Іноді у пресі, в інтернет-спільнотах або просто на кухні за чашкою чаю ні-ні – та й сплине питання про користь чи шкоду комп'ютерних ігор.
Хтось скаже, що вони розвивають реакцію та мислення, хтось скаже, що від них одне зло, і діти через них стають маніяками та психами. Що ж, подільмо свою порцію олії в цей диспут, взявши інтерв'ю в одного дуже знайомого геймера. Чи готові?
Автор: Доброго дня. Скажіть, як довго Ви спілкувалися з комп'ютерними іграми , яким є Ваш стаж, якщо так можна висловитися.
Один геймер: Доброго дня. Вперше мені довелося сісти за комп'ютерну гру в глибокому дитинстві, років о п'ятій. Це було у батька на роботі (батько мій працював у нафтогазовій галузі). Комп'ютери тоді були великою рідкістю, і так вийшло, що члени нашої родини виявилися своєрідними першопрохідниками. Батько був «попереду всієї планети», не боявся експериментувати і мало не методом тику освоїв-таки нову техніку. Ми ж, його діти, троє синів, йшли слідом. Але навіщо трьом хлопчикам (15, 11 та 5 років) комп'ютер? Звісно, грати в ігри! Чим ми, власне, і робили.
Автор: Якою була ваша перша гра?
О. р.: То був CD-man. “Колобок”, як ми його називали. Так от, цей самий колобок блукав екраном, поїдав горошини, тікав від павуків, акул, привидів… Я тоді не зміг зробити й одного кроку – мене тут же з'їли.
Автор: Що було далі?
О. р.: Далі переді мною пройшла майже вся історія комп'ютерних ігор, починаючи з Digger'а і закінчуючи Serious Sam'ом (2000-2001). Приблизно тоді я, до речі, надовго перестав грати у ігри.
Автор: Зовсім?
О. р.: У комп'ютерні – зовсім (як я тоді щиро рахував), бо вважав ігри некорисними.
Автор: Можна детальніше?
О. р.: Змінився світогляд – змінилися цінності, змінилося ставлення до життя. Докладніше не розповім – це історія на кілька годин. Так вийшло, що грати в ігри суперечило моїм новим переконанням, і від ігор з болем і тугою довелося відмовитися.
Автор: Чи легко вам це далося?
О. р.: Дуже нелегко. Уявіть наркомана, якого насильно позбавили дози. Життя стало сірим, душа просила допінгу, “кайфу”, а звичного “кайфу” все не було і не було (отримувати задоволення від самого життя я навчився тільки через сім-вісім років, і це, знову ж таки, окрема історія). Як і у всякого наркомана, були і «ломки», і зриви…
Автор: «Ломки»?
О. р.: Саме. Коли дуже хочеться грати. Неважливо, у що – аби знову пограти…
Автор: І чим все скінчилося?
О. м.: Пройшли півроку-рік, і я опинився у вузі (про який, до речі, теж можна розповісти окремо) наглухо відрізаним від високих технологій (адже в далекому 2002 ноутбуки все ще вважалися привілеєм виключно бізнесменів, а стільникові телефони – нових російських). В умовах постійного навчання та ще у відриві від комп'ютера про ігри не могло бути й мови. Однак я не шкодував про це. Почалося життя. Нове життя. Справжнє, ніким не вигадане життя.
Автор: Ви так кажете, ніби вийшли з якогось задзеркалля.
О. р.: «Заекрання», я навіть сказав би. Саме.
Автор: Що Вам вдалося з… м… «заекрання» винести? Може, якийсь магічний артефакт, може, навіть не один?
О. р.: Справді, артефактів я виніс чимало. Щоправда, половину довелося потім викинути (сміється). А якщо серйозно, то протягом десяти років я був відірваний від живого спілкування з людьми. Люди – це не лише статисти, це ще й прекрасні педагоги та вчителі: хто дасть мудру пораду, хто потиличник, хто сварить за те, що дорогу перейшов не там… Людина – істота громадська, і, щоб розвиватися, їй просто необхідне суспільство собі подібних. У мене цього товариства, на жаль, не було. І це, я вважаю, найбільший мінус «заекрання». Крім цього, я виніс із комп'ютерного світу величезну купу звичок, шкідливих і не дуже.
Автор: Звички – від гри? Як це?
О. м.: Уявімо, що людина звикла в грі постійно ламати замки, трощити зачинені двері, пробивати стіни… Але згодом гра закінчується, а звичка залишається – часом так і хочеться відчинити якісь двері. Або ще історія. Пам'ятаю, якось мені з товаришами довелося допомагати на будівництві ранньою зимою. Йде сніг, у центрі будмайданчика лежить купа металобрухту, я стою десь поряд. Раптом бачу через цю купу, як до мене наближається людина. Рефлекс: «Стріляй, поки можеш! Якщо він підійде ближче – тобі не приборкати!..» Не знаю, що б я зробив, якби я мав у руках автомат. Тоді мені за себе стало не по-дитячому страшно.
Проте йшов час, я дорослішав, знову довелося багато чого переосмислити, тепер уже не з позиції дитини, але з позиції чоловіка, що дорослішає. З'явилася потреба «вирости», стати цілісніше, краще, добріше… Мабуть, цілісніше – найвлучніше слово.
Автор: Що ж Ви зробили? Як Вам удалося знайти свою цілісність?
О. р.: Вірите, ні – я знову почав грати в комп'ютерні ігри, тільки тепер уже не як дитина, а як доросла людина. Я грав у ті ігри, якими загравався в дитинстві, намагався пройти все те, що з самого юнацтва залишилося не пройденим, дозволити все недозволене, доробити все недороблене. Граючи, я шукав відповідь на запитання: “Ким я був і ким я став?”.
Автор: Чи знайшли Ви відповідь на своє запитання?
О. р.: Так. Граючи в «іграшки» свого дитинства, я згадав багато з того, що було забуто мною і викинуте з пам'яті як непотрібне. Насамперед дуже скрутні місця були вирішені одні без зусиль, а інші – з найсерйознішими «боями» на межі розпачу. Часто опускалися руки: «Становище безвихідне. Здайся! Кинь це! Почни заново! – І справді дуже хотілося кинути, здатися, визнати своє безсилля.
Не знаю, що мені дала така завзятість, але я обіцяв собі: «Не здаватися, доки є хоч найменша надія на успіх. А якщо жодної надії немає – її треба знайти». І надія майже відразу ж була, варто було хоч трохи пошукати. О, як багато я витяг з цих битв на межі відчаю…
Коли все цікаве було пройдено, а все непройдене визнано нецікавим, я відчув, що світ заекрання став для мене просто дуже тісний – занадто простий і одноманітний.
Тоді я вирішив змінити гру: перестати грати в заекраніє і почати грати в реальне життя. Після цього рішення насамперед сірі та одноманітні будні заграли всіма кольорами веселки, доручення начальства з тягаря перетворилися на захоплюючі квести, а освоєння нових знань, умінь і навичок (так зване «прокачування персонажа») у реальному житті пішло набагато простіше і захопливіше, ніж у будь-якій, навіть самій продуманій. Я щасливий. Вперше за 20 років…
Автор: Що для Вас тепер комп'ютерні ігри?
О. Г.: Комп'ютерні ігри для мене тепер – це сховище позитивного чи негативного досвіду, не гірше і не краще за фільми чи книги. Фільми, як і книги, бувають хороші, середні, погані та ніякі. Така ж класифікація стосується і комп'ютерних ігор: деякі вчать нас доброму, деякі – корисному, деякі – розбещують, а деякі – просто нахабно крадуть наш час. Правильно підібрана книга допомагає виховати людину (як правильно підібрана гра, і правильно підібраний фільм). Думаю, освітянам слід про це задуматися…
Автор: На закінчення нашої розмови що б Ви хотіли побажати читачам?
О. р.: Дорогі батьки, беріть участь у житті Ваших дітей. Мені було самотньо, і тому я втікав у своє «заекрання». В результаті мені ставало тільки ще самотньо, але поділитися було не з ким, і не було кому допомогти.
Шлях Ваші діти будуть цієї самоти позбавлені. Шлях їм буде з ким поділитися своїми успіхами, нехай знають і відчувають, що вони Вам потрібні.
Ну і, звичайно, дивіться уважно, які ігри Ви їм купуєте – це не таке вже й невинне заняття, як здається на перший погляд.