Юлія Лимар: Я абсолютно за те, щоб заповідники були в місті. Мене більше цікавить, щоб вони були не тільки на папері
Фото: kmr.gov.ua
Заповідання територій і перетворення їх на об’єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ) має на меті збереження унікальної флори й фауни, проте в київських умовах часто буває так, що величезні території перетворюють на ПЗФ, а потім залишаються занедбаними. Про це, а також про те, як упорядкувати це питання у столиці і як змусити законодавство працювати на громаду й місто, “ГОРДОН” поговорив із депутаткою Київської міської ради, членкинею постійної комісії Київради з питань екологічної політики Юлією Лимар.
Заповідання в Києві стало дієвим механізмом боротьби громади із забудовниками. Але це не завжди про захист природи
– Як ви оцінюєте законодавство у сфері природно-заповідного фонду? Наскільки воно досконале, із вашого погляду?
– Загалом не моя справа оцінювати законодавство, моя справа – керуватися ним у своїй діяльності. Однак абсолютно точно можу сказати, що в будь-якій царині вітчизняного законодавства, не тільки у природоохоронній, можна знайти прогалини. Це системна проблема впродовж усіх років незалежності України, і природоохоронна сфера точно не є винятком.
Головний закон, яким керуються при заповіданні будь-яких територій, – закон “Про природно-заповідний фонд”, ухвалений, здається, 1992 року. За весь період чинності цього документу до нього вносили ряд змін, останні відбулися зовсім нещодавно. І це закон досить непоганий, питання в тому, що він не завжди виконується.
А це означає, що законодавство потрібно вдосконалювати.
Візьмемо Угоду про асоціацію між Україною і Європейським союзом, яку Україна підписала ще у 2015 році. Там чітко, досить детально, виписані директиви, які стосуються захисту довкілля. На мій погляд, найкращий шлях зараз – адаптація українського законодавства до європейського. Більше того, у парламенті є пропозиції щодо змін до законів, зокрема й закону про природно-охоронний фонд, аби ми рухалися до європейських стандартів.
– Чи є приклади, коли ви не могли належно скористатися чинним законодавством, насамперед законом про природно-заповідний фонд?
– Питання в тому, що певні новели закону про ПЗФ виписані не досить чітко. Наприклад, норма про створення об’єктів природно-заповідного фонду. Закон вимагає, аби клопотання про створення об’єкта ПЗФ містило характеристику природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності. А хто може дати таку характеристику? Громадяни? Громадські організації? Науковці? Чіткої відповіді немає.
Що відбувається після того, як створено об’єкт ПЗФ? Мають бути оформлені охоронні зобов’язання, де чітко викладені ці самі зобов’язання землекористувача щодо догляду, утримання, збереження території. Якщо об’єкт потребує прибирання, наукових досліджень, встановлення охорони, то все це потребує й фінансів. У столиці ж досить часто трапляється так, що об’єкт існує як ПЗФ тільки на папері. Об’єкт природно-заповідного фонду – це острівець збереження природи, так говорить закон і здоровий глузд.
Однак перетворення величезних територій у Києві завдає більше шкоди, аніж користі. І часто не призводить до збереження власне природи. На моє переконання, заповідання в Києві стало дієвим механізмом боротьби громади із забудовниками. Але це не завжди про захист природи.
У столиці чверть територій є об’єктами ПЗФ. Але хіба це вирішило питання чистоти повітря й доступності зелених зон для мешканців?
Є ще одна проблема. Щоразу, коли я бачу проєкт рішення про заповідання, чи то 20, чи 50, чи взагалі 100 га, у мене виникає запитання: а чи розуміють люди, які це обсяги землі в межах столиці? Мені доводилося виходити до пікетів громади проти забудовників. Запитую: чого насправді хочуть люди? Відповіді практично однакові: хочемо, щоб був парк, лавочки, щоб можна комфортно відпочити. Або навіть шашлики посмажити на природі. Рибу половити в озері.
Так от, у громадян часто існує хибне враження, що все це в заповідниках можна. Бо насправді статуси більшості об’єктів ПЗФ не передбачають ведення господарської діяльності.
Виникає інше запитання: а куди має розширюватися Київ? І головне – у якому напрямі? Де мають бути дороги, дитячі садочки, лікарні та, врешті-решт, житлові будинки? Відсутність актуального генерального плану, детальних планів територій приводить до того, що за показниками заповідання ми скоро випередимо весь світ, але місто не набуває ознак сталого розвитку й сучасної урбаністики.
– Тобто у столичних жителів невеликий вибір – або комерційна забудова, або об’єкти ПЗФ, де не можна гуляти й відпочивати?
– Ну чому, у нас є великий природний парк “Голосіївський”, який носить статус національного. Маємо величезну кількість ландшафтних заказників. У нас є великі парки, мабуть, із сотнями гектарів. І мені здається, що перше запитання, на яке має відповісти собі місто, – скільки заповідних територій нам треба, які вони мають бути, з яким статусом? Бо статус ПЗФ може бути різним, він допускає те чи інше використання чи не використання тих територій.
На останньому засіданні нашої комісії ми створили робочу групу із заповіданням такого об’єкта, як “Ліс орхідей”, розташованому в районі станції метро “Видубичі”. Там мова йде, якщо я не помиляюся, про 40 га, які громада і громадські організації пропонують заповідати. Ми почули від Інституту генплану, що на території цього потенційного заповідника знаходяться автомагістралі, тепломагістралі. До слова, наші військові сьогодні потребують частини цієї території для своїх нагальних потреб.
Відповідно, якщо ця територія набуде статусу заповідника, то поясніть, яким чином обслуговувати теплотраси, автошляхи, які вже прокладені? Це стане або зовсім неможливим, або дуже складним процесом. Відтак робоча група має з’ясувати, які ділянки землі треба прибрати, щоб не страждало місто.
І насправді я хочу акцентувати увагу на тому, що дуже часто, коли ми створюємо об’єкти ПЗФ, мова йде не про захист природи (а, у принципі, це головна ідея у створенні об’єкта природно-заповідного фонду) чи якихось унікальних естетичних об’єктів. Часто-густо йдеться про використання існуючих законів для того, щоб вирішити абсолютно інші питання, які має вирішувати генеральний план міста, детальний план територій або інші містобудівні умови.
Заповідник є, а хто за нього відповідає – велике питання
– Щодо “Лісу орхідей”. У який спосіб відбуватиметься впорядкування такого масиву території? Це потребує і фінансування?
– І то значного. Але головна проблема не тільки у фінансуванні. Після того як Київська міська рада оголошує про створення заповідника, зазвичай охоронні договори на цих територіях не укладаються. Якщо сказати простіше: заповідник є, а хто за нього відповідає – велике питання.
Повертаючись до недоліків закону про ПЗФ. Документ регламентує постійні обстеження території, навіть елементарне прибирання сміття. Там мають проводитися науково-дослідні заходи, як належить у заповіднику. А у нас усе навпаки. Окрім природного статусу, територія не несе жодного заповідного навантаження. Скажу більше: муніципальні служби навіть не прибирають там сміття чи повалені дерева.
Мені здається, що після того, як об’єкт ПЗФ створений (це, до речі, зобов’язання департаменту охорони довкілля, будь-якої місцевої ради), мають бути накладені охоронні зобов’язання на землекористувача, а в тому числі – громадські організації, які беруть його на баланс. І ці громадські організації повинні підтвердити, чи володіють вони коштами на утримання, охорону, дослідження цих територій? Це принципова позиція: хтось реально повинен відповідати за утримання режимності об’єкту ПЗФ. У столиці це відбувається не завжди.
Розумію, що багатьох цікавить питання: чи захищені такі території від забудови? Не завжди. Можу напевне сказати, що були прецеденти, коли, приміром, якась земельна ділянка була надана під забудову, пізніше заповідалася без згоди землекористувача. Оголошувалося, що там буде парк. А далі події розвивалися у традиційному жанрі: забудовник оскаржував рішення, і суд приймав це рішення не на користь громади, а забудовника, бо той мав законне право ці території забудовувати. Тому мені цей шлях діалогу громади із забудовником не здається актуальним.
– Хто може стати ініціатором заповідання території і заявити, що на ній є, наприклад, рідкісні рослини? Чи є у країні фахівці, які б перевіряли обґрунтованість виділення земель під заповідники?
– Закон про ПЗФ говорить, що ініціатором створення об’єкта ПЗФ може виступати орган місцевої влади, а з клопотанням може звернутися громадянин України чи група громадян, громадська організація, науковий центр. Тут немає жодної прямої заборони, і в Києві є багато, й доволі відомих, громадських організацій, які користуються цим правом і виступають із клопотанням перед депутатами місцевих рад про заповідання територій.
А от з обґрунтуванням складніше. Особисто в мене є питання щодо наукового висновку. Буває, що на території у 100 га було виявлено рідкісний пролісок або сон-траву, або ще якусь рослину із Червоної книги. І це стає підставою, аби клопотати про надання території статусу ПЗФ.
Нам у Києві надзвичайно важливо мати те, що називається легенями міста
Наша комісія чи окремо депутат місцевої ради не мають компетенції на перевірку, чи справді об’єкт претендує на надання статусу природно-охоронної зони. І в законі немає чіткої відповіді, яка організація чи установа має повноваження на таку перевірку.
Тобто поняття обґрунтування заповідання не означає, що це, наприклад, робить якийсь державний або дослідницький інститут чи Академія наук. І поширюється практика, що активісти або громадські організації, які опікуються довкіллям, інформують громаду про наявність червонокнижних рослин на якихось територіях. Перевірити це вкрай складно.
А закон не регламентує, хто повинен надавати такий висновок. Є прецеденти, коли об’єктам для заповідання давали висновки фахівці Академії наук чи Інституту ботаніки. А є висновки, запропоновані громадськими організаціями, які теж можуть називатися інститутом. Закон нічого не забороняє.
– Що треба змінити, на вашу думку, аби привести до ладу систему бодай із визначенням природно-заповідного фонду? І щоб не виникало розбіжностей, чи дійсно варто об’єкти відносити до природно-заповідного фонду?
– В Україні є об’єкти природно-заповідного фонду, які носять різний статус: від біосферного заповідника, національного парку, до заказника місцевого значення чи пам’ятки природи. Там може бути одне унікальне дерево чи одна квітка. Тож я не розумію, що тут не так і чи треба щось змінювати.
Та я точно знаю, що законодавство потребує сучасних змін з урахуванням реалій. Є прекрасні європейські практики, які дають розуміння, до чого треба прагнути в царині захисту довкілля. У контексті кліматичних змін, світової боротьби за зменшення викидів нам у Києві надзвичайно важливо мати те, що називається легенями міста. Тобто мати великі парки, великі сквери, навіть великі заповідники – це надзвичайно важливо. Я абсолютно за те, щоб заповідники були в місті. Мене більше цікавить, щоб вони були не тільки на папері. А щоб мали реальний статус і захист, які їм гарантує закон.
Джерело: gordonua.com
