нам постійно бракує виставкового простору. Попри це, саме історичний особняк став однією з ключових переваг музею, – зауважує Шевченко.
Мешканці Кропивницького знають, що архітектура закладу має особливий шарм, а про будинок з роками виникають міські легенди. Одна з найпоширеніших стосується маскаронів на фасаді: нібито обличчя із заплющеними очима уособлюють померлих дочок Барського, а з розплющеними – тих, що залишилися живими.
– Це красива вигадка, але не відповідає дійсності, – пояснює директор музею. В архітектурі такі маскарони символізують день та ніч. Загалом фасад будівлі насичений символами: пелікани, сови, декоративні елементи мали цілком конкретне значення. Ми можемо інтерпретувати їх сьогодні, але дуже хотілося б колись знайти первинний проєкт будинку. Можливо, він ще чекає на нас в якомусь архіві.
ВІД НАВЧАЛЬНОГО КАБІНЕТУ ДО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ
Історія музею розпочалася задовго до переїзду в Будинок Барського. Центральноукраїнський обласний краєзнавчий музей виник як природничо-історичний музей, заснований у 1883 році педагогом і вченим Володимиром Ястребовим при Єлисаветградському земському реальному училищі.
– Варто розуміти, що це був зовсім інший музей. Його створювали не для широкої аудиторії, а для освітнього процесу. Учні мали змогу бачити колекції безпосередньо під час занять, використовувати їх як дидактичний матеріал. Після смерті Володимира Ястребова цей проєкт фактично завершився, але сама ідея музею отримала нове життя, – розповідає директор.
Уже у 1913 році громадський діяч Павло Рябков запропонував створити в Єлисаветграді класичний музей, доступний для всіх бажаючих. Реалізації задуму завадила Перша світова війна, а відкрили заклад вже за радянської влади – у 1920 році. Спочатку музей також функціонував у приміщенні Земського реального училища, кілька разів змінював адресу, а згодом оселився в особняку Барського.
Водночас сам особняк Барського дивом уникнув масштабних реконструкцій чи руйнувань. Найбільших збитків будівля зазнала під час Другої світової війни.
– У роки Другої світової війни музей також зазнав втрат. Під час німецької окупації він працював, але частину експонатів вивезли нацисти, частину було розграбовано в період безвладдя. Уже після війни фонди почали активно поповнювати, – говорить директор музею.
Архівні документи свідчать про пошкоджений дах, вибиті вікна та двері, а також втрату частини внутрішнього оздоблення. Зокрема, йдеться про ліпнину у кількох залах, хоча які саме приміщення постраждали, документи не уточнюють. Радянська влада завдала менших збитків, але все ж деяких змін музей зазнав.
– Ми не можемо стверджувати, що радянська влада кардинально перебудувала будинок. Так, були ремонтні роботи, змінювали кольори стін, десь закладали старі дверні прорізи, десь прорубували нові. Але це робили переважно для того, щоб відвідувачам було зручніше пересуватися експозицією. Якщо говорити про сам особняк, то його історичний вигляд вдалося зберегти, – ділиться Борис Шевченко.
Поступово музей змінювався разом із самим регіоном. Трансформувалися адміністративні межі, змінювалися й назви музею – окружний, міжрайонний, а після утворення Кіровоградської області у 1939 році він став обласним краєзнавчим музеєм.
– Цю історію можна простежити буквально за документами – актами, матеріалами комісій, планами реорганізації, які збереглися в архівах. Пізніше він мав різні найменування. А вже у 2024 році ми перейменували заклад, адже назва «Кіровоградський» більше не могла залишатися, – розповідає директор музею.
Ще після проголошення незалежності України принципи комплектування фондів кардинально змінилися. Музей почав цілеспрямовано повертати імена та історії, які десятиліттями замовчувалися або залишалися поза офіційною історією. Наприклад, одним із найцінніших надбань стала меморіальна колекція українського письменника, художника та державного діяча Володимира Винниченка.
– Для нас це одна з найважливіших колекцій. У 1990-х роках із Франції передали особисті речі Володимира Винниченка – меблі, друкарську машинку, письмове приладдя та інші меморіальні предмети. До повномасштабної війни вони експонувалися в окремій залі, присвяченій нашому землякові. Незалежно від того, як сьогодні оцінюють його політичну діяльність, це постать державного масштабу, письменник і один із творців Української Народної Республіки. Саме тому його спадщина є надзвичайно важливою для музею, – наголошує його керівник.
ТАЄМНИЧА КОЛЕКЦІЯ ЕЛЕКТРИКА-МІЛЬЙОНЕРА ІЛЬЇНА
Ще однією візитною карткою музею стала колекція Олександра Ільїна – людини, навколо якої й досі існує чимало легенд. Це був приватний колекціонер, який проживав у власному будинку, працював електриком та протягом життя збирав різноманітні предмети. Він помер у 1993 році, прямих нащадків не мав і заповіту не залишив, тому після його смерті колекція перейшла у державну власність.
– Ми знали, що Ільїн був колекціонером, але навіть не уявляли, наскільки масштабним було його зібрання. Після його смерті створили відповідну комісію, були ухвалені рішення як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях про передачу колекції державі. Потім її розділили: книжкову частину, а це була значна частина зібрання, передали до обласної універсальної наукової бібліотеки, де вона й донині зберігається у відділі рідкісних книг. Речову частину передали краєзнавчому музею, – розповідає директор.
До музейної частини увійшли дуже різноманітні предмети: ікони, потири, хрести, картини, статуетки, сувеніри та інші речі. Значну частину колекції становлять предмети релігійної тематики. Проте точного каталогу всього приватного зібрання Ільїна, наскільки відомо музею, не збереглося. Невідомо й достеменно, звідки саме він отримував усі ці предмети та як їх обліковував.
Саме ця невизначеність і стала підґрунтям для численних легенд. Щодо колекції роками з’являлися історії про її неймовірні масштаби, походження певних речей і навіть кількість транспорту, яким усе це нібито вивозили після смерті колекціонера. У музеї такі розповіді чують, але ставляться до них обережно.
– Люди часто починають рахувати, скільки це могло коштувати, скільки чого нібито вивезли, розповідають про три вантажівки. Але це вже легенди. Насправді нічого фантастичного тут вигадувати не потрібно: людина справді зібрала величезну колекцію. Після того, як вона перейшла у власність держави, її облікували, передали відповідним установам і зберігають. Ми не спростовуємо міські легенди, але й не підтверджуємо їх без документальних доказів, – говорить Борис Шевченко.
Водночас Ільїн не був випадковою особою, яка просто складала вдома речі, що їй подобалися. За спогадами людей, які його знали, він був освіченою та захопленою своєю справою людиною-колекціонером. Проте повної картини того, як саме формувалося його зібрання, сьогодні немає.
– Це була його приватна колекція, тому тепер складно відновити весь шлях кожної речі. Ми знаємо, що він був фанатиком своєї справи, щось реставрував, щось ремонтував, щось обмінював, із кимось спілкувався. Але навколо нього вже виникло багато міфів, і тут важливо розділяти: це ми знаємо достовірно, а це – лише припущення, – пояснює директор музею.
Утім, після лютого 2022 року експозицію довелося демонтувати, щоб убезпечити найцінніші експонати.
– Ми діяли відповідно до всіх вимог безпеки. Демонтували історичну експозицію, колекцію Ільїна, сформували черги евакуації музейних предметів. Наше головне завдання – зберегти культурну спадщину. Водночас продовжує функціонувати природнича експозиція, а останніми роками ми значно доповнили її цифровими технологіями. Деякі рішення, які бачать відвідувачі, поки що не мають аналогів навіть у більших музеях, – зазначає Борис Шевченко.
ОУН-УПА І КІРОВОГРАДЩИНА
Крім іншого, саме під час повномасштабного вторгнення наукові співробітники закладу оприлюднили свої дослідження українського визвольного руху.
– Ми не видаємо книги заради самих книг. Для нас важливо розуміти, хто їх читатиме, і навіщо вони потрібні. Саме тому кожне видання має власну концепцію. Одна з наших найважливіших серій присвячена визвольній боротьбі українців у 1917–1991 роках. Уже вийшло шість книжок про Українську революцію, Холодний Яр, українських отаманів, діячів еміграції, Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію. Багато матеріалів ми буквально повертаємо із забуття, знаходячи документи навіть у Франції, Австралії чи Сполучених Штатах, – ділиться Борис Шевченко.
Він зазначає, що ще кілька років тому ця сторінка історії Центральної України залишалася маловідомою навіть для місцевих жителів. Саме тому музейники вирішили не лише видавати наукові праці, а й буквально «повернути обличчя» людям, які боролися за незалежність України.
– Коли ми працювали над попередніми книжками, зрозуміли, що ця історія безлика. У будь-якому музеї можна побачити фотографії радянських партизанів чи підпільників, але люди майже ніколи не бачили світлин учасників ОУН і УПА, які діяли на наших землях. Ми почали працювати з архівно-слідчими справами, архівами СБУ, шукали фотографії, готували короткі біографії. Так з’явився фотоальбом, який показує цих людей не як абстрактні постаті з підручника, а як реальних особистостей, – розповідає Борис Шевченко.
Видання отримало широкий резонанс далеко за межами області. Особливо тепло його сприйняли музейники Західної України, адже воно ще раз довело: історія українського визвольного руху не обмежувалася лише Галичиною. Серед діячів Української революції та підпілля було чимало уродженців сучасної Кіровоградщини.
– Нам часто кажуть колеги: добре, що саме в центрі України з’являються такі дослідження. Тривалий час існував стереотип, ніби визвольний рух був виключно на Заході України. Ми намагаємося показати, що це зовсім не так. І шість книжок цієї серії за три роки – результат системної роботи, яку ми плануємо продовжувати, – говорить директор.
Ще одним помітним проєктом стало дослідження участі уродженців краю в бою під Крутами. Замість загальнонаціональної історії музейники вирішили показати її через долі своїх земляків. Книга швидко розійшлася бібліотеками області, а після завершення друкованого накладу всі видання музей викладає у відкритий доступ на власному сайті.
НАЙБІЛЬША КОЛЕКЦІЯ СКІФСЬКИХ БАБ
Паралельно музей працює над виданнями, присвяченими власним колекціям та філіям. Уже побачили світ книги про музей-заповідник «Хутір Надія», музейно-природний заповідник в Арсенівці, Марка Кропивницького та Івана Тобілевича в Бобринці. Надруктовано видання про найбільшу в Україні колекцію скіфських кам’яних статуй, яка зберігається саме у Кропивницькому.
– Багато хто навіть не здогадується, що найбільша колекція скіфських статуй – саме в нас. Ми прагнемо зробити так, щоб про ці артефакти знали не лише фахівці, а й звичайні відвідувачі. Адже це – одна з найбільших цінностей нашого музею, – зазначає Борис Шевченко.
Утім, знайомство з музеєм не обмежується лише головним корпусом. До структури установи входить одразу кілька філій, кожна з яких має власну історію та спеціалізацію. Серед них – Заповідник-музей Івана Тобілевича «Хутір Надія», де народжувалися п’єси класика української драматургії, Музейно-природний заповідник в Арсенівці, Меморіальний музей Марка Кропивницького, Музей історії українського хореографічного мистецтва, а також об’єкти в Розумівці – Історико-меморіальний заповідник «Чорний Ворон» і Свято-Хрестовоздвиженська церква.
– «Хутір Надія» – це взагалі фантастичне місце. Там поєднуються природа та історія: меморіальні дуби, ставок, Калинова алея, Чумацька криниця, батьківська хата Тобілевичів 1871 року. Саме там Іван Карпенко-Карий написав понад десять своїх творів. Це місце, де фактично зароджувався український професійний театр, – говорить директор.
Останніми роками музей активно працює над тим, щоб його філії були не лише місцем зберігання історії, а й сучасними культурними центрами. Показовим прикладом став Музей історії українського хореографічного мистецтва. Після переїзду до центру міста кількість відвідувачів різко зросла, а сам музей почав отримувати нові експонати від людей, які раніше навіть не знали про його існування.
– Ми завжди звертаємо увагу на статистику. Поки музей був далеко від центру, про нього знали одиниці. Після переїзду люди почали заходити випадково, а потім поверталися вже зі своїми родинними реліквіями. Хтось приносив фотографії, хтось – сценічні костюми чи взуття, у якому колись виступав. Це свідчить про те, що музей почав жити разом із громадою, – каже Борис Шевченко.
Також нині волонтери, військові підрозділи, ветерани, рідні загиблих воїнів передають музею експонати, пов’язані з російською агресією.
– Ми маємо амбітну мету – створити окремий музей російсько-української війни як нашу філію. Це вже не просто ідея. Зібрано значний масив матеріалів, підготовлено тематичні плани, працює постійна експозиція у двох залах. Для нас важливо зберегти цю історію зараз, коли вона твориться, – каже директор музею.
МУЗЕЙ БЕЗ ПРИВИДІВ, АЛЕ З ЦИФРОВІЗАЦІЄЮ ТА ІНКЛЮЗИВНІСТЮ
Попри численні міські легенди, у музеї не намагаються штучно створювати містичну атмосферу. Тут посміхаються, коли відвідувачі запитують про привидів або загадкові історії особняка Барського, але наголошують: справжніх таємниць у музею і без того достатньо.
– Звісно, існують легенди про Барського, про маскарони на фасаді, про колекцію Ільїна. Ми їх не спростовуємо й не підтверджуємо. Але, щиро кажучи, нам і не потрібно вигадувати привидів. Тут стільки реальних історій, що ними можна захопити людей без жодної містики. Насправді я вам розповів лише невелику частину того, чим живе музей, – усміхається Борис Шевченко.
Прагнення зробити музей сучасним стало поштовхом до цифрової трансформації. Сьогодні природнича експозиція поєднує класичні музейні колекції з інтерактивними технологіями.
– Наше завдання – щоб люди хотіли повертатися. Якщо людина вже побачила експозицію один раз, потрібно надати їй новий досвід. Саме тому з’явилися мультимедійний стіл, цифрові книги, інтерактивні елементи, дзеркало доповненої реальності. Коли поруч із вами «оживають» мамонт чи шаблезубий тигр, музей сприймається зовсім інакше. А якщо люди повертаються вдруге чи втретє – значить, ми все робимо правильно, – переконаний директор.
Водночас Борис Леонідович зазначає, що всі ці зміни були б неможливими без грантових програм. Після початку повномасштабної війни музей повністю переглянув підхід до розвитку: створив окремий відділ маркетингу, розвитку та інвестицій, почав активно працювати з міжнародними партнерами та залучати позабюджетне фінансування.
– Ми зрозуміли просту річ: якщо хочемо розвиватися, не можемо чекати, що хтось усе зробить за нас. Тому почали більше заробляти самі, створили відділ, який займається розвитком і грантами, заснували громадську організацію музейників. Сьогодні лише грантових коштів нам вдалося залучити вже понад три мільйони гривень. Це можливість купувати сучасне обладнання, реалізовувати нові проєкти й не зупиняти розвитку навіть під час війни, – говорить Борис Шевченко.
Особливу увагу музей приділяє доступності. Один з перших серед закладів культури області він почав впроваджувати інклюзивні рішення: від табличок шрифтом Брайля та аудіогідів до спеціального підйомника, який дає змогу людям на колісних кріслах безперешкодно потрапити до природничої експозиції.
– Для нас інклюзія – це не формальна вимога, а звичайна повага до людей. Сьогодні людина на колісному кріслі може самостійно заїхати до музею, скористатися підйомником, оглянути експозицію, мультимедійні елементи, санітарну кімнату. Коли після екскурсії нам кажуть: «Ми думали, що доведеться заносити дитину на руках, а вона все змогла зробити сама» – це, мабуть, найкраща оцінка нашої роботи, – підсумовує директор закладу.
За словами Бориса Шевченка, найбільший стереотип про музей – це уявлення, ніби це доволі нудна установа, що обмежується кількома виставковими залами та касою біля входу. Саме тому музей постійно оновлює свої експозиції, додає інтерактивні рішення, відкриває нові виставки та шукає сучасні формати роботи.
– Ми поставили перед собою дуже амбітну мету – стати одним із найкращих музеїв України. І це не про конкуренцію заради конкуренції. Ми працюємо на культуру нашої області. Від того, яким буде музей, багато в чому залежить і те, як сприйматимуть Кіровоградщину в Україні. Ми прагнемо, щоб про наш край знали не менше, ніж про інші регіони, які давно стали туристичними магнітами. І я впевнений: у нас для цього є все необхідне, – підсумовує Борис Шевченко.
Мирослава Липа, Кропивницький
Фото авторки